Володимир Рибчук з села Яворів, що на Косівщині, від перших днів був на Майдані під час Революції Гідності. У 2014 році одразу рушив на схід з добровольцями. Воював у батальйоні оперативного призначення імені Сергія Кульчицького. Коли почалося вторгнення, також не зміг сидіти вдома й пішов захищати країну. Загинув 29 грудня 2022 року у Кремінній, на Луганщині.
Про те, яким був Володимир, його дружина Руслана Абрамович прагне розповісти іншим. Хоче, аби пам’ять про нього жила й поширювалась. Через два роки після смерті чоловіка вона втілила їхню мрію – збудувала дім у Карпатах, який став символом пам’яті, кохання та життя, що продовжується, пише Репортер.
«Мені треба мати від нього дитину!»
Це дім, про який багато хто мріє. Він мав бути наш, але зараз я дуже хочу розділити його з іншими людьми, – говорить Руслана. – Хочу, аби тут було і життя. Бо лиш у цьому є сенс. Я не можу розділити цей будинок з чоловіком, але можу розділити його з людьми, які будуть тут відпочивати й матимуть гарні емоції.
Каже, що це не просто будинок – це дім, який має пам’ять. Деревину Володимир заготовив своїми руками, разом з братами. Устиг купити проєкт на будинок, за яким Руслана його і звела. Усе як хотів чоловік.
Ми познайомилися перед самим Майданом, – пригадує дружина. – Місяць переписувались, а потім вперше зустрілися на майдані, але у Косові. Я не знала, кого побачу. Стояла на дорозі й чекала. Попри мене йшли люди, а я все думаю – він чи не він? Ну, коли я його побачила, то зрозуміла, що мені подобається.
Наступна зустріч була вже на Майдані у Києві. Руслана пригадує, що Володимир їй казав, аби не їхала до нього, бо в столиці небезпечно. А вона ще обурювалася, мовляв, не до нього їде, а помагати людям. Тож вона працювала на кухні, а Володимир був задіяний в інших справах.
Коли закінчився Майдан, зібралися перші добровольці і він пішов з ними на війну. Ми тоді вже зустрічалися, – розповідає Руслана. – Я розуміла, що відпускаю його на війну. Тоді це ще не всі відчували. І в мене була така думка: «Боже, а якщо він там загине? Мені треба мати від нього дитину!». Наш син Сашко дуже на нього схожий.
Втримати було неможливо
В зоні АТО Володимир був двічі поранений. Дружина каже, тоді було багато такого, що міг не вернутися. Але після вторгнення втримати його вдома було неможливо.
На момент, коли сталася велика війна, він мав операцію. Мали забрати з ноги залізо, – говорить дружина. – Усі його бойові побратими пішли захищати Київ. Він дуже хотів з ними, але не міг, бо ходив з паличкою. Та вдома затримався лише на два тижні. Ми не могли його втримати. Це було нереально. Дивишся на нього, а в нього такий погляд, що ти розумієш – щоб ти не говорила, а він все одно туди піде.
Володимир мав позивний «Танчик», бо любив грати в комп’ютерні ігри. Улюблена гра – саме танки.
Вона, до речі, досі є в мене на телефоні, – каже Руслана. – Він навіть там, де воював по-справжньому, грав у свої онлайн-ігри. Володя рік воював. Були різні обставини, коли чудом виживав. Був випадок, що й ніхто, лиш він один вижив.
Руслана постійно була на зв’язку з чоловіком. Коли він йшов на завдання, то завжди попереджав, що зв’язку не буде. Так було й перед загибеллю.
Він вранці скидав мені фото, написав, що не буде на зв’язку і таке інше, – пригадує Руслана. – Я собі спокійна, просто очікую, коли вийде на зв’язок. Мені про все сказав тато, не чужі люди… Від близьких людей це легше, бо зразу підтримка.
Читайте також: Вони загинули за Україну. Молодший сержант Валентин Ємбрик
Мрії записував у щоденник
Володя – це був чоловік моєї мрії, – розповідає Руслана. – Перед тим, як його зустріти, я виписала всі якості чоловіка, які я хочу. У Володі було все, що я написала. Єдине – не написала, скільки чоловіку має бути років. Тому Володя значно молодший за мене.
За її словами, чоловік читав багато книг, дивився багато документальних відео. Його можна було запитати будь-що – на все він мав відповідь.
А ще великою його пристрастю були гори. Руслана саме з ним пішла в гори вперше. Зараз, каже, не наважується йти з кимось іншим. І не знати, чи піде.
