Андрій Селезень родом із Яремче, нині працює далекобійником у США. Об’їздив усю Америку вздовж і впоперек. Він майже постійно в дорозі. Спілкуємося з ним і інтернеті, по скайпу. Андрій описує місця, якими якраз їде. Каже, наразі повертається з Пенсильванії в Чикаго. За вікном у нього – неймовірна золота осінь. А у Франківську сиро, туман і глибока ніч…
У США Андрій переїхав вісім років тому, живе в Чикаго. З того часу вдома ще не був. Коли в Україні почалася війна, каже, рвався додому.
«Хотів їхати на передову, – говорить далекобійник. – Але мої друзі в Україні пояснили, що добровольців вистачає. І якщо я дійсно хочу допомогти, то краще грошима. Мовляв, так з мене буде більше користі».
Почав допомагати другові, який зараз служить, потім іншим хлопцям. А потім майже випадково, через концерт «Океану Ельзи» у США, вийшов на активістів і волонтерів, зокрема й на громадську ініціативу «Поранені SOS».
«Побачив оголошення від Оксани Кириченко, що на аукціоні розігруються квитки на концерт, а гроші підуть на термобілизну для військових, – говорить Андрій. – Моя ставка виграла – 1700 доларів. Але на концерт не пішов, подарував квитки другові».
Далі через ту ж Оксану Кириченко молодий чоловік вийшов на активістку Галину Карпенські. Вона також організовує такі аукціони. Є спільнота у соцмережі Фейсбук. Тут виставляють лоти з України – картини, вишиванки, фотографії, прикраси. Усі вилучені кошти йдуть на доброчинність. На тому аукціоні Андрій купив собі вишиванку, а гроші віддав на медичний батальйон «Гіппократ». Потім знову надіслав чималу суму. Зараз він замовив для них тактичні медичні рюкзаки з усім необхідним. Ціна одного – 800 доларів.
«Готовий був купити, але шукав, як швидше передати їх в Україну, і натрапив на хлопаку з Нью-Йорка, – розповідає Андрій. – Він помагає львівським волонтерам. Такі самі рюкзаки передає, але робить їх сам. Просто замовляє порожні наплічники, а всі необхідні медикаменти закуповує оптом. Пізніше розфасовує по рюкзаках. Так виходить удвічі дешевше».
Про всі благодійні аукціони Андрій розповідає знайомим, аби також долучалися. Каже, ще хоче там прикупити собі писанку, рушник та ікону.
«В майбутньому це будуть такі сімейні реліквії, – мріє він. – Не просто речі, а з якоюсь історією, пов’язані з чиїмось врятованим життям».
Також Андрій дуже уважно слідкує за тим, що відбувається вдома. Прокидається та одразу до новин. Обурюється результатами виборів. За його словами, кандидатів, які перемогли в Україні, в Америці просто б зацькували. Йому подобається сотник, а тепер уже й нардеп Володимир Парасюк. Постійно за ним слідкує. Каже, навколо таких людей і треба об’єднуватися.
«У мене є дуже багато друзів, які давно сюди приїхали, – розповідає Андрій Селезень. – Звертався до них за допомогою. Отримав відповідь:«Вони там в Україні вибирають тих самих людей, які посилають солдатів на смерть, а потім жаліються, що все погано». Чесно кажу, дуже багато американців взялися б допомагати, якби побачили, що в Україні дійсно щось міняється. Але знов – ті самі обличчя».
Цікавляться нашою ситуацією й самі американці. «Коли почують, що я українець, то питають, як там у нас, що діється? – говорить Андрій. – І спробуй їм те все пояснити, вони того не розуміють».
Ще каже, коли тільки перебрався у США, то тут про Україну майже нічого й не знали. Через акцент Андрія плутали з росіянами.
«А зараз навіть самі росіяни приховують свою національність, кажуть, що вони десь із Казахстану чи звідкілясь іще, але не з Росії, – сміється далекобійник. – Нині у США до них ставлення не найкраще. Наприклад, їм значно важче знайти роботу».
Ще в Чикаго Андрій Селезень ходив на перегляд кінопроекту «Вавилон 13». Познайомився там з багатьма хорошими та небайдужими людьми.
«Ми спілкуємося, помагаємо один одному із пересиланням різних речей, із грошима, – говорить він. – Десь комусь на щось бракує – скидаємося. Це люди, які себе зарекомендували, ті, що діють. До них є довіра».
За словами Андрія, таких у США багато. Це не формальна організація, там нема лідерів, просто є люди, які діють.
«Надходить перевірена інформація, що комусь потрібна допомога, тоді ми зідзвонюємося, домовляємося, – розповідає молодий чоловік. – Це приклад самоорганізації людей, які хочуть щось робити і роблять. Ніхто не кричить: а давайте те і те, а в результаті – пшик. Якщо в Україні почнуть щось робити, люди почнуть об’єднуватися, саморганізовуватися, тиснути, тоді й влада змушена буде рухатись. Не можна розслаблятися»
Comments are closed.