В м. Болехові на вул. Б.Хмельницького, 33 проживала Синишин Анна Якимівна, яка була рідною сестрою моєї матері, тобто моєю тіткою. Моя мама померла, коли ми ще були дітьми, а у тітки 30 років тому також помер чоловік і пізніше дочка, тому тітка десятиліттями заміняла мені і сестрі матір. Не дивлячись на те, що сестра проживає в Івано-Франківську, вона весь час по мірі своєї максимальної можливості піклувалася про тітку, як за близьким родичем.
На початку літа 2013 року коли тітці пішли вже 90-ті роки і вона мала важкі невиліковні хвороби, бо фактично була в безпорадному стані, зокрема і мала неадекватну поведінку, то виникла потреба постійного догляду за нею. Саме в цей час в помешканні тітки з’явилась невідома нам раніше жінка, як вияснилось, яку звати Войтко Олена Степанівна і що вона є племінницею давно померлого чоловіка нашої тітки. Але раніше ніхто із родичів ніколи її не бачив, щоб вона відвідувала нашу тітку.
Вірячи в добрі наміри Войтко О.С., сестра погодилася, щоб Войтко доглядала тітку з можливістю користування її пільговою пенсією і в майбутньому щирою грошовою віддякою. Але у Войтко, були інші плани: будь-яким чином заволодіти чужим спадковим майном нашої тітки, яке по закону їй належати не може. Як стало вже відомо пізніше, для досягнення цієї обманної мети її постійно консультувала адвокат із м. Стрия Маципура Г.І., бо місцевий юрист навряд чи погодився би на таку аферу.
Перша підозра до Войтко О. виникла у нас тоді, коли з помешкання тітки раптово зникли усі документи, зокрема на її житло, її паспорт, усі грошові збереження, які тітка зібрала на випадок своєї смерті, зокрема і 7 тисяч гривень, які заповідалися моїй сестрі, щоб вона поставила пам’ятник померлому чоловікові тітки.
Якщо б тоді цьому факту ми дали розголосу, то були усі підстави звинувачувати Войтко у крадіжці, бо кожному відомо, що паспорт громадянина України можуть вилучати тільки правоохоронні органи за офіційним рішенням. Але про ці дії Войтко ми не знали, а сестра не один десяток років чула від тітки про те, що так як вона за нею весь час турбується, то все її спадкове майно буде належати їй, як спадкоємцеві по закону другої (найвищої) черги споріднення згідно положень статей. 1262 і 1266 Цивільного кодексу України.
Далі Войтко без погодження із родичами тітки, яка вже в середині літа 2013 року мала настільки порушену психіку, що не впізнавала усіх родичів, – привела в її помешкання на постійне проживання свого чоловіка і дітей, мотивуючи, що їй одній важко доглядати за хворою. Таке поселення своєї сім’ї Войтко вчинила для того, щоб увійти в довіру помираючій людині, мати постійний вплив на її пригнічену волю і психіку щоб досягти бажаної мети.
В народі кажуть, де пахне великими грошима, там деякі нелюди здатні на велику підлість, бо коли 6 грудня 2013 року тітка померла і родичі приїхали її поховати і після цього сказали, щоб Войтко звільнила помешкання, для усіх шокуючою новиною стало те, що Войтко має на все майно нашої тітки заповіт.
Закон не забороняє, щоб спадкодавець заповідав своє майно на свій розсуд, але нам не було зрозуміло, що коли тітка була здоровою і при повному глузді, щоб вона щось обіцяла для Войтко. Не було зрозумілим і те, що заповіт складався 24 липня 2013 року, а на той час тітка мала явні розлади у психіці і який нотаріус зважився би за таких дійсних обставин оформляти заповіт ?
Ми бачимо по телевізору скільки людей похилого віку і важко хворі стають безхатченками, бо існують такі як Войтко і з допомогою не менш жадібних нотаріусів позбавляють людей житла, а близьких родичів – законної спадщини. Як виявилось пізніше Войтко навіть одного разу цинічно проговорилась своєму дядькові, що родичі Синишин ніколи не отримають її будинок, хіба що через її труп.
Маючи докази обману і шахрайських дій Войтко, моя сестра, вірячи в перемогу справедливості, звернулась з позовною заявою про визнання цього сумнівного заповіту – в «самий чесний і справедливий у світі – Болехівський міський суд». Справу у своє провадження прийняла суддя Головенко О.С. Але з початку розгляджу справи дії суду були незрозумілими.
Так як відповідач Войтко не з’являлася на усі судові засідання без поважних на те причин, її представник на суді Маципура Г. не могла дати конкретних відповідей на запитання, за яких дійсних обставин оформлявся цей заповіт, бо вона не була його учасником.
