У травні цього року відбувся перший великий обмін тисячу на тисячу в рамках Стамбульських домовленостей. Прикордонник Руслан Корнієнко був одним з тієї тисячі. 22 місяці його чекали дружина Анна й дочка Мілана. Емоційне відео їхньої зустрічі завірусилося соцмережами, набравши мільйони переглядів.
Про те, як переживали полон обоє, про перші емоції та складнощі життя після розлуки – у «Репортері».
Просто обійняти
Я завжди казала всім – Руслан, як тільки ступить на українську землю, зразу в когось візьме телефон і мені подзвонить, – з широкою посмішкою і жвавими жестами каже Аня.
Ні. Я міг ще під кордоном знайти телефон, але я старався до останнього це не робити. Бо знав, що в мене будуть емоції. Просто дихання перекриє мову і я не зможу нічого сказати, – навперебій пояснює чоловік. – І тут ми приїжджаємо в Чернігів і вона мені у вікно стукає.
Аня вже знала, в якому саме автобусі будуть їхати прикордонники, заглядала у вікна, щоб розгледіти чоловіка. Вона також знала, що Руслан в полоні сильно схуд, бачила на одному з відео, яке виставляли окупанти. То було загальне відео зі «столової» у Луганській тюрмі. Пригадує, тоді так уважно роздивлялася обличчя всіх хлопців на записі, кидала подружці, бо там наче вдалині розгледіла її чоловіка. І лиш згодом додивилася, що на передньому плані сидіть її Руслан.
Він був такий худий, що я його не впізнала. Я ніколи не думала, що може таке бути, що я його не впізнаю, – каже Аня.
І тут я ніс худющий побачила у вікно, автобуси високі, я стрибаю, – згадує вона. – Я не очікувала від себе, що так сильно буду реагувати. Я сто разів уявляла цю зустріч, але не думала, що буде так.
В той момент, пригадує, їй просто було потрібно обійняти чоловіка, щоб зрозуміти, що це справді він. Поки оббігала автобус, Руслан уже вийшов. Далі вже Аню не пускали, тож вона просто рвонула вперед. Впала. Нині сміється, що на відео вийшов «екшн», але «самі винні, треба було просто пустити її на секунду до чоловіка».
І от, коли вже я його тільки обійняла – він дуже худий і це, типу, фізіологічно не той Руслан, якого я обіймала раніше, – ділиться вона. – Але перше, що в мене до нього було, це величезна вдячність, що він все витримав. Я розумію, що тільки заради нас з Міланою він тримався, тому в мене була до нього величезна вдячність. Вдячність і повага.
Рахувала танки у вікно
Сім’я Анни та Руслана Корнієнків – з Сумщини, з містечка Білопілля, що за 7 км від кордону. Він військовий з 2014 року, прикордонник, вона працює майстром манікюру. Донечці Мілані зараз 9 і вона часто згадує свою дитячу і кораблики на шпалерах. Буквально за два місяці до початку повномасштабного вторгнення батьки закінчили робити там ремонт.
Коли почалося вторгнення, я якраз був на лікарняному. Тоді вже всі сиділи, як на голках. Я ще звечора сказав дружині, щоб зібрала валізу, – розказує Руслан. – І вранці, десь о 4 годині, чую вибухи.
Нині Аня пригадує, що поклала в ту валізу все найгірше, якісь колготки дитячі порвані… Зібрала, аби чоловік відчепився.
Читайте: «Обережно, кошеня!» Один день на Донбасі з артилеристами «десятки» (ФОТО)
Того ранку далеко вони не доїхали, лиш до Недригайлова, це десь кілометрів 60.
Я зі своїми хлопцями зв’язався, дружина мене відвезла до них, а коли вернулася – там вже були колони кацапські і вона вже не виїхала, – говорить Руслан. – Рахувала танки у вікно і мене передавала.
Аня каже, заїхали в таке місце, що було б гірше, ніж би вдома залишилися. Там ішли танки, на початку Недригайлова вбивали людей і в кінці, знають, що розстрілювали.
Ми були посередині, але не висовувалися. Ми прямо, коли бачили танк, то діти лягали на підлогу. Думаєм, якщо почнуть по хатам лупити – щоб хоч якось….
Коли 8 березня туди приїхали люди з Сум, Анна розпитала їх, якою дорогою добиралися. Прикрутила колесо до машини (раніше його спеціально відкрутила, щоб окупанти не скористалися), взяла двох дітей – дочку і племінницю, і вернулася в Білопілля.
