У порівняння Франківська й Харкова немає іншої причини, крім того, що мені, харків’янці, пощастило два тижні тут жити і, якщо вірити гаслам обох міст, то я не мала б відчути різниці. «Франківськ – місто для життя», «Харьков – лучший город для жизни».
Проте насправді різниця є, пише “Репортер”.
Слухати музику й лежати на траві
У центрі Франківська грає бандурист, і його ніхто не зачіпає. Біля міського озера на траві сидять люди, і ніхто їх не зганяє. Прості радості, які франківці, може, й не зауважують як щось особливе. Проте, коли ти з Харкова, неможливо пройти повз: зупиняюся послухати бандуриста і лягаю на траву біля озера.
Чому так? Відколи покійний мер Харкова Геннадій Кернес зрозумів, що ставити лавочки й перероблювати парки – дієва передвиборча стратегія і простий спосіб красти бюджетні гроші, він і його послідовники активно почали цим займатися.
Кілька цифр і фактів від Харківського антикорупційного центру. На різних «дрібницях» (гумове покриття, газон, велопарковки, лавки) парк імені Горького переплатив 10 млн грн. Позаяк замовляв їх у «своїх» людей, а не в тих, у кого дешевше. Парк Горького у великих боргах перед кредитором, російським банком. У харківський зоопарк закупили триметрові лавки по 49 тис грн і там же реконструювали туалет за 16 млн: тваринам – простір для життя, корупціонерам – для поживи.
Врешті харківські зони відпочинку стали недоторканими місцями. Охоронці саду Шевченка недавно побили в туалеті студентів, що здалися їм підозрілими, і прогнали бандуриста Миколу Гришка, який багато років грає і співає тут. І хоч активісти вчасно зреагували, провівши концерт під гаслом «Сад Шевченка – не концтабір!» (а представники «Правого сектора» перед цим не відходили від бандуриста, поки він грав), прийти в сад з карематом, гамаком або просто посидіти на газоні – досі радше акція протесту, ніж спосіб відпочити. Винятками є хіба сквер «Стрілка» на березі річки Лопань і Саржин яр.
Читайте також:
Чорниці в Коломиї, мама в Італії. Як книга про Прикарпаття зачарувала німців
Багатьох харків’ян такий стан речей – коли ти в місті тільки глядач або перехожий – абсолютно влаштовує. Ймовірно, така позиція є шлейфом від радянського уявлення про дозвілля: прийти – подивитися – зробити фото – піти додому.
Натомість, концепція «місто для людей» можлива тільки в громадянському суспільстві. Вона передбачає активну залученість усіх містян і врахування потреб різних людей. Пандуси, велодоріжки, зупинки з вайфаєм, зелені зони, кімнати для батьків і дітей, міські городи, коворкінги в бібліотеках, місця для паркування, пішохідні вулиці, відгородження від проїзної частини, дерева не у квадратиках асфальту, адекватні реконструкції старих будівель, продуманий бренд міста – і харківцям, і франківцям є над чим працювати.
У Франківську багато зелених зон взагалі без спеціального газону та якихось особливих атракцій (як у парку на Молодіжній). Тут просто дерева, лавки, низькоросла трава, дитячі майданчики і тренажери. Проте й тут не завжди посидиш на карематі. Є спільна проблема всіх українських міст – звичка не прибирати за собаками і майже повна відсутність громадських туалетів.
Не знаю, як франківцям вдається зберігати рекреаційний мінімалізм. Справа в тому, що місто розташоване ближче до європейської Польщі, де це поширена практика, чи в тому, що воно не має амбіцій міста-мільйонника? А може, в горах поблизу: навіщо помпезний парк, якщо за годину від міста ти вже можеш ходити Карпатами?
Парки на околицях Харкова, до яких ще не дійшли руки «хазяйственников» (імені Маяковського, Машинобудівників, «Зустріч»), часто зарослі й захаращені. І хтозна, чим для них закінчиться давно обіцяна реконструкція: фонтан з мавпами, що співають (як у саду Шевченка)? пластикові велетенські баклажани (як у парку імені Горького)? Навряд вдасться обмежитися «косметичним ремонтом». До того ж зоопарк уже відкрився, і в корупціонерів є потреба в нових просторах для опрацювання бюджетних грошей.
