Є дні, які назавжди залишаються в пам’яті – ти навіть через роки можеш пригадати, від чого прокинувся зранку, після яких слів на мить зупинилося серце, а потім закалатало швидко-швидко, ганяючи адреналін по крові. Для всіх нас день, коли все змінилося, – це 24 лютого 2022 року.
“Репортер” попросив поділитися спогадами про цей день людей, які й донині захищають та допомагають. 
Коли все вже вирішено
Я прокидаюся зранку і бачу дуже багато чорного диму, потім вже заходжу в інтернет і з’ясовується, що росіяни почали наступ, що цей дим – то наш аеропорт. Тобто все – війна розпочалася.
Артем Колосов до 24 лютого працював ведучим на радіо «Західний Полюс». Пригадує, як кілька останніх тижнів всі навколо говорили про можливе вторгнення. Тривожне очікування змішувалося з невірою в те, що велика війна взагалі можлива. Але було чітке усвідомлення, що щось буде.
Буквально 23-го я ще ходив на курси англійської, повертався ввечері з уроку і зідзвонився з товаришем, з яким служив «строчку». І він розказав, що йому вже дали повістку про те, що запрошують на навчання. Тобто ми всі десь того вже чекали. І я знав, що буду робити – я піду у військкомат.
І хоча рішення вже було, Артем каже, що спеціально не готувався. Якщо, для прикладу, в декого з його знайомих, вже були зібрані рюкзаки, то в нього – ні. Напевно, тому що всередині ще сиділо оте вперте «ні, ні, ні, цього не буде».
Але я знав, що мені треба взяти, і де воно лежить, тому дуже швидко справився.
Єдиний нюанс, пригадує він, не було взуття. Тож в той день Артем пішов в «Епіцентр».
У нас був спільний чат з друзями, де весь день всі писали, що і як роблять, а паралельно з цим я пішов купувати взуття. Там його не дуже вже багато лишилося, але я таки знайшов, купив, приніс додому і зрозумів, що вони не зняли магніт. Поїхав назад в той «Епіцентр», дуже був незадоволений, чесно кажучи, часу дуже багато витратив.
Далі подзвонив на радіо, попередив, що не вийде на роботу. І пішов на Княгинин у військкомат.
Артем каже, що в принципі всі близькі прийняли його рішення – обняли та побажали успіху.
І мама нормально сприйняла, не було такого, що вона в якусь паніку впадала чи щось таке. Напевно, їй було важко, але сприйняла.
На Княгинині в той день, каже, людей було достатньо багато.
Не скажу, що прямо стояли в черзі, ніби за хлібом і по чуть-чуть рухалися вперед, але доста багато людей було. Мені там сказали: все класно, заповнив якісь папери. Але сьогодні вже нє, приходьте завтра на 6 ранку.
Артем згадує Франківськ о 5 ранку наступного дня – все було темне, нічого не видно, бо всі ліхтарі вимкнули й людей не було. Просто абсолютно порожньо.
Де і ким буде служити, Артем не знав. Каже, що строкова служба дозволила йому зрозуміти, що армія – то великий “рандомайзер”, щось планувати – даремна справа.
Знав, що в той день набирали людей в «десятку», тож і він буде служити в цій бригаді. Знав, що двоє його добрих знайомих потрапили в 109 батальйон.
На момент розподілу я теж просився в 109 батальйон, бо знав, що там є друзі. Відстояв величезну чергу і мене не взяли, бо сказали – у вас нема посвідчення водія. І я без посвідчення водія, засоромлений, пішов в сусідню чергу і став служити в артилерійському дивізіоні.
Артем Колосов служить і нині.
Коли рятувалися, допомагаючи
Ввечері 23 лютого я готувала план розмови з командою на роботі, зранку у нас мали бути збори з таким заспокійливим меседжем, що не треба панікувати, треба перевіряти інформацію, компанія готова до різних обставин.
Надія Гатало, керівниця відділу в одній з IT- компаній Франківська, 24 лютого о 6 ранку її розбудив дзвінком колега, він заявив, що збори треба проводити негайно, бо почалася війна.
Ну, я встала, розбудила чоловіка, ми п’ємо каву і якраз почалися перші прильоти по Франківську. І у нас з вікна видно ці стовпи диму. Кажу – ну і що робимо? – Та, каже, збираємся, везем малу в садок і їдемо на роботу. Ну а що робити? – І тут прийшло повідомлення, що садок сьогодні не працює. Тобто вже ніхто нікуди не йде.
Надя пригадує, що на той день в них не було зібрано тривожних валіз.
Єдине, що зробила, це посортувала всі документи по папочках і купила три перцевих балончики. Навіщо балончики? Ну, якось з ними почувалася спокійніше.
Ми тоді лишилися вдома і у нас виникла проблема – не було корму для кота. І це була єдина причина, чому ми зібралися в магазин. І от відчуття – коли ти вдома сидиш, то наче все спокійно, а тут виходиш на вулицю і розумієш, що місто виїжджає, в магазинах черги без кінця, всі щось купують.
Що найбільше лякало в ті дні? Невідомість, нерозуміння масштабів того, що відбувається.