Згідно положень статті 169 п. 4 ЦПК України суддя Головенко О. повинна була зобов’язати Войтко не ховатись від правосуддя, а дати пояснення своїм протиправним діям. Але цього не відбулося, бо правда стала би очевидною. Але суд це напевне не влаштовувало, тим паче, що до справи була залучена нотаріус Ільків М.М., яка посвідчила цей сумнівний заповіт. Коли нотаріуса Ільків все-таки вдалося «витягти» до суду, бо вона два місяці не виконувала його ухвалу, щоб врешті-решт показати цей заповіт, то суд і не намагався об’єктивно дослідити неправомірні дії вже самого нотаріуса в тому: чому нею не дотримані вимоги статті 233 ЦК України, коли цей заповіт посвідчувався за тяжких обставин для спадкодавця, тобто коли тітка перебувала у безпорадному стані, будучи важко хворою.
Було відомо, що тітка в 2013 році мала дуже поганий зір і не могла читати в окулярах, тобто мала вади по зору. За цих обставин згідно положень статей 1248 і 1251 ЦК України, цей заповіт мав би посвідчуватися за участю не менше двох свідків. Стаття 44 закону України «Про нотаріат» вказує, що у разі потреби нотаріусу надається довідка про те, що особа не страждає на психічний розлад, який можу вплинути на її здатність усвідомлювати свої дії та керувати ними…
У разі наявності сумнівів щодо обсягу цивільної дієздатності фізичної особи, яка звернулася до вчинення нотаріальної дії, нотаріус зобов’язаний звернутися до органу опіки і піклування для встановлення факту опіки або піклування над такою фізичною особою… Правочин посвідчується особою, якщо кожна із сторін однаково розуміє значення, умови правочину та його правові наслідки». Напевно нотаріус Ільків М.М. з цим положенням закону не знайома, але виникає питання чому суддя Головенко О.О. не мала бажання дослідити той факт, коли нотаріус при оформленні заповіту побачила дев’яносторічну лежачу хвору одиноко проживаючу людину, то чому вона не витребувала у вкрай зацікавленої Войтко довідку про те, що наша тітка на той час, тобто на момент посвідчення заповіту не страждала на психічні розлади? Адже це є вимога закону.
Так як про намір вчинення цього заповіту не зверталася сама наша тітка (бо від неї не має ніякої заяви у спадковій справі), а саме Войтко то чому суддя Головенко О. не вияснила у нотаріуса щодо її сумнівів, як пишеться в Законі про повну дієздатність нашої тітки? Суддя не мала також бажання встановити у діях нотаріуса, чому Ільків М.М. як зобов’язує в таких випадках Закон (коли людина похилого віку проживає без членів сім’ї) не звернулась до органу опіки і піклування.
Суд не хотів встановити: якою професійною логікою в фізичному і анатомічному розумінні психіки людини могла керуватись Ільків М.М., коли посвідчуючи такий нетиповий і сумнівний заповіт, дійшла до абсурдного висновку, що цілком здорова сорокалітня Войтко О. може мати однакове розуміння значення заповіту з дев’яносторічною важкохворою лежачою людиною, яка невдовзі померла ?rnrnЗ двох сторін до справи були залучені свідки. Свідки зі сторони сестри, які не були її родичами, а саме родичами Войтко, дали чіткі пояснення, що на момент посвідчення заповіту тітка мала вже явні порушення психіки, бо навіть не завжди впізнавала усіх родичів.
Свідки зі сторони Войтко, які раптово взялись невідомо-звідки, бо ніхто їх в помешканні тітки ніколи не бачив, дали протилежні пояснення. За таких обставин чесна і неупереджена суддя не повинна була брати до уваги пояснення усіх свідків з двох сторін, але Суддя Головенко в своєму рішенні пояснення усіх свідків сестри спростувала, а усі покази свідків Войтко, які були на віть між собою протиречивими, взяла за основу в судовому рішенні.
То про який об’єктивний розгляд справи може йти мова ? 45 років моя сестра була племінницею Синишин А.Я., а суд своїм рішенням зробив її чужою для тітки.
Але суд завжди не чує те, що йому не вигідно чути, бо треба було зробити висновок, щоб у нашої тітки не було близьких родичів, тобто заінтересованих осіб у спадковому майні, як визначає закон. Не дослідила суддя Головенко і факт, про який говорили свідки – крадіжку документів здійснену Войтко ще задовго до посвідчення заповіту, добре розраховуючи на те, що без цих документів за своїм бажанням тітка вже не зможе розпорядитися своїм спадковим майном будь-кому іншому, окрім тільки для неї. В кінцевому рішенні суду вийшло так, що дев’яносторічна важкохвора, неадекватна в поведінці помираюча людина, саме на день посвідчення заповіту повністю видужала і мала світлий розум 18-ти річної дівчинки.