Дивитися на спадщину та їздити в тролейбусі
Коли я зібралася дослідити франківські околиці, мій навігатор показував, що від точки А до точки В – 44 хвилини що пішки, що транспортом. Можливо, причина в тому, що в центрі Франківська однобічний рух. Обравши другий варіант та уважно розгледівши різні будинки, я зрозуміла, що з культурною спадщиною у Франківську справи такі самі, як у Харкові. Пластикові вікна на будівлях ХІХ століття, абсолютна свобода власників щодо фасадів, доведення деяких старих будинків до точки неповернення – все це є, певно, в будь-якому українському місті.
Наступного разу я скористалася франківським автобусом. Зраділа як дитина, що тут можна безконтакто розрахуватися, навівши айфон на валідатор. І зраділа ще більше, коли побачила, що з карткою франківця «Галка» є знижки (шість гривень замість восьми).
У Харкові і з валідаторами, і з проїзними, і з карткою харків’янина все складно. Спочатку міська влада ще за часів Кернеса незаконно підвищила тарифи. Попри акції протесту й рішення суду не на користь влади, ціни на транспорт залишилися такими самими. Згодом почали лунати обіцянки, що діятиме система знижок: наприклад, якщо одразу сплачуєш 50 поїздок у метро. Однак цього досі немає. Навіть безконтактний розрахунок запрацював зовсім недавно і тільки в метро, та й не на всіх станціях.
Над електронним квитком і валідаторами в Харкові працювали дуже довго. Спочатку E-ticket (народна назва – Є-тікет) діяв тільки у трамваях. Функцію розплачуватися ним і в метро додали тоталітарним способом: турнікети для карток метро, а не E-ticket’ів «випадковим чином» на деяких станціях перестали працювати, хоча ще не закінчився термін їхньої придатності.
Проте на цьому пригоди харківського E-ticket’у не завершилися. Нині секретар міськради Ігор Тєрєхов хоче перевести всіх на Картку харків’янина. І це спосіб не тільки вкотре роздерибанити міський бюджет, але й безкоштовно потрапити в символ найбільшого харківського дерибану – зоопарк. Адже Харків витратить на друк і поширення нової картки переважно з такими ж функціями, як і E-ticket, 1,5 млн грн – власне, майже стільки ж, як на E-ticket.
Берегти одне одного і своє місто
Правда, в харківському метро значно суворіше контролюють масковий режим, ніж у франківському громадському транспорті. Майже зовсім ігнорують масковий режим у франківських церквах. Це мене здивувало, бо у Свято-Дмитрівській церкві Харкова, до якої я належу (у Харкові теж є греко-католики), і носять маски, і тримають дистанцію. І у проповіді заохочують вакцинуватися, акцентуючи на тому, що це не вияв недовіри до Бога, а спосіб милосердя: турбота про тих, хто в зоні ризику.
Водночас акцій милосердя і суспільного служіння у Франківську, здається, значно більше. Карітас щодня годує обідами тих, хто потребує. Громадський ресторан Urban Space 100 фінансує проєкти, спрямовані на розвиток міста. При монастирі братів-редемптористів є кафе, де працюють діти із синдромом Дауна…
Читайте до теми:
“Ми, сильні”. Репортаж з інклюзивного кафе у Франківську (ФОТО)
Один з проєктів, обраних на зборах Urban Space 100 цього грантового сезону, – чат у телеграмі Stanislavv_bot – пропонує туристам пройти екскурсії та відвідати різні локації, працюючи таким чином над створенням бренду міста.
У Харкові поки не знайшлося ста інвесторів, щоб заснувати Urban Space. Натомість недавно стартувала краудфандингова платформа на кшталт Спільнокошту для міських проєктів. І триває акція за переоблаштування однієї з харківських вулиць на пішохідну. У Франківську, де пішохідного простору дуже багато, в мене з’являється віра в те, що це таки вдасться реалізувати.
«Спершу ми плануємо міста – згодом міста формують нас», – теза урбаніста Єна Ґела, до якої я часто повертаюся.
Настороженість, готовність захищати свої права й межі, вміння продумувати на кілька кроків уперед (хтозна, чи трамвай не зійде з рейок), постійне прагнення розвиватися (від «як писати петиції» до «як створити незалежне медіа») – те, що сформував у мені Харків. І попри все, я йому за це вдячна. Ці риси знадобляться мені, де б я не була.
Франківська формація зовсім не така. Це щонайменше впевненість у собі й довіра до інших – як інакше, коли більшість людей говорить однією мовою, ходить в одну церкву і на вихідні їздить в одні гори?
Авторка: Олена Руда
Матеріал підготовлений у межах Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.
