Ірина Гищук разом з командою однодумців водить дітей у гірські походи. Її підопічні завзято долають підйоми, весело мокнуть під дощем і щиро пишаються своїми досягненнями.
Ірина мандрує горами років 20 – зі студентства. Має другий розряд з альпінізму. Ходила Альпами, була у Фанських горах, кілька разів на Кавказі. А сім років тому спробувала ходити в гори з дітьми, пише Репортер.
«Усе почалося просто. Брала своїх похресників спершу в одноденні мандрівки, а у 2014 році пішли з ними в перший похід – на Сивулю», – говорить Ірина Гищук.
Було троє дітей віком 9-10 років і троє дорослих. А от батьків цих дітей принципово лишили вдома. Скаржитися не було кому – усі йшли як єдина команда. Долали 10, а іноді й 15 км на день. І оскільки для дорослих це було нормою, то стало нормою і для дітей.
«Дитина – це маленька людина, яка має дві руки, дві ноги. Голову має. Ну, рюкзак трохи менший несе. Я не бачила великої різниці між дорослим і дитячим походом, – каже Гищук. – Діти йшли, їм подобалося. А я кайфувала від їхнього захоплення: широких очей, завзяття, з яким вони стрибали по каменюках».
З часом таких походів ставало все більше: долучалися сусідські діти, родичі, діти друзів. Похресники повиростали, а дитячі походи залишилися.
До теми: Замість таборів. Як малим франківцям цікаво провести канікули
«Мені цієї тусні бракує. Я зрозуміла золоте правило: в дитячому поході має бути багато дітей – все! – впевнена Ірина. – Якщо візьмете одну дитину і будете тягнути її на гору, то їй буде нудно й тяжко. Я доросла вже, але ходити одна в походи не люблю, мені потрібна компанія. У дітей так само».
Два роки тому це переросло у проєкт активного відпочинку на природі «Дитячі походи GoЙra!». Каже, цінує походи за живе та щире спілкування. Адже там важко грати якісь ролі, бо на першому ж підйомі все це спадає. І якщо, може, походи й не всім дітям потрібні, то спробувати мають усі.
«У мене був лише один випадок, коли дитині не зайшло. І цьому була об’єктивна причина. У дитини не було нормальних черевиків, бо її відправили у балетках. А єдине, що в мене було її розміру, – мої гірські черевики. Але вони їй були важкі, йти було складно, вона натерла ногу. Це була моя племінниця. Інші діти повертаються», – говорить Ірина Гищук.
Але я дійшов!
У кількаденні походи «GoЙra!» беруть дітей від восьми до 13-14 років. Ірина каже, і восьмирічки добре топають, але в побуті вони все одно менш пристосовані. Тому треба дивитися за їхніми кросівками, чистими шкарпетками, рештою. Батьки мають по дитині бачити, що та готова від них відриватися. Зі старшими простіше.
У загальній групі з дорослими звично не більше 15 людей. А ідеально, коли вісім дітей і 3-4 дорослих. У команді – чоловік Ірини, теж альпініст, інструкторами стали друзі по горах, які кайфують від того, що роблять.
«На одного дорослого – максимум троє дітей. У кожного дорослого – намет, харчі. Малятам даєш нести хіба пачку киселика або черпак, – говорить Ірина Гищук. – І добре, якщо дорогою ще не забираєш у них спальники. Дитина може нести не більше третини своєї ваги, але все дуже індивідуально. Є діти, які з рюкзаком йдуть підстрибом, а є такі, що й без рюкзака ледь повзуть».
Читайте Ті, що врятували собак, – люди тижня за версією газети “Репортер”
Каже, батькам не обов’язково бути активними туристами, аби вперше відправити дитину в гори. Зазвичай до неї звертаються якраз ті, що самі не готові жити в наметах, але розуміють, що дитині це потрібно:
«Діти сьогодні часто живуть у тепличних умовах, але їм потрібні стреси, вихід із зони комфорту, а найголовніше – природні умови. В поході ти не покажеш «концерт на замовлення», бо його нема кому показувати, якщо поряд немає батьків. Там немає куди злиняти, немає іншого виходу, крім як взяти себе в руки і йти. Це вміння керувати емоціями – це те, чого дуже бракує в цивілізації».
