Другий рік у центр гуцульського коня «Гуцулик» приїздять військові, аби покататися на конях. Адже іпотерапія – дуже дієвий спосіб реабілітації. Двічі на місяць старається привозити сюди своїх підопічних і Наталія Тарабалка, мама загиблого пілота, яка в пам’ять про сина відкрила оздоровчий центр «Тепло крилатої душі». Про своїх коней при центрі, каже пані Наталя, вони поки що лише мріють, тому їздять на Косівщину.
Цього разу покататися на конях військові приїхали зі своїми рідними, пише Репортер.
Біля коня почав сміятися
Іпотерапією з військовими у центрі «Гуцулик», що на базі національного природного парку «Гуцульщина», займаються з 2023 року. Тут є 10 коників. Саме гуцульська порода, каже директор нацпарку Юрій Стефурак, найбільше підходить для такої роботи. Адже ці коні дуже спокійні, мають спокійний хід, без ривків і не є високими.
За часів СРСР цю породу майже винищили. І вже понад 30 років відновленням гуцуликів займаються Юрій та Ірина Стефураки.
Напрям іпотерапії веде пані Ірина. Вона закінчила спеціальні навчання у Польщі. Розказує одну з версій, як з’явилась іпотерапія саме з ветеранами. Мовляв, на війну з В’єтнамом пішло багато простих американців, які до того займалися фермерством. З війни вони поверталися додому з пораненою психікою.
Повернувся і син одного фермера. У нього була настільки глибока психологічна травма, що він взагалі замовк, – розповідає Ірина Стефурак. – Лише їв, спав, спав, їв. Все, жодних емоцій. Батьки нічого не могли зробити. Одного разу вони прокинулися, а сина нема. Паніка, може, щось сталося, щось з собою зробив?! Останнім місцем, куди вони пішли шукати сина, була конюшня. І вони побачили, що син стоїть біля коня і сміється. Тобто кінь на нього подіяв, його енергетика. Це і є іпотерапія.
За словами пані Ірини, кінь має сильний вплив на ментальному рівні. Також коні мають температуру більшу за нашу – 37,5 – 38,5, а у лошатка буває й 40.
І ця добродушність, ця теплота й доброта, дуже впливають на людей, у кого є нервові стреси, ДЦП, аутизм, – говорить Ірина Стефурак.
Слідкувати за вухами
Цього разу захисники з центру «Тепло крилатої душі» приїхали бусом, який надав благодійник. Стефураки проводять короткий інструктаж, аби встигнути покатати людей до спеки. Бо коні теж її не переносять.
Ззаду до коника ніколи не підходимо, – суворо говорить пані Ірина. – Кінь бачить майже на 360 градусів. Перша його реакція – боронитися від хижака. І він може добряче припечатати.
Далі – сидіти рівно, плечі розгорнені. Не перехилятися ні вправо, ні вліво, адже можна собі нашкодити та й для коня добре, коли вершник сидить рівно.
Уся ваша увага – між вушками коня, – продовжує пані Ірина. – Ти ніби за кермом. За вушками бачиш поведінку коника. Наприклад, якщо вона вуха притисла – значить, зла.
Взагалі для іпотерапії, кажуть Стефураки, беруться коні вже після п’яти років. Це має бути або кастрований жеребець, або кобилка, яка вже мала кілька лошат.
Після інструктажу всі поділилися, хто спершу катається на бричці гуртом, а хто – на конях поодинці. Бричка повезла військових одним із п’яти маршрутів. Кожен маршрут демонструє прекрасність Гуцульщини. До речі, усі військові – не місцеві, з різних куточків України.
А тих, хто не захотів їхати бричкою, по території катали Іриска та Ліра. Іриска – драйвова кобилка, але чемна. А Ліра – лідер, кажуть Стефураки. Вона дуже чутлива до людей.
«Моя сім’я – це моя реабілітація»
Саме на Лірі їхав Володимир Ільченко. Сюди він приїхав з 13-річним сином, також Володимиром. Не стримує емоцій, бо на коні катався вперше в житті. А син навіть не хотів злазити. Хлопець каже, що як і настановляла пані Ірина, відчував, що він і кінь – одна команда.
Я це запам’ятаю на все життя, – говорить молодший Володимир. – Зовсім не боявся. Спершу коника погладив, слухав, як треба правильно поводитись, щоб я краще почувався верхи. Це буде не останній раз.
Також на Лірі цілою родиною каталися Владислав та Христина Терещенки і їхня донечка Анна. Вони родом з Херсонської області. Христина з Анною вже третій рік живуть на Косівщині, а Владислава 19 квітня цього року звільнили з полону. Там він пробув три роки.
