Під час свого першого бойового виходу Максим Гриник з побратимами натрапив на ворожу ДРГ. Їх трьох взяли в полон. А коли росіяни втікали, то розстріляли полонених. Максим єдиний вижив і з пораненнями зміг дістатися до своїх.
Нині він продовжує службу у Нацгвардії, пише Репортер.
Коли все пішло не так
На початку листопада 2022 року Максиму Гринику та його товаришу вручили повістки. Наступного дня вони були у ТЦК. Хотіли воювати разом, але товаришеві призначили дообстеження. А Максим з 11 листопада 2022 року є військовим 50 полку імені Семена Височана Нацгвардії України. Далі два роки служби, навчань, підготовки і виїзд на фронт.
Свій перший бойовий виїзд на схід Максим називає експрес-курсом війни.
«Бо це був, в принципі, мій перший виїзд, – говорить він. – Ми приїхали на схід, далі три тижні злагодження й після того нас відправили виконувати бойові завдання в Донецькій області.
А потім був бойовий вихід. Перед тим їм усе розказали та пояснили. Максим каже, ще кілька разів перевіряв рюкзак – чи нічого не забув.
На завдання пішли Максим та його побратим з позивним «Тедді». На світанку їх зустрів провідник і довів до потрібних позицій. Туди вони доставили спецзасоби для бійців. А звідти вже разом з іншим гвардійцям мали йти на інші позиції – поміняти хлопців. Але щось пішло не так…
«Спершу все було добре. Ми розтягнулися і рухались трійкою, ніде не заблукали, – пригадує той день Максим. – Та в якийсь момент я бачу, що він зупиняється, обертається вліво і з кимось говорить. А там ні нашої позиції, ні противника не мало бути. Ми просто мали ту ділянку пройти. До них підходить «Тедді», вони далі щось говорять. Я почав помаленьку наближатись і тоді зрозумів, що щось не так, щось недобре».
Він почув, що говорили російською, але до останнього сподівався, що то якийсь суміжний підрозділ.
«Але на нас наставляють зброю, по рації один каже: «Ми трьох взяли в полон», – розповідає Максим. – Ми й не зрозуміли, як так сталося? Якась ДРГ пробралась туди і ніхто не знав, що вони там».
Хлопці працювали акуратно
Росіяни їх роззброїли, зняли бронежилети. На очі натягнули шапки, руки зав’язали скотчем позаду. Сказали сидіти в кінці окопної лінії, аби не рухались, і тоді, мовляв, будуть жити.
«Питали звідки ми, які позивні. Чи маємо золото, срібло, долари, євро? – розповідає Максим. – Забрали рюкзаки, де були павербанки, рації, цигарки. У мене ще забрали годинник».
За словами Максима, росіян було семеро. Вони по рації говорили зі своїми командирами, пробували викликати техніку, аби забрали їх з полоненими.
Та десь через пів години прилетів наш дрон. Гриник каже, побратими зрозуміли – щось сталося. При цьому бачили, що хлопці живі. Потім Максиму розказували, що скидали банку з-під консервів, в якій був лист. Росіянам пропонували відпустити українців, самим здатись і тоді всі вийдуть звідти живими.
Максим чув, як один із росіян говорив у рацію, що їм кинули якийсь лист. Звідти відповідали – викинути, не відкривати, не читати.
«Далі наші хлопці почали працювати з мінометів, робити скиди з дронів, – розповідає Гриник. – Але працювали максимально акуратно, аби по можливості їх знешкодити і нас не зачепити. Так було 2-3 години. Хлопці гарно цілили, чітко по противнику працювали. Нікого з нас тоді не зачепили».
Коли окупанти зрозуміли, що жодна техніка за ними не приїде, їхній старший сказав закінчувати й тікати. Максим почув тупіт ніг і потім автоматну чергу. Відчув, як занили рука й плече. Боліло, але не рухався, аби не добили. Як потім виявилося, Максим отримав три кульові поранення. Одна куля перебила кістку, друга попала в грудну клітку, а третя пройшла по дотичній по плечу.
