24-річний Олег Мазур в армії вже понад п’ять років. За цей час він як піхотинець пройшов запеклі бої на Херсонщині, під Вовчанськом і на Донбасі. А у квітні цього року опанував нову військову професію і став оператором дронів.
Про перший бойовий вихід, роботу штурмовика й перехід в Сили безпілотних систем Олег розповів Репортеру.
Трохи затяглося
Олег Мазур родом з села Олеша, що на Тлумаччині. Ріс у багатодітній сім`ї. Після школи пішов вчитися на електрика. Каже, не планував пов’язувати життя з військом, проте від строкової ховатися не збирався. Бо, коли знайомі хвалилися, як «відкосили», він мав приклад старшого брата Ігоря, який воював в АТО.
У мене вже тоді служив брат, тому я мав якусь мотивацію. Собі так у голові заклав, що брат служить, а чого мені тоді не служити? Чого всі так бояться цього? – розповідає військовий. – Тож я ще зі школи знав, що піду в армію. Проте не знав і не хотів, щоб воно затягнулося на стільки часу.
Відтак у січні 2020 року Олег закінчив училище. А навесні відсвяткував дев’ятнадцятий день народження і пішов у військкомат. Згодом пройшов курс молодого бійця на Львівщині, склав там військову присягу, а через місяць став рядовим солдатом однієї з військових частин в Одесі.
Тоді каже, йому добряче діставалося, бо застав ще залишки «дідівщини». Втім, з часом вирішив підписати контракт.
Строкова взагалі не сподобалась. А служба за контрактом конкретно відрізнялася, – говорить Олег Мазур.
Тож він підписав контракт на три роки й перевівся у Франківськ – у 114 бригаду тактичної авіації. Там і зустрів світанок 24 лютого 2022 року.
Читайте: Думав, не повернеться. Франківський пілот Дмитро Шкаревський одужує та хоче літати
«Передайте мамі, що я її дуже сильно любив»
24 лютого, десь о четвертій ранку, прокинувся від дуже сильної активності літаків. Першим ділом, звісно, що? Дзигара в зуби, телефон в руку. Відкриваю – а в нас, виявляється, війна, – згадує Мазур.
Через бойову тривогу його побратими виїхали на аеродром, не взявши всі необхідні речі. Тож через деякий час Олег отримав завдання – довезти спорядження.
На середині дороги просто в дзеркалі побачив щось незрозуміле. Думав, що на мене літак сідає. Бо їх було безліч і вони сідали навіть там, де не можна було. А мені там не можна було їхати, – розповідає військовий. – І в якийсь момент бачу, що небо червоне. Просто жах. Думав, що мені амінь.
То був перший приліт у Франківську.
Отоді я і зрозумів, що справи йдуть не те, щоб дуже добре, але й не те, щоб дуже погано, – каже нині військовий. – Потім ще декілька прильотів. Страх, паніка, бо ніхто з таким ніколи не стикався і ніхто такого не очікував.
Так перші місяці повномасштабної війни Олег працював зенітником, збивав ракети над західними областями. А вже на початку літа 2023 року у складі зведеної стрілецької бригади поїхав у Донецьку область. Там воював піхотинцем пліч-о-пліч з морською піхотою.
Згадує своє перше бойове завдання. Каже, змішані відчуття від нього, бо ледь не загинув.
Тоді їхня група пішла на зачистку. В одному з дворів було два підвали. Перший вони перевірили спокійно, а в другому виявилися двоє росіян. Коли з ними вели переговори, щоб ті здалися в полон, третій кинув з будинку гранату. Почалася перестрілка.
Побратими побігли з двору на вулицю, а мене чомусь понесло за кут хати. Я звідти ні стріляти не міг, ні бодай показатися, бо свої ж могли одразу не розпізнати і «задвохсотити», – розповідає Олег. – Там стріляють, кидають гранати, а я лежу у траві та записую на телефон голосове командиру роти: «Передайте мамі, що я її дуже сильно любив».
Та після перестрілки усі знайшлися, Мазур повернувся до побратимів – отаке бойове хрещення.
«Ти мусив виходити сам»
Після кількох місяців на Донбасі його підрозділ перекинули на південь – для контрнаступу на лівий берег Херсонщини.