Володя любив ходити в гори зі швидкістю, а я квіточки люблю роздивлятися, милуватися всім довкола, – пригадує дружина. – Він зупинявся й чекав мене. І при тому ніколи не нервувався. Володя був спокійний, розважливий. Він вибирав такі маршрути у високі гори, що я не стомлювалася.
Як каже Руслана, будинок у Карпатах Володимир хотів збудувати більше для неї. Це був такий свого роду компроміс, бо він любив гори, а дружина – комфорт.
А ще той будинок Володя з Русланою планували здавати у будні іншим людям, а у вихідні – відпочивати самі.
У цьому будиночку ми мали заробити гроші на його бізнес, який мав бути пов’язаний з їжею, – розповідає Руслана. – Бо Володя і їжа – це було щось! Він дуже смачно готував. Пік булочки, пончики, пригощав тим усіх знайомих. Відкрити заклад з їжею – це було у його списку мрій.
Усі свої цілі Володимир записував у щоденнику. З великих було: купити авто, побудувати дім, посадити сад, розводити форель. Він виконав лише першу.
Коли відкрила щоденник, зрозуміла, що щось з того списку я зроблю, а щось ні, – говорить дружина. – Наприклад, з їжею – ні. Бо я і їжа – непоєднувані речі. Хіба наша дитина буде готувати, бо має до цього хист. Може, син втілить цю мрію.
Сад Руслана ще не посадила, але, каже, зробить. За те, що Володимир воював в АТО, йому виділили шість соток землі. Там буде сад. А поки Руслана поставила теплицю, де вирощує помідори та огірки. Каже, робота в теплиці її рятує. Мовляв, поки на роботі нічого, а приходить додому – і накриває. А носити воду, поливати рослини – помагає.
Ту землю ми мали продавати, але я зрозуміла, що не можу, бо та земля теж з пам’яттю, – каже дружина. – Вона безцінна, бо вона його.
Особливі фото
Важливий акцент у будинку – на фото, які висять на стінах. Є тут і особливий альбом з фотографіями, які робив Володимир.
У Володі було дуже багато фото природи, – говорить Микола Рибчук, двоюрідний брат Володимира. – Не кожен може так передати природу, як він умів. Це було його хобі. Це були тисячі фотографій і всі різні. Він безперервно намагався передати, наскільки природа красива.
Микола каже, часто рідні не є такими близькими, як для нього був Володимир. Микола жив у Косові, у дитинстві на вихідні приїздив до бабусі у Яворів. Там з Володею разом проводили багато часу. Спершу гралися, а коли подорослішали, почали ходити в гори, по ягоди, по гриби.
Пам’ятаю, що пішли по гриби і залишилися у стаї ночувати. Це нам було років десь по 12 років, – пригадує Микола Рибчук. – Дістали вдома, бо бабуся думала, що ми пішли до нього додому, а його думали, що ми в бабусі. У горах він завжди казав: «Закінчуються сили – включається характер». Якось ми пішли в гори на чотири дні і за один день пройшли майже 40 км. Отак вгору, вниз, вгору, вниз.
За словами брата, під час хоч недовгих відпусток, вони намагалися ходити в гори. І неважливо, чи це була зима, чи осінь, чи весна.
Микола хоче втілити ще одну мрію брата – пройти в Туреччині Лікійську стежку. Адже Володимир багато читав про неї, дивився відео.
Також у будинку є окремий альбом для гостей і фотоапарат, яким вони можуть зробити два миттєві фото. Одне залишити собі, а інше вклеїти у той альбом.
А ще у будинку акцент на яскравих картинах на стінах. Володимир дуже любив яскраві кольори.
Усі його речі були салатові, оранжеві, червоні, – розповідає Руслана Абрамович. – Усі відтінки сірого – це про мене. Тому в нас будинок сірого й молочного відтінку, розбавлений яскравими кольорами. Наша дитина не може одягти сірий чи чорний колір ще від маленького. Якщо давала йому сіру футболочку, то в нього на очах були сльози. Казав: «Мамо, можна я переодягнуся?». Розумієте? Тільки яскраве. Сашкові і це передалося від батька.
На будинку Руслана планує поставити табличку з QR-кодом, помаранчеву. Це був улюблений колір її чоловіка. За кодом гості будинку зможуть прочитати історію про Володимира – щоб не лише будинок і рідні пам’ятали свого захисника.
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.