Після першого прильоту туди вони з Міланою переїхали у Чернівці – до сестри Руслана, потім вернулися в Суми – там отримали звістку про полон батька, а нині живуть у Франківську – всі втрьох.
Спочатку була депресія
19 липня 2023 року о 5 ранку нам написали, що 50% особового складу – «безвісти», у тому числі і мій Руслан. Сказали, що імовірно – в полоні, – пригадує Аня. – Я ще сподівалася, що він десь засів, десь вийде і ось-ось подзвонить.
В деяких хлопців, які тоді потрапили в полон, були з собою телефони, і росіяни з одного з них скинули командиру перелік людей, які в полоні.
І там було – Корнієнко, штаб-сержант. І вже на четвертий день я точно знала, що це полон, – каже жінка.
Спочатку була депресія.
Ми так жили – душа в душу. Він – моя опора і підтримка, все, що в мене є. І коли я дізналася, що він у полоні, в мене просто світ зупинився. Чесно, перші три дні – не пам’ятаю, що робила. Сиділа на балконі, плакала і говорила по телефону з подружкою.
Руки трусилися, клієнтки приходили і бачили її всю заплакану, зрозуміла, що працювати не може. Просто закрилася вдома з малою. А потім в якийсь момент зрозуміла, що чоловіка якось же треба офіційно оформити.
Пішла в поліцію, заяву написала, що він пропав безвісти, в НІБ (Національне інформаційне бюро – ред.), в Координаційний штаб. І так він вже був офіційно поданий, як безвісти зниклий. Бо поки росія не підтвердить офіційно через «Червоний хрест», що він в полоні, в Україні він вважався «безвісти», – каже Анна.
«Подала» чоловіка всюди, куди лиш можна було, подепресувала ще пів року і зрозуміла, що треба якось з цього виходити.
У нас же дитина, мені треба приходити до тями. Бо він повернеться і скаже: «А що ти робила? Плакала?». Крім нас, наша дитина нікому не потрібна. І я пішла знову працювати, знову шукати кабінет і мене робота витягла дуже сильно, вона відволікала від думок, – розповідає Аня. – Я просто знала, що буде момент, що він повернеться. Всьо! Мені треба до цього моменту, хоч навкарачки лізти, але я повинна до цього дожити.
Поранення і полон
Ми були на позиціях, це стик Харківської і Луганської областей. Тільки заїхали, не встигли закріпитися толком, а будь-які операції якраз під ротацію і підбирають, – розказує Руслан. – Бо простіше, коли особовий склад тільки заходить, не знає місцевості. Так само і нас. Зранку почався великий штурм. З їхньої сторони було біля 5 тисяч чоловік. Вони нас обходили, зв’язок був повністю заглушений.
Коли почали крити артилерію, серед хлопців з’явилися поранені. Командир якось вийшов на групу евакуації і вирішили виводити 300-х.
І я в першій групі пішов за цим нашим офіцером, ми 300-х виводили. Майже до точки евакуації дійшли, а там вже кацапи – в нас бій зав’язався. Одного з наших убили, другий вже був під прицілом. Я отримав поранення, права рука відказала, лівою відстрілювався. Кажуть, здавайся в полон. Думаю все – або померти, або так.
Перші дні їх тримали по якихось погребах, руки, очі зав’язані, короткі допити.
Читайте: 1123 дні полону. Франківка Олена Галюк дочекалася брата, який боронив Маріуполь
А потім нас відвезли в одне місце в Краснодоні (нині Сорокине – ред.) і там нас тримали майже пів року, – каже Руслан. – Там і допити були… електрика, побої. Навіть психолог з нами працював, в них були якісь свої фсбшні проєкти, на свою сторону намагалися переманити. Там хлопці деякі позалишалися….
Під Новий рік їх перевезли в Луганськ, в СІЗО. А потім у тюрму.
В принципі, як нас вивезли з Краснодона, скажу лиш за себе, мене вже не били. В тій тюрмі був начальник, він, здається, при Україні ще служив. Він до полонених ставився лояльно, казав – нічого поганого не робим, режим підтримуємо і все буде нормально.
За всі 22 місяці полону Аня та Руслан не мали жодного контакту – ні листів, ні дзвінків. Навіть коли через рік російська сторона через «Червоний хрест» офіційно підтвердила полон і вони отримали право на листування, листи просто не доходили.
