В Івано-Франківську стартував фестиваль «Харків: (не)релокована культура». У його рамках протягом чотирьох днів відвідувачі зможуть переглянути вистави провідних харківських театрів, послухати дискусії та побувати на презентаціях.
Більшість подій відбудуться у приміщенні драмтеатру, де, зокрема, розташувались три виставки, які презентують різні сторони культурного Харкова – як сучасного, так і того, що був 100 років тому. Іронічно, що й тоді, й тепер, ішлося про виживання української культури в умовах, нав’язаних все тим же північно-східним сусідом, пише Репортер.
Артефакти сховали від війни
«Антитекст» – виставка Харківського літературного музею, розташована на другому поверсі драмтеатру у фоє. Це стенди, присвячені репресованій українській літературі 1920-х.
Ця виставка про те, чому відсутність і забуття є для нас небезпечними, – розповідає співробітниця Харківського літературного музею, співкураторка виставки Тетяна Ігошина. – Зараз ми маємо багато історій про втрачені тексти з двадцятих років. Це дуже цінна частина нашої колекції, одна з основних тем, з якими працює наш музей – бо все це відбувалося у нашому місті. І загалом, більшість історій, які ви тут бачите, побудовані саме на артефактах нашого музею.
На багатьох стендах є напис про те, що експонат перебуває в архівах Харківського літературного музею, і що колекція наразі захована. Евакуювати експонати з музею розпочали одразу в перший день повномасштабного вторгнення. Хоч найцінніші з них були спаковані ще раніше, адже харків’яни добре усвідомлювали загрозу – через близький кордон. Зараз експонати зберігаються у більш безпечних місцях по Україні.
Читайте: «Будинок «Слово». Чому варто подивитися новий фільм про Хвильового, Тичину і Сюсюру
Під час зборів було відчуття надзвичайної несправедливості й скоріше не суму, а злості, – каже Тетяна Ігошина. – Адже ми знову ховаємо – і невідомо, чи повернемо, – ті артефакти, ту частину культурної спадщини, яка і так тривалий час була від нас захована.
Вперше виставку «Антитекст» побачили у Львові навесні 2023 року. Згодом, взимку 2024, вона повернулася до Харківського літературного музею. А тепер протягом чотирьох днів її зможуть відвідати франківці.
Тексти, втрачені назавжди
На стендах є історії про твори, які пережили період репресій, та ті, що були втрачені назавжди. Залежно від подальшої долі, інформація виділена білим, сірим або чорним фоном. Про існування деяких творів ми знаємо лише з особистих листів письменників.
Це так звані «тексти-фантоми». Ми знаємо, що вони існували, але їх ніхто не бачив – навіть рукописів, бо їх забирали у письменників під час арештів, обшуків, – каже Тетяна Ігошина. – Наприклад, поема «Німеччина» Михайля Семенка. Частину він опублікував, а частину вилучили, коли його заарештували. Або твір Романа Підмогильного «Осінь 1929», який він почав писати в ув’язненні. З листа дружини ми знаємо, що задум був був на шість частин, три з яких були завершені. Та згодом письменника розстріляли.
Історії про репресії української культури у 1920-х зараз, на жаль, знаходять своє продовження. Адже росія продовжує свій культурний геноцид і під час сучасної війни, здійснюючи його за тими ж механізмами, що й тоді. А незнання власної культури впливає не на одне покоління.
Весь радянський період ми не могли нічого знати про Хвильового, Підмогильного, Хоткевича. І коли здається, що найгірші часи української літератури пройшли, ми знову ховаємо її – знову з тієї самої причини, – каже співкураторка виставки. – Чи можемо ми оцінювати як втрату, якщо ми навіть не знаємо, що ми щось втратили? Ми вважаємо, що так. Бо очевидно, якби наші батьки могли читати Хвильового в радянський період, вони були б іншими – і ми, відповідно, теж.
Уся виставка навмисне зроблена без жодного експоната, навіть копії. Її творці навмисне відмовилися від такого рішення, щоб навчитися працювати без них. Усі тексти розміщені на стендах.
Зараз нам всім треба працювати з сенсами, які зберігає наша колекція, але вже без доступу до матеріальних носіїв, – говорить Тетяна Ігошина. – Бо ми не знаємо, як скоро ми цей доступ будемо мати, що збережеться, а що втратиться. Наш досвід як музейників, які досліджують культурну спадщину, говорить про те, що після кожного заховання на поверхню виходить менше, ніж було сховано.
Читайте: Мріяв про сцену. Франківський лялькар Дмитро Редька про магію театру і любов до професії
«Харків – не брама, а мур»
На першому поверсі у фоє драмтеатру можна відвідати ще дві виставки. Вони пробудуть тут до 1 жовтня. Це виставка робіт художника Олександра Осіпова «Харків: (не)релокована культура» і виставка фотокопій робіт дітей – вихованців студії «Aza Nizi Maza». З першими вибухами російських ракет студія перетворилася на бомбосховище. Саме там діти творили під час повітряних тривог.
Засновник студії, художник Микола Коломієць після початку повномасштабного вторгнення почав спускатись у метро, де працював з дітьми – це була своєрідна арттерапія, – розповідає директорка Харківського літературного музею Тетяна Пилипчук. – Діти годинами мусили сидіти в метро. І в цей час їм вдалося створити неймовірні роботи.
А світлини знаного фотографа Олександра Осіпова зображують культурне життя Харкова 2022-2024 років. На них зафіксовані концерти, вистави, фестивалі та виставки, які відбулися у місті після початку повномасштабного вторгнення. Ці фотографії, які художник викладав у соцмережах, були своєрідним зв’язком з рідним містом для харківців, які виїхали через війну. Тепер виставку зможуть побачити франківці.
Серед інших подій фестивалю – шість вистав для дорослих та дітей, презентації книг, концертна програма творів авторства композиторів та музикантів, родом з Харкова. А також – панельна дискусія, на якій, зокрема, презентують проєкт «Іменем міста». Це екскурсія місцями у Харкові, пов’язаними з важливими подіями української історії.
Читайте: Вистави, концерти, презентації. У Франківську пройде масштабний фестиваль харківської культури
Цим музейним маршрутом ми намагаємось розвіяти наративи, які нам нав’язувались, мовляв, Харків – це брама між росією і Україною, – каже Тетяна Пилипчук. – Ми скоріше не брама, а мур, як показали останні події. Це і про Харків-щит і про те, що наше він дуже ніжний. Це місто-намисто, де все поєднане між собою – знищивши одне, можеш зруйнувати інше.
Авторка: Ольга Романська
Стаття створена за підтримки проєкту стипендій програми «Голоси України» в рамках ініціативи Ганни Арендт, яка реалізується Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним офісом міністерства закордонних справ Німеччини. Фонд жодним чином не впливає на контент і не несе за нього відповідальність.