Але правда живучіша від брехні, бо Войтко і нотаріус Ільків М. так «нахімічили» з тим сумнівним заповітом, що врешті-решт таки «вляпалися» з ним, бо майже пів його сторінки по змісту є абсурдним, тобто протиречивим. Конкретно це виглядає так.
На початку змісту заповіту вказано, що він складений, підписаний сторонами і посвідчений Ільків М. у приміщенні приватного нотаріуса на вул. Д.Галицького, 44 в 10 годин 20 хвилин. А в кінці заповіту вказано, що ті самі дії, ті самі особи робили це на вул.. Б.Хмельницького, 33 о 10 годин 20 хвилин.
З цього змісту виходить, поперше: що заповіт відносно того самого майна і тими самими сторонами складався, підписувався і посвідчувався нотаріусом двічі у двох різних місцях.
А по-друге виходить, що наша тітка і Войтко О. могли роздвоїтися в часі і одночасно перебувати у двох різних місцях на відстані понад три кілометри один від одного. Зараз ніхто вже не зможе встановити які дії і рухи вчиняли Войтко і Ільків М.М. з нашою тіткою під час оформлення заповіту, бо свідків цьому не має. Бо невигідно було їх мати. Але безперечним фактом є те, що самою нотаріусом Ільків М. в заповіті допущені помилки не в одній букві, або слові, а в двох змістах і опискою це називатись не може.rnrnЦя обставина передбачена в законі і вказує, що такий заповіт може бути визнаним судом недійсним, як неправомірний, тобто такий, який не відповідає вимогам щодо його форми і однакового тлумачення змісту, а стаття 203 ЦК України «Про загальні вимоги, додержання яких є необхідними для чинності правочину» в п. 1 визначає, що: «Зміст правочину (в даному випадку заповіт) не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства…
В продовженні цієї статті щодо змісту правочину стаття 213 ЦК України визначає про: «тлумачення змісту правочину», де в абзаці 3 вказано, що: «при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загально прийняте у відповідній сфері відносин значення термінів».
Школяру першого класу зрозумілим є те, що ці значення в цьому заповіті є неоднаковими. За цією обставиною де заповіт є головним документальним доказом з його помилками у змісті, вступає у дію ст. 1247 ЦК України про «загальні вимоги до форми заповіту», де в п.1 вказано, що: «заповіт складається у письмовій формі із зазначенням місця та часу його складання».
Очевидним є те, що саме місце і час його складання є протиречивим, тобто неоднаковим. Тому надалі вступає у дію ст.1257 ЦК України про: «недійсність заповіту», де в п. 1 вказано, що: «заповіт складений особою, яка не мала на це право, а також заповіт складений з порушенням вимог щодо його форми (ст.1247 п. 1) – то такий заповіт є нікчемним. У ст. 51 абзац 3 Закону України «Про нотаріат» чітко вказано, що: «у разі виявлення нотаріусом, або посадовою особою, які вчиняють нотаріальні дії, що ним допущено помилку при вчиненні нотаріальної дії, або вчинена нотаріальна дія не відповідає вимогам законодавства, нотаріус або посадова особа, які вчиняють нотаріальну дію, зобов’язані повідомити про це сторони (осіб) стосовно яких вчинено нотаріальну дію для вжиття заходів, щодо скасування зазначеної нотаріальної дії відповідно до законодавства.
Ця обов’язкова вимога закону також визначається главою 15 Наказом міністерства юстиції України від 22.02.2012 за № 296/5 в главі 15. Законність цієї вимоги також визначена тлумаченням ст. 51 науково-практичного коментаря Закону України «Про нотаріат», який створений на основі судової практики, наказів Мінюсту і роз’яснень Верховного Суду України.rnrnРозраховуючи, що закон все-таки захистить нас, бо тут вже «ліві» свідки не можуть бути задіяні в суді, тепер вже я за зовсім іншою позовною вимогою звернувся в «самий справедливий в світі Болехівський суд» і справу в своє провадження прийняв голова суду Поляниця М.М.
Але знову з початку розгляду справи стало зрозумілим, що справа розглядається упереджено в користь Войтко О. і тим паче нотаріуса Ільків М. Зупинюся лише не деяких фактах. Не тільки сестрі, але й мені не вдалося довести, що Синишин А.Я. моя тітка, моя мама – це є моя мама, яка змінила прізвище у зв’язку із одруженням, але давно померла і тому не має свідоцтва про зміну прізвища, хоча в матеріалах справи є письмові докази про мої родинні відносини з спадкодавцем.