Буває, трапляються діти, які не можуть налаштуватися на подолання складнощів: дитина не може змиритися, що за нею вертоліт не прилетить і не забере з гірського підйому, «я йду додому» в поході теж не працює. Тому більшість бере себе в руки, а натомість отримує горде відчуття: «було важко, але я дійшов».
«Якось восьмирічна дівчинка розвернулася і каже: «Я пішла додому». Але потім таки передумала. Майже в кожному з походів хтось з новеньких каже: «Я далі не йду». Тоді всі сідаємо й чекаємо, – говорить Ірина. – А чого чекаємо? Води нема, їсти не зваримо. Намет тут не розкладеш. А он, може, й злива полиє… Дитина так посидить і розуміє, що сидіти – не найкраща ідея. Ще й інші діти довкола крутяться: «Та давай. Та ми допоможемо, ходи», пропонують забрати щось важке з рюкзака».
Так, окрім керування емоціями, у походах розвивається ще й командна робота та емпатія. Усі розуміють, що вони в одному човні. Якщо хтось відстає і йому важко, то його зачекають.
Впав, встав і побіг
Також у походах розвивається спритність і адаптованість дитини до зовнішнього середовища, інтуїтивна здатність аналізувати місцевість. Тобто, вона розуміє, що на мокру дровеняку наступати не варто, що на камінь ліпше ставити ногу саме так, а не інакше, пояснює Ірина Гищук.
«Діти вперше на природі навіть калюжу, буває, не можуть перейти. Різниця між дітьми з Франківська чи Львова та Києва – помітна. Столичні бояться з’їсти ягідку, замаститися, пити воду з джерела, їм важче долати підйоми, – каже Ірина. – Є ще й емоційний момент: впав – і це трагедія, забруднив штани – біда, замочив кросівок – знов трагедія. А має бути – впав, встав і побіг далі».
Походи виховують терпіння: коли прийдемо, тоді буде. Треба потерпіти, зачекати, вже і негайно не буде – треба щось зробити, для того, щоб, наприклад, поїсти.
Ще один своєрідний виклик і одна з причин, чому краще брати дитину в похід без батьків – дощі в горах. Бо для батьків, які не ходять в гори, дощ може стати катастрофою. А якщо в очах батьків діти бачать паніку, то вже й казати нічого не треба.
«Випадки бувають різні, але якщо ніхто не панікує, то діти задоволені. Грози тут випали, а там ні, – розповідає Ірина. – І якщо це не верх Чорногори, де може вдарити блискавка, а ви в лісі, то ситуацію можна аналізувати. Ти розумієш, що зараз впаде дощ, ви вимокнете, але потім можна розвести багаття й висохнути. Головне, щоб у голові не було думки, що дощ – це катастрофа. Я називаю це «ходити поміж краплями дощу».
Цьогоріч Ірина й діти поміж дощами встигли вже сходити у два походи. І, за її словами, усі лишилися задоволеними.
Жартує, що починати походи з дітьми можна з їх народження. Але все залежить від досвіду й нервів батьків.
«З дітьми треба брати дві речі – інших дітей і величезний запас власних нервів. Треба випромінювати сонце, навіть якщо валить дощ, жартувати, розповідати історії, грати в ігри з рюкзаком за спиною, і тоді діти успішно топатимуть за тобою. А ще – знайти баланс і не перейти ту межу, коли дитині вже забагато, – говорить Ірина Гищук. – Цей баланс абсолютно інтуїтивний. Я племінника у 2,5 роки завела на Білий камінь в Дорі – він 2,5 км пройшов своїми ніжками туди і назад. Важливо, аби діти долали маршрут своїми ногами, тож на це і варто орієнтуватися. Тоді похід буде досягненням дитини, що дає неоціненний результат».
