Олег Отиопич – з Івано-Франківська, до війни працював далекобійником. На фронті втратив ногу, але вже за пів року реабілітації ходить на протезі. З цілеспрямованості пана Олега дивувалися і в міській клінічній лікарні.
Він же каже – від початку знав, що не буде тягарем для родини, пише Репортер.
До повномасштабної війни Олег Отиопич працював на львівську компанію, яка займалася перевезеннями по Україні. Коли почалося повномасштабне вторгнення, возили і волонтерку, зокрема, харчування людям на прифронтових територіях.
У 2023 році я став на облік і пройшов ВЛК, мене визнали «обмежено придатним», – розповідає Олег Отиопич. – Потім з’явився закон, що «обмежено придатних» більше немає і мене визнали придатним. Тож я пішов на ВЛК і потрапив у 102 бригаду ТрО. Мені пощастило там служити разом з іншими франківцями, навіть були люди з мого мікрорайону.
Тоді пан Олег пройшов БЗВП на Рівненщині й пізньої осені 2024 року відправився з побратимами на Запоріжжя, на Гуляйпільський напрямок. Там служив у роті логістики водієм.
23 березня 2025 року, коли стався приліт, ми були на завданні, – розповідає військовий. – Я був з товаришем, Володею Варнавою. Насправді, мені тоді повезло, бо лишився живим. Щиро вдячний товаришу – ми з ним наклали мені на ногу турнікет і чекали медиків. У той самий день я опинився в реанімації у Третій запорізькій лікарні. На той момент я вже був без ноги.
Після лікування у Запоріжжі Олега Отиопича направили до Львова, у військовий госпіталь. Там, за його словами, медики надали дуже якісну й професійну хірургічну і травматологічну підтримку.
Потім було лікування в Івано-Франківській обласній, а згодом військовий перевівся в центральну міську клінічну лікарню.
Спочатку я отримав тут допомогу у травматології. Мене взяв на лікування Андрій Піхманець, дуже хороша людина. Він пролікував руку, мені зняли апарат Елізарова, поставили пластину, – говорить пан Олег. – Далі перевели в хірургію. Там я потрапив на лікування до Ярослава Грицака. Зробили операцію, провели надріз, ампутацію кукси, щоб я міг, коли все заживе, ставати на протез.
Далі Олегу Отиопичу запропонували свої послуги в одній із протезних клінік Івано-Франківська. Спершу зробили тренувальний протез і він почав посилено тренуватися, щоб опанувати новий спосіб пересування.
Спочатку пробував ходити на милицях, потім – лише з однією милицею. Паралельно займався у тренажерному залі, на біговій доріжці.
Десь через пів року пішов уже на постійному протезі.
Далі я багато ходив по Франківську – так почалося моє буденне життя, – говорить пан Олег. – У відділі реабілітації ЦМКЛ мені дуже допомагали, навіть подарували іграшку на протез – собаку, бо в мене позивний «Сіроманець». Зараз я сам цілком даю собі раду: можу будь-куди піти, помитися, нормально ходити, водити машину. Я – профейсійний водій, тому не зміг би без машини. Спокійно воджу своє авто на коробці-автоматі.
Згодом Олегу Отиопичу провели ще одну операцію на руку, тепер вона вже нормально повертається і пальці служать як треба. Зараз ветеран живе практично звичним життям. Каже: головне, що йому допомогло – це підтримка сім’ї.
Ще коли я був на кріслі колісному, сказав усім – доньці, синові, дружині – що не буду для них тягарем, – говорить пан Олег. – Тож я взяв себе в руки і навчився, дякуючи реабілітологам, протезистам. Зараз живу буденним життям. Можу сісти, встати, можу зайти до ресторації, магазину. Також велику роль грає підтримка друзів, побратимів.
Недавно Олег Отиопич, разом з іншим військовим Романом Добряком, зустрічався з дітьми в одному із франківських дитсадків. Там показували малим протези, розповідали про механізм. Дітям було дуже цікаво. А от у побутових ситуаціях він часто стикається з нерозумінням.
Якщо натягти штани, ніхто не бачить, що я на протезі, люди вважають, що я шкутильгаю. Можуть штовхнути. А коли мене штовхнути, я можу не втриматись, – говорить Олег Отиопич. – На щастя, мій протез фіксує рухи. Але це все одно трохи складно. Тому доводиться підкочувати штанку, щоб все було видно. Також буває в супермаркеті – ніхто не пропустить у черзі. Більшість людей ніби не помічає.
Олег Отиопич каже: не розуміє військових, які опускають руки після ампутації – треба пересилити себе і буде результат.
Треба пробувати ходити на протезі. Спочатку важко, а потім розійдешся – будеш так ходити, майже як колись, – каже ветеран. – Звісно, взимку я теж беру милицю, бо слизько. Але навіть лопатою розчищаю сніг.
Скоро Олег Отиопич планує піти на роботу до свого товариша – знову водієм. І продовжувати жити нормальне життя, навіть після поранення.
Авторка: Ольга Романська
