Брати Берчаки – Роман і Назар з Надвірнянщини, воюють у 10 гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс» з перших днів вторгнення. Крім них, з їхньої родини ще й рідні дядьки. Тобто на війні їх аж шестеро з одної родини, пише Репортер.
Поспілкуватися з одним з братів – Романом Берчаком – «Репортер» встиг перед його виїздом «на роботу». Роман невисокий, кремезний козарлюга з оселедцем. Ніби й суворий, малослівний, «конкретний», але його видають добрі усміхнені очі.
Коли почалася повномасштабна війна, Роман і Назар були на роботі у Чехії. І кожен окремо почав збиратися додому – так, аби інший не здогадався.
Брат хотів поїхати, аби я не знав, а я хотів поїхати, аби він не знав, – розказує Роман. – А потім водночас прийшли здавати речі на роботі. І він каже: «Я їду. Уже знайшов автобус». Відповідаю, що я також. Брат мене відмовляв. Він старший на рік. Але що вже там відмовляти, коли все вирішено?
Тож їхали брати додому одним автобусом, і то везли їх безкоштовно, бо ж на війну. Але кордон переходили пішки й бачили, як з України автівками їхали інші чоловіки.
1 березня брати перетнули кордон, а вже назавтра були в ТЦК. Там їх зарахували до 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». З досвіду в обох тоді була лише строкова служба. 5 березня вони разом з іншими добровольцями відправилися на Київ.
На Київщині були перші бої та перші відбиті у ворога села – Лук’янівка, Нова Басань.
Потім з піхоти братів перевели в артилерію, на РСЗВ – реактивні системи залпового вогню, це ті, що «Град». Роман каже, стріляли там мало – більше було фізичної роботи. А от, де вже постріляли, то це в батареї.
Тут уже почалась двіжуха, тут уже лупили. Дуже багато ворожої техніки знищили!, – задоволено усміхається Роман.
За його словами, воювати разом з братом йому простіше та краще. Мовляв, це своя людина, яку добре знаєш та якій віриш.
А чужій людині ви не дуже будете довіряти, – говорить він. – У нас взагалі з родини тоді пішло шість чоловіків. Ще два рідні брати нашої мами і наші двоюрідні дядьки. У нас тут була «Банда брати». Так і казали: «Там брати». Приходять, питають: «А де брати?». А поруч натовп такий стоїть. До речі, двоє дядьків були тут у батареї, де ми зараз. Але один звільнився, а другий перевівся. Решта воює далі.
Роман та Назар завжди радяться один з одним, бо як інакше? І у відпустку завжди йдуть разом. Кажуть, на щастя, з цим проблем нема.
Але приїжджаєш додому, а люди голови відвертають, – зітхає Роман Берчак. – Хлопців майже не лишилося. Хто виїхав, хто пішов на війну сам, кого забрали. Ну, там пару, може, переховується.
Зараз брати служать водіями. Роман каже, що в цій роботі є свої плюси та мінуси.
Тут треба ще доїхати. Дуже багато дронів літає. Тому є нюанси, – говорить Роман.
Але, каже, головне – їхати на позитиві. А позитиву йому додають жарти. Любить підколоти когось із побратимів, аби хлопці також не падали духом.
Колишні колеги з Чехії допомагають братам і передають на фронт машини, запчастини. Техніки багато, її треба ремонтувати. Показує на телефоні «Сюзанну» – бойову автівку. Їй свого дісталось, але хлопці відновили, підсилили, тож нині машина продовжує воювати разом із ними.
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.