22 лютого 2022 року Олена Галюк проводжала брата на поїзд до Маріуполя. Капітана 2 рангу 23 загону морської охорони Павла Шатохина терміново викликали на службу. Наступна їхня зустріч відбулась у червні 2025 року, коли Павла звільнили після 1123 днів полону. Жінка ледве могла впізнати брата — він схуд на 80 кг, переніс інсульт. Але, каже Олена, найважливіше, що в його очах лишилося світло і бойовий дух.
Впізнала по шраму й голосу
Напередодні мені повідомили, що є надія, що він буде звільнений, – розказує Олена.
Спати в ту ніч не могла, запалила лампадку, молилася, щоб «не зірвалося». Бо вже неодноразово таке було. І як потім розказував Павло, їх теж не раз вивозили на місце обміну, навіть до аеропорту. Форму видавали, голили, а потім забирали назад. Це був просто психологічний тиск.
Олена розказала лиш найближчим – чоловіку й донечкам. Купила квиток до Києва, бо знала, що звільнених будуть везти туди у шпиталь. І чекала офіційного підтвердження.
Ближче до обіду 14 червня почали надходити сповіщення – всі нараз. Спочатку sms від Координаційного штабу: «Вітаємо, ваш рідний звільнений з полону». Потім дзвінок від них, далі дзвінок з ДПСУ, і таке ж сповіщення у «Дії».
Повідомлення прийшло о 14:26, а о 15.00 я вже мала виходити на поїзд, – ділиться Олена. – Одразу почала соцмережі гортати. Не знаходжу на фото. Думаю, що таке? Чи нема, чи у швидкій, не дай Боже, бо я знала про його важкий стан. А потім на одному з фото придивляюся, приближую, бачу, то його шрам на щоці! І я розумію, що це він, але я його не впізнаю.
Згодом донька прислала відео, яке знайшла.
Читайте: Страх бути тягарем. Чому українці залишаються в окупації і як починають з нуля після виїзду
Я не могла його впізнати ні по відео, ні по фото. Лишень за голосом його впізнала, просто по манері говорити, – каже сестра.
Те відео моментально розлетілося по соцмережах – змореного чоловіка на тих кадрах просто переповнювала радість. «Я вдома. Я вільний», – повторював він. Трохи пізніше соцмережами так само поширився колаж, де Павло Шатохин до й після полону. Таки важко було повірити, що це одна людина.
Втрата ваги – понад 80 кг, його вже попід руки водили, – розказує Олена Галюк. – Останні звільнені полонені, які були там з ним, казали, що трошки брата перевели на посилене харчування, то ми тихо надіялися, що, може, готують до обміну. Бо він вже потім розказував, що важив 54, а коли обмінювали, то 60. І це він мав початкову вагу 134 кг. Я не знаю, як йому стало стійкості. Він каже: «Мене тримала молитва та один лист від тебе, який я отримав на День ЗСУ. Мені його дали потримати 30 хвилин, то я його просто завчив напам’ять. І я просто заставляв себе робити зарядку і повторювати з кожним рухом: «Вірити, молитися, витримати, дочекатися…».
Поїзд на війну
Павло та Олена з сім’ї військових. Він народився в Молдові, вона в Словаччині. Виросли в Мукачево.
Брат – військовий юрист, служив у Мукачево, потім в Житомирі, – розказує Олена Галюк. – Батьки переїхали до Києва. Там помер тато. Коли мама почала погано себе почувати, то приїхала до мене, до Франківська. Тут почали обстеження і зрозуміли, що вже нехороша ситуація.
Коли Павла відкликали в Маріуполь, він був у Франківську, біля хворої мами. Виривався як міг, щоб побути з мамою, скільки їй ще відведено часу.
22 лютого його відкликали телеграмою, – каже Олена. – Я тоді його садила на поїзд і розуміла, що це поїзд на війну. Мама теж усе розуміла, вона все повторювала «Паша… війна».
14 березня мати померла. Олена спочатку не хотіла казати брату, але таки вирішила нічого не приховувати. Тоді у Маріуполі ще був зв’язок.
Потім ще пробивалися повідомлення на якихось старлінках. Він обороняв морський порт, далі був прорив на «Азовсталь». Вони пішли туди разом з «Азовом». Там їх велика частина й загинула, – говорить Олена. – Ще на «Азовсталі» вони створили групу для зв’язку з рідними, він туди ще «плюсики» кидав, що живий, поки не зник зв’язок.
З «Азовсталі» Павло Шатохин потрапив у горезвісну «Оленівку».