Застрибнули в човни, перепливли річку, засіли на островах. Перечекали трохи, щоб авіація заспокоїлась, почали рух, – розповідає Олег Мазур. – Дуже важка була дорога. Заховатись не було де. Після підриву Каховської ГЕС усе під водою. Йдеш просто по лісу, а він у воді. Ніяких кущів – тільки болото й стовбури дерев. Навіть листя не було. Біля одного села яхта прямо в лісі стояла, її туди водою занесло.
Каже, після кількох тижнів штурму їхня група вже була небоєздатна й мусила трохи відійти. А назад повертатися було ще важче, тому що ворог уже знав, звідки вони заходили, як їм довозили набої, провізію тощо.
Дуже багато човнів були посічені, пробиті. Одному з групи довелося роздягнутись до трусів і переплисти річку, щоб взяти човен і вернутися назад. А це на секундочку вже пізня осінь. І це все, ясне діло, під обстрілом, під щільним вогнем, – розповідає Олег.
За його словами, тоді частина бійців була поранена, але всі мусили йти самостійно.
Варіанту «ми тебе понесемо» чи «зараз припливе човен і тебе забере» там не було. Не важливо, яке в тебе поранення. Ти мусив виходити сам, – каже військовий.
Так вони вийшли до Дніпра і ще день чекали, щоб їх евакуювали.
Читайте: «Усі найкращі – з піхоти». Історія нацгвардійця Юрія Костюка з позивним «Чоловіче» (ВІДЕО)
Щоб ворог не дістався до піхоти
У Вовчанську ж, що на Харківщині, Олег Мазур був командиром групи. Пізніше його перевели в інструктори. Тоді й подумав, що хоче спробувати щось нове.
Технології на війні міняються. Все міняється, час іде. І я вирішив перевестись у «К-2», де став оператором дрона, – говорить Олег. – Прийшов туди геть нульовий. Знав просто, що Mavic існує.
Каже, перед тим бачив інтерв’ю командира 20 окремого полку безпілотних систем «К-2» Кирила Вереса, але мав острах, що насправді усе трохи не так. Згодом сам переконався, що Верес казав правду.
Він там каже, що в нашому полку нові авто їздять на фронті, а старі вбиті – по Києву. Якби я це не побачив на власні очі, то ніколи б в житті не повірив. Але це правда. Тож роботою я задоволений. Бо вона ефективна, – говорить військовий.
Каже, основне їхнє завдання – щоб ворог не дістався до нашої піхоти.
Важчої роботи, ніж піхота, в армії нема. Але я б не сказав, що вона дуже сильно відрізняється від тієї, яка стосується операторів дронів. Бо буває, що перед позицією пілотів немає нікого, – говорить Олег Мазур.
Читайте: «Літати може кожен»: як Степан Белей з Франківська нищить росіян на Запоріжжі
До того ж, на пілотів ворог полює особливо ретельно. За словами Олега, якщо буде вибір вдарити в танк чи в позицію операторів дронів, то виберуть друге.
Пілоти зараз є пріоритетною ціллю – як в нас, так і в них. Ми шукаємо їх – вони шукають нас. Але можливостей в них набагато більше. Бо мають кількісно більше всього – дронів, людей. Але ми стоїмо, – каже військовий.
За сонце на Донбасі
За участь у бойових діях та підготовку військових Мазура нагородили відзнаками 35-ї окремої бригади морської піхоти, «Срібний грифон» Зведеної стрілецької бригади Повітряних сил ЗСУ, відзнакою Міністра оборони України «Захиснику України» й відзнакою Головнокомандувача ЗСУ «За сумлінну службу».
Окрім Олега й старшого брата Ігоря, у війську зараз служить і його батько Сергій. З татом він воює на сусідніх напрямках, але бачаться вони, на жаль, дуже рідко.
Так склалося, що ми майже не перетинаємось. Ніби і один біля одного, а зустрітись можливості немає, – зітхає Олег.
Про маму ж каже: «Не знаю, як у неї вистачає сил, енергії й терпіння на це все… Вона неймовірна».
Нині Олег Мазур воює на Донбасі. Красивіших світанків, ніж там, не бачив. Тож і воює, каже, за те, щоб вони завжди були українськими.
Авторка: Мирослава Надкернична
