Минулого тижня у складі делегації Міністерства освіти і науки України був у Душанбе, столиці Таджикістану. Офіційна частина, багато теплих зустрічей, нові знайомства й досвід подорожей у пандемічні часи.
Та разом із тим, практично від перших годин, мене переслідувало відчуття несвободи, і ось чому, пише Максим Карпаш у «Репортері».
Більшості, напевно, відомо, що Таджикістан є найбіднішою пострадянською державою, і понад 90 % території країни – це гори. Обидва непов’язані факти підтверджуються майже одразу: багато старих автівок, люди часто одягнені наголошено «по-багатому», засніжені гори видно звідусіль. Президент держави дивиться на всіх з білбордів, вказівників, портретів також буквально всюди.
Втім, далеко не всі знають, що населення Таджикістану росте шаленими темпами: за останні 20 років – від шести до восьми з половиною мільйонів. Тут будують багато житла, у більшості наших таджицьких знайомих багатодітні сім’ї. Та, враховуючи не надто квітучу економічну ситуацію, це поглиблює розділення між людьми з високим і низьким рівнями достатку – є дуже дорогі автомобілі, магазини, заклади харчування й розваг та разюче жалюгідний стан решти усього згаданого.
Читайте також: Максим Карпаш: Вакцинуватися, не говорити
Крім того, нерівність має інші виміри: національний, расовий, культурний. Але найбільше мені в око впала нерівність гендерна. З того, що вдалось побачити та почути, як приклади: фактична неприйнятність для жінок відвідування разом з чоловіками закладів харчування, важка жіноча праця, виключно обслуговуюча роль жінки у багатьох сферах життя і суспільно прийнятне багатоженство.
Тепер про причини такої ситуації. Перша, це звісно важкий колоніальний спадок – країна до часів СРСР фактично не володіла державною суб’єктністю, а радянська система усіма можливими способами намагалась стерти національну ідентичність. Друга – це географія. Афганістан, Киргизстан, Узбекистан і Китай: дуже непросто побудувати квітну демократію у такому, без перебільшень, складному оточенні та ще й за відсутності виходу до моря. Сюди ж слід віднести віддаленість від ключових сучасних центрів розвитку – США, ЄС, Японії та Австралії.
Третя причина витікає з перших двох та все ж є окремою – культурна. Система традицій, звичаїв і переконань у суспільстві вибудована таким чином, що сильно ускладнює вихід із поточної ситуації.
Читайте також: Максим Карпаш: Наша «дорога» комуналка
Втім, бачу корені більшості проблем у значній несвободі громадян і концентрації влади в руках однієї особи. Ми мали таку ситуацію в радянський час, бачимо її нині у багатьох пострадянських державах, а також різної інтенсивності спроби реставрації диктатури у нас. Але історичні, географічні та культурні умови в Україні інші – іншою є й ситуація.
Дорогою думав про перспективи середнього чоловіка та жінки, молодої людини чи дитини з таджицького народу. Перспективи гідного життя, майбутнього свого та своїх дітей.
Так от, вони кардинально відрізняються від українських. Цінуймо це.
Максим Карпаш,
професор ІФНТУНГ
Comments are closed.