«Побратим почав метушитись, він зміг розтягнути скоч і встати, – говорить Гриник. – Підняв мене. Третій загинув одразу, йому влучили в голову. Ми побачили, що нікого немає і треба рухатись на позицію, з якої ми йшли».
Максим через поранення не міг розірвати скоч, тож так і вибирався із зав’язаними руками.
«Я почав бігти, обертаюсь, а побратим закинув руку й ногу на бруствер і в нього закочуються очі, він втрачає свідомість, – згадує Гриник. – Я підійшов, кажу: «Тедді, вставай, нам тут лише 200-300 м пробігти. Хлопці тебе підлатають. Все буде добре». А він: «Я не маю сили, біжи по допомогу».
Читайте також: Димно і смачно. Василь Рибчук після важкого поранення й лікування відкрив свою кухню
Максим побіг під обстрілом. Руки досі зав’язані. Коли падав, каже, вставати було дуже важко.
Коли вже дістався до позиції побратимів, то кричав, що свій, що є ще поранений «Тедді» і треба якомога швидше допомогти, бо не виживе.
«Хлопці гарно попіклувалися, залатали, дали якісь сухі речі. І то була десь лише 12 година дня, а вже стільки всього», – каже Максим Гриник.
На жаль, «Тедді» загинув. Його тіло вдалося забрати. За словами Максима, побратим був з Покровська. Він повернувся з-за кордону захищати рідне місто.
«Якщо тобі стане легше»
Пізно ввечері хлопці отримали інформацію, що евакуація буде наступного дня на 5:30. На позиції з Максимом було шестеро військових. Троє залишалися, а троє мали виходити.
«Ми сиділи, чули, що кидають касетні боєприпаси. Розуміли, що йти буде небезпечно, – розповідає Максим. – Коли виходили, ще втратили орієнтування, бо після обстрілу впало дерево, і стежка змінилась. Зайшли до хлопців на крайню позицію, там посиділи, нарешті попили води, бо в нас вона була в дефіциті. По рації почули, що за п’ять хвилин буде «броня», аби швидко застрибували, бо дрони. Аж коли сів у техніку, тоді стало спокійніше».
Поранених відвезли на друге плече евакуації, а звідти на стабілізаційний пункт. Там Максиму надали більшу допомогу, вкололи заспокійливе та снодійне. Каже, прокинувся вже у Дружківці. Далі була лікарня у Дніпрі. Там одразу як почув, що завтра деяких поранених будуть везти на лікування до Франківська. Дуже просився, вмовив медиків і вранці евакуаційним поїздом поїхав додому.
Ще близько місяця Максим Гриник проходив з апаратом Ілізарова, далі йому вставили в руку металевий штир від ліктя до плеча. Якраз після Нового року буде рік, тому йтиме на консультацію з медиками.
Нині Максим Гриник – продовжує службу на іншій посаді.
«Звичайно, деколи згадуєш собі усе. Починаєш думати, що могло б статися зовсім інакше, – говорить він. – Що вони могли б не стріляти, а, наприклад, кинути гранату. Міг би вижити, але залишитися з більшими травмами, а міг би й не вижити. Деколи сниться. Я стараюся триматись, розумію, що декому значно гірше. Тому не маю права давати якусь слабину».
Максим згадує, що коли його привезли у Франківськ, то чи не щодня з ранку до вечора до нього хтось приходив – батьки, родичі, побратими, товариші, друзі. Він їм розказував про той день. А потім якось сам провідував товариша у лікарні й зустрів свого побратима. Той сказав, мовляв, якщо Максиму від того стане легше, то усіх тих росіян вони тоді повбивали.
«Чи стало легше? Думаю, що так. Вони на це заслуговують», – спокійно каже Максим.
Читайте також: «Усі найкращі – з піхоти». Історія нацгвардійця Юрія Костюка з позивним «Чоловіче» (ВІДЕО)
Авторка: Світлана Лелик
Фото: Андрій Левків
