Володимир Лазаренко 25 років жив і працював у Чехії. Займався монтажем вікон, жив там з сім’єю.
Але вже в перші дні повномасштабної війни 53-річний чоловік повернувся в Україну, щоб стати на її захист, пише Репортер.
Так, у мене там сім’я й документи чеські я маю. Але в Чехію я їхав, аби мої діти були забезпечені. Аби міг побудувати свою хату. Аби мати де жити мені й моїй сім’ї. Це були заробітки, я й не думав там залишатися. Якби хотів за кордоном залишитися, то був би у своєму селі на Коломийщині не будувався, – каже Володимир Лазаренко.
Серед пасажирів був єдиним чоловіком
Рідні були проти того, щоб він повертався в Україну. Тож Володимир, поки дружина Марія була на роботі, купив їй квіти, шампанське, шоколадку, залишив подарунки на столі та сів в автобус додому. Каже, завжди робить те, що собі придумав.
Якщо я щось надумав зробити, то я то зроблю. І ні жінка не поможе, ні син, ні дочка. Якщо я вирішив, що так буде, то так і буде. Так і в мирний час було. Хоча зараз десь за щось думаю й розумію, що деякі речі не треба було б робити, – говорить військовий.
Про його від’їзд рідні дізналися, коли вже був у дорозі. Згадує, тоді в автобусі був єдиним чоловіком-пасажиром. Ще й водії кілька разів питалися, чи він впевнений. А як приїхав, то одразу пішов у ТЦК.
Приємно був здивований, що у військкоматі великі черги – багато українців хотіли воювати, – розповідає Володимир Лазаренко. – Там мені сказали, щоб ішов у територіальну оборону, так і потрапив у 102 бригаду ТрО. Два тижні був на пункті постійної дислокації, а потім – перший виїзд.
Спочатку це була Сумська область, а пізніше Харківська, Донецька й Запорізька. І зараз з побратимами тримає оборону на Запоріжжі. Спершу служив стрільцем, а зараз розвідник.
Читайте: У Франківську військові 102 бригади розповіли, як воює тероборона
Ти довіряєш своє життя
Свій позивний «Ґєґа» Володимир записав у документи сам. Каже, так його в дитинстві назвав друг – сусід Василь. З того часу його так і кличуть.
Не знаю, звідки він це взяв, бо такого слова навіть немає ніде. Це він так просто ляпнув, коли ми гралися. Так зафіксувалося і тягнеться це вже, дай Боже, стільки років, усе життя, – говорить Володимир. – У нас багато різних позивних: і коти, і вовки, і ведмеді, і сармати. А це слово моє. Не знаю, з чим воно пов’язане, але міняти не буду.
Чоловік говорить, на війні з побратимами пережив більше, ніж з родиною та друзями. Побратимам довіряє своє життя й точно знає, що вони завжди допоможуть і не залишать його в жодній ситуації.
Чи ти стоїш на спостережному пункті, чи ти десь їдеш на виходи, чи в хаті живеш, чи в підвалах, чи в бліндажах – ти довіряєш своє життя тому, з ким ти там є. Нікому ти так не довіряєш, як на війні побратиму. Бо побратим – це твоя зірочка. Не знаю, як це сказати нормально, але просто ти знаєш, що він за тебе за будь-яких обставин, – каже військовий.
Говорить про загиблого побратима, який теж був розвідником. Каже, разом ходили на бойові завдання, довіряли одне одному більше, ніж собі.
Коли були разом на виходах і я йшов спереду, то завжди знав, що мені не треба обертатися назад і дивитись по боках. Я знав свою роботу, а він ззаду йшов і знав свою роботу. Ніколи не сумнівався в ньому. Я знав, що б не сталося, побратим мене там не лишить, – говорить Володимир Лазаренко.
Читайте: Потрібні всі: як відбувається рекрутинг у 102 бригаді ТрО
Кожен клаптик – це наша земля
Хоч він і поїхав з Чехії, не попередивши рідних, вони на нього не сердяться і є його міцною опорою. За майже чотири роки дружина жодного разу не сказала: «Лишай і вертайся». Тільки питалися, чи не треба йому хоч кілька днів відпочити.
Дружина з сином і дочкою, знайомі з Чехії, часто дзвонять, підтримують. І якщо щось треба військовим, то збирають й пересилають в Україну.
За словами Володимира, кожен на своєму місці має робити все, щоб ми перемогли. Не можна забувати, що йде війна, не можна думати, що вона десь далеко, бо вона вдома – у нашій країні. Каже, відчуває підтримку суспільства.
Мені здається, що всі допомагають, чим можуть. Але так і має бути – кожен має допомагати. Зараз ми тут не чуємо, бо далеко від фронту, але війна є. І важливо, аби кожен українець допомагав. Щоб люди на Франківщині не відчули війни так, як люди на Донбасі чи Запоріжжі, – говорить чоловік.
Зараз Володимир у відпустці. Каже, відчуває вдячність людей.
От сьогодні я не знав, як потрапити до Промприладу. Питаюся людей: «Скажіть, будь ласка, як дійти до фонтану?». Бо за роки вже й забув, що де знаходиться. Мені відповіли і ще сказали: «Дуже вам дякую». Це приємно чути. Дуже приємно. І це не єдиний випадок, – розповідає Володимир Лазаренко.
Він впевнений, що кожен клаптик української землі повинен бути під синьо-жовтим прапором.
Ми не прийшли на чужу землю. Ми не зайшли на їхню територію, забрали кілька міст і запропонували переговори. Ми цю війну не починали. То чому ми маємо віддавати комусь щось? Я переконаний, що такі поступки не мають статися. Може, хтось хотів би цього, бо змучився. Але навіть якби ми віддали ці території, то маємо розуміти, що це все одно так не закінчиться. Гарантій ніяких немає. І я розумію, що продовжують захищати й гинути найкращі українці та українки. Але на то ми й пішли, щоб земля наша була українською! – говорить Володимир Лазаренко.
Своєю мотивацією він називає свободу України, сім’ю та можливість на старості бути вдома й не переживати, що хтось прийде й забере його землю.
Авторка: Мирослава Надкернична
Comments are closed.