Читайте: У Франківську Андрій Кропивницький після важкого поранення вчить літати на дронах (ВІДЕО)
Я не розпитувала його нічого, дещо він сам казав. Ну, що робили, ясно, що катували, – розповідає жінка. – Я коли до нього приїхала, ми сиділи в альтанці, а поруч – капелан, з яким він був у полоні. Він з милицею, видно, що людина трохи більш закрита. В мене брат світлий, очі горять. І капелан сам став говорити до мене. Каже: «Ви сестра Павла? Я можу його витримку там порівняти хіба з козацькою звитягою. Він старався всіх підтримувати, а його лупили, як нікого. Чи то не вмів, чи то не хотів схилитися, як вони хочуть, голову нахилити настільки, наскільки їм треба. І він, ніби й нічого не кажучи, нічого не роблячи, давав їм зрозуміти, що мав їх в носі. І вони його добили до інсульту, він два тижні лежав, як овоч. Хлопці годували його з ложки тою баландою, яку їм приносили».
І Павло зумів відновитися, якогось внутрішнього стрижня, того характеру, стало йому, щоб вижити.
Пекло невідомості
Усі ці три роки саме Олена боролася за брата. Розуміла – більше нема кому, вона єдина рідня. Акції, зустрічі, листи, звернення, пошуки інформації від звільнених з полону – це все вона пройшла.
Ці три роки вона називає пеклом невідомості. Каже, знає, як багато людей нині шукають і чекають своїх рідних. І так хочеться їх всіх підтримати, допомогти.
Зі свого досвіду ділиться, що дуже важливо підтримувати контакти з іншими родичами військовополонених. У неї, для прикладу, була група рідних військових їхнього 23 загону.
Так само додалася в групу «Ірина Україна», додала туди фото брата, і хлопці відгукувалися. Була в групі, яку створив полонений, що вернувся з СІЗО №2 Камишина, саме там сидів Павло, – розказує Олена. – Одним словом – комунікувати дуже важливо. І дуже важливо, коли є якась нова інформація, додавати в особистий кабінет від Координаційного штабу. Це працює.
Саме так, зі свідчень звільнених з полону, Олена дізналася, що Павло переніс інсульт і має проблеми зі здоров’ям. Тож його внесли в категорію важкохворих. І він нарешті потрапив на обмін.
Читайте: «Від нас теж залежить, чи буде у військових ПТСР». Як правильно спілкуватися з ветеранами
Проблема була його обміняти, бо він старший офіцер – капітан 2 рангу, в «сухопутці» це підполковник, – каже вона. – І в них є категорії, які дуже складні для обміну – ті ж офіцери, ті ж «азовці». Вони розуміють, що це цінний «товар» і можна за них просити когось особливого.
Коли рідні в полоні, триматися дуже важко. Ти робиш все, що повинен. Але немає ніякої гарантії, що щось із цього спрацює.
Проте треба вірити й дочекатися. У мене теж були занепади, не ставало енергії. Тому я зверталася до психологів, пропрацьовувала це й таки знаходила в собі ті ресурси, розуміючи, що йому там складніше. Я не мала права розслабитися.
Звісно, колосально багато важила допомога рідних – чоловіка і дітей. Вони разом ходили на акції в підтримку полонених.
Я також доєдналася до франківської групи «Врятувати Маріуполь». Ірина Іванова й Лілія Гуртовська займаються організацією наших акцій, – каже Олена. – Дівчата чекають – сина і чоловіка. Ми весь час підтримували один одного, спілкувалися, придумували ще якісь нові варіанти: куди можна написати, до кого звернутися. Молимося, кричимо. І я й далі буду ходити на наші акції, бо ще дуже багато людей у полоні.
Поки війна – я служу
До першої зустрічі з братом Олена дуже хвилювалася. Не знала, чи правильно зреагує на нього «нового», «іншого».
Я знала, що він міцна людина, але дуже емпатичний, – каже вона. – На останнє Різдво з мамою, коли ми в неї колядували, він весь час виходив на кухню плакати, бо розумів, що ці колядки для неї останні.
Павло усім запам’ятався як великий добрий ведмедик, друг для багатьох, любитель рок-концертів, сейшенів, страйкболу. І зараз телефон у нього не замовкає і двері в палату не закриваються.
Олена каже, може, то й забагато тієї ейфорії. Аби потім не стався відкат в інший бік. Але наразі робить так, як вчили психологи, – просто тримається поруч, щоб брат знав, що є надійне плече.
Психологи також радять не ставити запитань, а просто дякувати, що витримав. Не казати, що все вже позаду. Бо це його досвід, а такі слова – це обезцінення того, що людина пройшла, – говорить Олена.
Десь трохи Павло і сам щось розказує. Правда, попросила його глянути фотографії хлопців, про яких питали рідні. Бо їм допомогли саме ті, кого звільнили раніше. Тож вони хочуть помогти, кому зможуть.
Зараз на Павла чекає реабілітація. А потім…
Поки війна – я служу, – сказав він сестрі.
Авторка: Женя Ступ’як
Comments are closed.