У нас вдома було погано чути тривоги, ще до нас тоді переїхав товариш – зараз він уже загинув на війні. І ми тоді спали по черзі, чергували з відкритим вікном, щоб не пропустити тривогу. Ми їздили в сховище і через день-два стало зрозуміло, що в такому моральному стані жити неможливо.
Тож Надя завезла дитину до мами і просто по дорозі заїхала в авіаційну частину. Підійшла до першого ж чоловіка у формі, який трапився, і спитала, чим помогти. Тоді вона натрапила саме на потрібну людину, військовий відповідав за зв’язки з громадськістю. Почалася співпраця – кожного дня з частини їй видавали список потреб, вона виставляла його на сторінці в соцмережі. І люди чи кидали гроші на картку чи віддавали потрібні речі.
Їм треба було горнята, миски, наволочки, зубні пасти, безкінечні туалетні папери. Це було якось так швидко і динамічно. Шкарпеток треба було всім, казани польові треба було всім…
Далі почався нескінченний ланцюжок знайомств з іншими волонтерами. Шукали, мінялися, ділилися…
В ті перші найстрашніші дні, я рятувалася тим, що смажила налисники о 5 ранку, коли була моя черга слідкувати за тривогами. А вдень купувала цвяхи, лопати і складала аптечки. Це те, що мене тримало в тонусі і не давало можливості впадати в якісь панічні настрої.
В той же час офіс її компанії перетворився на хаб, до Франківська їхали люди зі сходу та півдня, з дітьми, котами, собаками.
В офісі зробили якісь спальні місця, привезли електричні плити і там поселилися люди. В офіс також приносили допомогу для військових, а Надія збирала її по місту. І всі, хто там жив, помагали складати, сортувати.
В ніч на 24 лютого ми з чоловіком практично не спали, бо ми живемо біля аеропорту і всю ніч літали літаки. У повітрі висіло відчуття, що щось відбувається. Але ти не розумієш, що саме. Зранку подзвонили родичі з Харкова, сказали, що їх обстрілюють, – розказує Надія Міщенко.
Жінка теж працює в IT, тільки в іншій компанії.
Ми спустилися з чоловіком на низ пити каву, п’єм і чуємо як щось свистить над будинком і потім ба-бах – вікна трусяться. І такий ступор, ти не знаєш, що робити.
Усвідомлення війни, напевно, прийшло трохи пізніше, продовжує вона.
В той час на першому місці була безпека дітей, далі потрібно було включитися в роботу. Надія тоді керувала проєктом.
Мені треба було обдзвонити кожного, чи ти взагалі живий і що відбувається. Люди були по всіх містах. Тому у волонтерські справи я включилася трохи пізніше. От ти приходиш в офіс і там кожен чимось займається і ти теж дивишся, куди приткнутися. Там якісь ящики розбираєш, там сітки плетеш… Кожен шукав свою нішу.
Десь вкінці березня у всій ці волонтерській круговерті люди між собою перезнайомилися та здружилися. І з цієї співпраці виник благодійний фонд «Згуртовані», частиною якого стали і дві Надії.
Тоді, пригадують, до них прийшов запит на тактичні аптечки для військових і в результаті свою роботу зосередили саме на цьому напрямку.
За два роки війни «Згуртовані» укомплектували та передали військовим більш як 6 тисяч аптечок.
Читайте: «Згуртовані». У Франківську волонтери збирають ще на 700 тактичних аптечок
Ми починали це все з якихось підсумок, які шили у нас десь по школах, – каже Надя Гатало. – Тоді не було нічого, ми нічого не знали, не було на ринку таких пропозицій. Ми зі знайомими медиками складали списки, що має бути в аптечці. І в нас були ящики з якоюсь гумдопомогою, яка приїжджала з усіх-усюд, ми їх перебирали і шукали щось відповідне.
Кажуть, свою першу партію в 90 аптечок складали понад місяць, зараз «Згуртовані» формують 200 аптечок приблизно за годину.
Я недавно якраз дивилася на фото тих перших аптечок, вони такі смішні, такі недосконалі на фоні того, що ми формуємо зараз, – посміхається Надія Гатало. – Але в той момент і ті аптечки були «вав», бо нічого просто не було. Думаю, те, що на початку війни волонтерство отримало такий грандіозний поштовх, врятувало не одного військового. Пригадую, тоді весною йшла наша 102 бригада ТрО на позиції і цілим містом ходив список потреб. І все місто збирало сокири, цвяхи, клямри, мішки, чорну плівку…
Читайте: Згуртовані. У Франківську Фоззі з айтішниками збирають тактичні аптечки на фронт (ФОТО)
«Згуртовані» і по цей день збирають тактичні аптечки для військових та наплічники для медиків на передовій.
Кажуть, так, потік донатів став значно менший, але ніхто з них не опускає рук. Збирають кошти на наповнення аптечок всіма можливими шляхами, проводять розіграші, зараз думають, як залучити до справи бізнес.
Військові не можуть собі дозволити втомитися і піти звідки. Тому в нашому випадку навіть мова не може іти, щоб припиняти роботу.