Я військовий 36 бригади морської піхоти, був у Маріуполі, – розказує Владислав. – Під час бойових дій на заводі Ілліча, у квітні 2022 році потрапив у полон. Третій місяць проходжу реабілітацію. Зараз у центрі «Тепло крилатої душі». Мені подобається. Також зі мною моя дружина. Вона всюди зі мною. Де я – там і вона. Підтримує мене. Моя сім’я – це моя реабілітація.
Ми три роки були окремо. Вже досить, – говорить Христина Терещенко.
Владислав розповідає, що на конях востаннє катався ще в дитинстві, десь 15 років тому. Зараз йому 25. Його дідусь тримав коня і він часто з братом на ньому катався.
У моєму випадку потрібно і фізично, і психічно, і морально відновитися, бо три роки в полоні – це тяжко, – каже військовий. – Думаю, що спілкування з конями – це дуже добра реабілітація. Ти відчуваєш їх, вони відчувають тебе. Ти заспокоюєшся і морально відпочиваєш. Коні люблять спокійних людей, поряд з ними треба заспокоюватись. А це дуже класно.
У полон Владислав потрапив у 21 рік. Коли почалося вторгнення, Христина була вагітна. Народила донечку, коли чоловік уже два місяці був у полоні. Терещенки зізнаються, що дуже хочуть на південь.Кажуть, бракує сонця та моря.
Я б дуже хотів поїхати в Одесу. Купили б там будинок і жили б, – мріє Владислав. – Але боюся за сім’ю, боюся за маленьку, за дружину. Це в мене все, що залишилося дорогого.
Коні повертають у дитинство
Коли вже всі покаталися, на Ірисці їде і Наталія Тарабалка. Каже, Іриска не дуже дається їй керувати. Ірина Стефурак посміхається, мовляв, вони з пані Наталею просто схожі за темпераментом, тому так.
Досвід катання на конях у Наталії Тарабалки є ще з дитинства. Вона ходила у спортивну кінну школу. І зараз вже другий рік привозить сюди підопічних центру «Тепло крилатої душі».
Хотілося б частіше, хоч раз на тиждень, але ми стараємося хоч двічі на місяць, коли приїжджають нові відвідувачі, – розповідає Наталія Тарабалка. – Хочемо надати їм можливість пізнати спілкування з конями, покататися на них, а також познайомитися з нашою природою і Карпатами.
Пані Наталія згадує, коли перший раз прийшла до гуцуликів, то мала багато емоцій. Були і сльози, і посмішки. Але покататися тоді їй не вийшло, бо був дощ.
Коні мають властивість відчувати людину, деколи зчитувати її душу, переживання, – говорить Наталія Тарабалка. – Багато хлопців вперше сідають на коня, і це якось так дивовижно. Вони відчувають себе як маленькі діти, бо дехто в дитинстві катався, але потім у дорослому віці вже собі не міг дозволити. І це якось повертає в ті моменти, де було спокійно, мирно, затишно.
Також, за її словами, зараз у заїзді багато військових з родинами. І це гарна нагода усім разом провести час і мати спільні сімейні спогади.
Зараз у центрі “Тепло крилатої душі” є 12 людей, що перебувають стаціонарно. Також багато приходять амбулаторно. Люди приїжджають з різних областей України – Київщини, Херсонщини, Запоріжжя, Одещини, Прикарпаття.
Якщо починати від початку, то в нас є консультація психіатра, є психологи та реабілітолог, – розказує про роботу центру Наталія Тарабалка. – Ми тісно співпрацюємо з госпіталем, консультуємося з їхніми травматологами. Возимо наших хлопців на додаткове обстеження, якщо треба. Також у нас є масажисти. Маємо гарну локацію, паркову зону зі ставочками, де рибалимо. Є невелика ферма з тваринами. Мріємо про пару коней, аби можна було кататися довкола ставків.
Ще у центрі є групи самодопомоги, можливість перезавантажитись. Влаштовують екскурсії по Коломийщині.
З часу відкриття у центрі вже оздоровилося понад 260 людей стаціонарно і понад 1000 амбулаторно.
Спільними зусиллями, дякуючи небайдужим людям, які допомагають та роблять благодійні внески, ми маємо можливість забезпечити хлопцям відпочинок та оздоровлення, – говорить Наталія Тарабалка. – У нас не державний центр. Це ініціатива громадської організації, яку ми розвиваємо, не дивлячись на всі труднощі й перешкоди. Ми не маємо права втомлюватися, бо хлопці також не втомлюються.
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.