Звичайно, що хвороба змінила світ. Щойно відбувся спалах пандемії, людство одразу зайшло у специфічний інформаційний простір, який є дуже пластичним і дозволяє ліпити «новий тип» людини.
Загалом ми доволі швидко рухаємося наче до неінституційованої «світової диктатури», де воля згори буде прийматися більшістю через фактор загрози здоров’ю, пише Ігор Ткач у Репортері. хвороба
Зауважмо тенденцію: з метою запобігання тероризму ми зменшили простір приватності до міліметричних розмірів, задля демократії встановили тотальний контроль, з метою розвитку спілкування ізолювали людину в цифрі й соцмережах. Замість жити справжнім загнали людину в так звану «дофамінову петлю», де гонитва за лайками стала частиною життя. З метою безпеки від COVID-19 змусили усіх вдягнути маски й рукавиці, а людина без них нині сприймається як носій загрози. З іншого боку, широка свобода одного – це велика дискримінація тих, кому ця свобода не по зубах.
Натомість, ті, хто прагне власної широкої свободи заходять на інший край, коли заперечують хворобу. Вже давно зрозуміло, що це ніякі не жарти, хвороба та смерті справжні, але люди не можуть постійно боятися. На місце страху приходить певний фаталізм й усвідомлення того, що мають перехворіти всі, та не всі одужають. І це очікування накладає на життя величезний відбиток.
На жаль, ми не маємо результатів досліджень чи статистики від психіатрів, про це ніхто не говорить – як справи із душевним здоров’ям населення?
Як змінилася кількість неврозів, нав’язливих станів, депресій? Іноді здається, що люди вже умисне шукають той коронавірус, щоб ним заразитися та або заспокоїтися, або упокоїтися.
Ми не звикли бути довго самі, не звикли так довго бути разом, не звикли жити у закритому периметрі, ми не отримуємо живих емоцій від спілкування, ми не звикли жити в онлайні. Не звикли, але поволі звикаємо. Той, хто адаптується – йде далі.
Вираз social distance ми переклали як соціальну дистанцію. Хоч слушно Ігор Танчин зауважує, що йдеться про фізичну чи геометричну дистанцію в півтора метри. А соціальна дистанція – це відстань між бідними й багатими, освіченими й невігласами, шляхетними та негідними. У справжньому житті, аби бути й залишатися людьми, потрібні дотики, доторки, пестощі, обійми, поцілунки, рукостискання. Головне – залишатися людьми, мати гідність.
Для чого це все знати тим, хто рухає світ вперед, виробляє та просуває продукти, надає послуги? Бізнес і виробництво зміняться. Маркетинг і продажі переорієнтуються на глибинні потреби і на новий спосіб прийняття рішень й поведінки споживача товарів та послуг. Але за все доведеться відповісти.
Будуть нові швидкості – за аналогією з тим, як вони з’явилися з появою радіо, телеграфу, мобільних телефонів. Світ пришвидшується, раціональність розмивається. Людство чисельно зростає, кількість розуму на планеті є сталим числом.
Ще позавчора нездарами вважали тих, хто не знав, як впрягти коня. Потім – тих, хто так і не опанував обчислення на рахівниці чи логарифмічній лінійці. Сьогодні нездарами вже вважають тих, хто не знає таблички множення. І нічого – ніхто не пропав, живуть усі. Але чи то життя справжнє?
Ігор Ткач, інформаційний аналітик
Comments are closed.