Коли ще було не страшно
– 23 лютого, пам’ятаю, мені телефонує подружка і питає як справи, чи нас раніше не відпускають додому?
– Та ні, от якраз сесія міської ради відбулася, нормально відпрацювали. Звичайний день, а що?
– Чула, що великі магазини техніки вивозять товари.
– Не знаю, може перестраховуються, але у нас все добре.
У лютому 2022 року Ольга Крохмальова жила в Маріуполі, працювала юристкою в міськраді. Зранку 24-го, як завжди, прокинулася від будильника. О 6:55 їй уже треба було вийти на зупинку, щоб до 8.00 добратися до роботи.
У ванній я почула, як у мами задзвонив мобільний. Вийшла, а вона стоїть стривожена, каже, вмикай телевізор, тітка дзвонила, каже, війна почалася, Бориспіль обстріляли. Я ще така – мама, який телевізор, мені на роботу.
Телевізор таки ввімкнули, вирішили зібрати документи та речі – свічки, воду, щось тепле, що можна було б взяти в підвал.
Поснідали, Ольга ще таки була налаштована іти на роботу. Автобусом уже не встигала, хотіла викликати таксі. Але з роботи написали – «працюємо дистанційно, спостерігаємо за ситуацією».
Того ранку ще подзвонив знайомий, вони з родиною переселенці з 2014, і настільки їх та ситуація навчила, що вони зібрались і поїхали. Кажуть – ми виїжджаємо, а ви як – з нами? – Я кажу, та все гаразд буде, ви їдьте, у вас діти, я розумію. А ми? Та все буде добре, три дні – тиждень і все буде ок. Це просто перший день.
Читайте: Відірвані від моря. Як живуть маріупольці у Франківську (ФОТО, ВІДЕО)
Того дня було тривожно, ти постійно сидиш, моніториш телеграм-канали, але це як картинка в кіно – ти в своєму будинку, де є світло, тепло, зв’язок. Сирен в місті не було, я не знаю чому. І ти не віриш, що воно відбувається. Бо поки в тебе в будинку все ок, ти такий – не може бути цього.
Наступного дня світло зникло, але ще були залишки мобільного інтернету. Ольга пригадує, як весь час моніторила ситуацію і казала мамі, що світло скоро увімкнуть. «Ти наївна», – відповідала мама.
У нас в Маріуполі питну воду купують, і я ще казала їй, якщо будуть магазини зачинені, то замовлю доставку. «Мені здається, ти дуже наївна», – відповідала мама.
Ольга каже, тоді просто не вірилося, що може бути щось масштабне і страшне. Ну як це – напали на таку велику країну?
А їхнє місто? З 2014 року Маріуполь був добре укріплений, в місті було багато військових. Не думали, що навіть наважаться захоплювати. Одна справа, захопити невелике село, а інша – півмільйонне місто.
В наступні дні ми слухали радіо, воно працювало від сонячної батарейки і почалися новини, що будуть працювати контактні групи щодо припинення вогню і ми такі – а все зрозуміло, за тиждень воно закінчиться. А тиждень ми протягнемо. А потім пішла новина, що йдеться не про припинення вогню, а про евакуаційні коридори. І ми зрозуміли, що то вже щось серйозніше.
З Маріуполя Ольга Крохмальова з мамою виїхали в кінці травня. Пережили і окупацію, і фільтрацію. Бачили все: і трупи, і руйнування. Ділиться, недавно була в Києві і одного погляду на посічений осколками будинок було достатньо, щоб вернути її в ті дні. Згадувати важко.
Нині Ольга Крохмальова живе у Франківську, тут вона керівниця центру «ЯМаріуполь».
Каже, коли вони з мамою виїздили з окупації, її керівники з міськради обіцяли їх зустріти. І таки зустріли в Запоріжжі.
Ми там побули два дні і вирішили, що їдемо трошки далі, і я одразу сказала, що хочу повернутися до роботи. Якщо я потрібна, то я готова, бо треба мозок чимось напружувати, щоб не дати собі в цю ситуацію зануритися повністю.
Спочатку працювала в центрі юристом, згодом очолила його.
«ЯМаріуполь» – це велика маріупольська родина, це про людей, це про співпрацю влада – громада, і це про мережу центрів в 17 містах України.
Тут надають чимало послуг – психологічна підтримка, юридична, допомога з працевлаштуванням, дитячий простір.
Якщо перший час акцент був на гуманітарну допомогу, то потім люди трошки оговталися, їм треба було психологічно повернутися до звичайного життя, відновлювати документи, якось соціалізуватися.
Згодом в мережі центрів почали відкривати Центри турботи – там функціонують стоматкабінет, пральня, перукарня, ремонт одягу.
Головна мета – це зберегти маріупольську громаду, людей з Маріуполя в евакуації. Щоб вони не розчинилися, щоб вони знали, що вони маріупольці, що їм є, куди прийти, куди звернутися, сподіваємося, що скоро буде куди й повернутися, – каже Ольга Крохмальова.
Авторка: Женя Ступ’як
Comments are closed.