Може, це для когось дивно прозвучить, але я не ходила ні на один мітинг з плакатами – поверніть мого чоловіка. По-перше, наскільки я знаю, відео з цих мітингів кацапи моніторять, якщо там є прізвище, вони вираховують полоненого. І такі – о, твоя жінка добре працює, сиди далі, – каже вона. – Я нічого з цього не робила, бо боялася йому нашкодити. І родичам я теж сказала – не дай Боже, десь якісь пости у «фейсбуках», якісь пошуки, я вас просто роздеру.
Жінка їздила тільки на офіційні зустрічі з представниками структур, які займаються питанням полонених – «Червоний хрест», Координаційний штаб, НІБ.
В мене є подружка Віка, наші чоловіки разом попали в полон і ми так здружилися, – каже Аня. – І в нас було таке розуміння – що поки росія не захоче їх повернути, ти хоч сорочку на собі рви, їх не повернуть.
Обмін, якого чекали
Ти до останнього не розумієш, що це обмін, – говорить Руслан. – Ми, звісно, надіялися. Ми на той час знали, що готується обмін тисячу на тисячу по Стамбульських домовленостях. Але прямо ніхто нічого не казав. Хоча нас три дні готували, дали помитися, переодягнули, пофотографували.
Каже, для себе мав розуміння, якщо їх висадять з літака в білорусі, це означатиме – обмін.
І це таки була білорусь. Там вже нам сказали – нічого не робіть, ми вас зараз розв’яжемо, все нормально, обмін. І тоді посадили в автобуси, – пригадує він. – Ти їдеш в автобусі, люди на дорозі, емоції просто зашкалюють, в тебе стільки радості, стільки гордості за країну. Дивишся за вікно і просто… як таке може буть.
Уже через два тижні після обміну Руслан був вдома.
Напевно, так швидко, як Руслана, нікого не відпускали, – каже Аня. – Але варто сказати, що держава не була готова – в плані лікування, реабілітацій – до такої кількості звільнених з полону. Тож ми вирішили, що краще додому, бо, як казала моя бабця покійна, – дома і солома їдома.
Хоча для чоловіка і було здивуванням, що їхній дім тепер в Івано-Франківську. Але як він сам каже – «там, де моя сім’я, там мій дім».
Усе реально
Для Ані та Руслана було несподіванкою те, що відео їх зустрічі так розлетілося соцмережами.
Я ніколи в житті не думала, що нас там десь знімуть. І воно буде аж таке, – каже Анна. – І коли вже всі мої знайомі його перепостили, то і я запостила собі. Для мене тут було важливо показати, що дочекатися – реально.
Каже, за ці два роки багато разів чула від знайомих, клієнток – «ти така молодець, ми захоплюємося тобою».
Я завжди питала – чим саме ви захоплюєтеся? – Ну ти так чекаєш Руслана. – В сенсі, як так? – обурюється Анна. – Я чекаю, як кожна нормальна дружина. Він же пішов нас захищати, як це – не дочекатися? Навіть якби в нас не були такі гарні стосунки, я б все одно чекала, це мій чоловік – я його обрала, це батько моєї дитини.
Нині сім’я живе у Франківську. Разом із донькою, собакою й рудим котом. Аня знову працює, відкрила студію, це вже втретє вона починає все спочатку.
Руслан звільнився зі служби. Трохи важко, бо він 11 років був військовим.
А тепер поки що не знаю, – каже він. – Треба звикнути до нового життя.
Аня додає: «Він поки шукає себе. Я його не виганяю на роботу, вважаю, що він має право побути вдома. Потім щось придумає».
По відчуттях діляться, ніби й не було між ними такої довгої розлуки. Хоча, звісно, нюанси є. Аня сміється, що ніяк не може звикнути купувати додому цілу хлібину, а не четвертинку. А ще переучується бути в сім’ї і за жінку, і за чоловіка.
Читайте: «За межею» неможливого. У Франківську військові і ветерани вийшли на боксерський ринг
Ти ж звикаєш, що ти сам, ти ні з ким не радишся, бо нема з ким порадитися. І все – ти один, один, один. І тут повертається Руслан, – ділиться Аня. – Я вже йому казала: якщо я десь забагато на себе беру, ти мені кажи пригальмувати.
Але це, звісно, дрібниці. Нині вони просто щасливі від того, що разом.
Ми з ним учора гуляли з собакою, — усміхається Аня. — Я кажу: ну, що ще треба?! Мала вже підростає, скоро піде від нас. А ми будемо вигулювати песика і просто жити. Я навіть жартую — хочу, щоб ми з ним померли в один день. А він сміється, що я маю пожити трохи довше.
Авторка: Женя Ступ’як
Comments are closed.