Але вже судді Поляниці М.М. не вигідно було щоб моя тітка мала близьких родичів, тобто заінтересованих осіб, які по закону (статей 1262, 1266 ЦК України) є спадкоємцями. При цьому суддя Поляниця М.М, в своєму рішенні зробив Войтко О. племінницею нашої тітки, хоча в дійсності вона є племінницею її чоловіка. Як бачимо суд може все. Із початку судового розгляду суд невмотивовано відмовив моєму представникові долучити до матеріалів справи письмові докази, які стосувалися дослідження самої суті судового спору. Бо суду не вигідно було мати їх у справі як докази. А такі дії суду кваліфікуються, як порушення вимог ст. 27 ЦПК України, що до прав осіб, які беруть участь у справі.
Більшість запитань, які мій представник задавав нотаріусу конкретно щодо недотримання нею вимог законодавства при посвідченні оспорюваного заповіту – суддею Поляниця М.М. невмотивовано знімалися, тобто як кажуть в народі, просто закривався рот, а це є порушенням вимог ст. 10 ЦПК України, де вказано, що цивільне судочинство здійснюється на засадах рівної змагальності сторін і про рівні права щодо подання доказів і дослідження обставин справи.
В рішенні суду допущено багато помилок, коли суддя Поляниця М., посилаючись на статі ЦК України, умисно, або у зв’язку із незнанням, неодноразово помилився в кількості вимог і положеннях цих статей, викидаючи їх із Закону, ніби їх там не існує. Але право вносити зміни в законодавчі акти надається не судді, а Верховній Раді. Суддя, як юрист повинен знати, що всі вимоги і положення у статтях закону мають однакову рівну, зобов’язальну юридичну силу і дію, тому викидаючи із статей якесь положення або визначення, це називається як вибіркове застосування дії закону, що є недопустимим. Але виходить, що суд може все.
Я і мій представник були позбавлені цивільно-процесуального права на оскарження ухвали, винесеної суддею Поляницею М.М., яку не отримали і з якою вчасно не ознайомлені: про відмову (згідно вимог в моїй заяві) в забезпеченні позову, щодо накладання арешту на оспорювань спадкове майно до прийняття судом рішення.
Хоча до матеріалів справи була долучена копія оспорюваного заповіту, де були видні помилки в його змісті, щодо місця і часу його складання, суддя Поляниця М.М. ще не починаючи розглядати справу, автоматично узаконив ці помилки і неправомірний заповіт і сприяв Войтко щоб вона вступила у спадщину, коли справа була вже у судовому спорі. При цьому суддя Поляниця М.М, двічі переносив судові засідання, щоб відповідач якнайшвидше прийняла спадщину, а один інтервал в часі між судовими засіданнями мав термін два місяця, хоча згідно положень ст. 157 ЦПК України за цей строк вже вся справа повинна бути розглянута і прийнято рішення.
При розгляді справи суддя Поляниця М. не мав бажання вияснити у нотаріуса про те, що заповіт посвідчений нею 24 липня 2013 року, а наша тітка померла аж 6 грудня 2013 року, то що заважало нотаріусу Ільків М.М, виправити ці помилки: халатність, самовпевненість про безвідповідальність, ігнорування законом, чи важкість визнати себе м’яко кажучи, нерозумною і повернути гроші за скасування неправомірного правочину ?
В усьому рішенні суду не має головного висновку на саму позовну вимогу: що робити з виявленими і загальновідомими помилками, бо залишати їх в заповіті закон забороняє, автоматично виправитись вони не можуть, нотаріус Ільків М.М. умисно не хоче їх виправляти, як вимагає Закон України «Про нотаріат», а узаконити їх теж неможливо, бо в жодному законодавчому, або підзаконному акті не має такого визначеного положення.
Але суд може все і узаконив ці помилки, посилаючись формально на зовсім інші положення закону, зокрема щодо волевиявлення заповідача. Але ця обставина не була суттю позовної вимоги, тому не є предметом спору і не повинна судом досліджуватись. За чотири місяці розгляду справи склалося враження, що суддя Поляниця М.М. ці помилки в заповіті не зміг, бо не хотів побачити, а в своєму рішенні керувався напевно не діючими вимогами законодавства, а людським фактором відносно своєї колеги судді Головенко О.С., яка раніше розглядала справу щодо цього заповіту.
І мені одразу спала думка (за думки, як відомо, до відповідальності не притягують) про народну мудрість: «Крук круку око ніколи не виколе», бо якщо почитати два різних рішення, написані двома різними суддями, то можна побачити в них повну ідентичність цілими реченнями і параграфами, хоча у двох судах були зовсім різні позовні вимоги і повинні були досліджуватися зовсім різні обставини щодо визнання заповіту недійсним.
Ось так приймаються «об’єктивні» судові рішення в м. Болехові.
Що робити громадянину коли він переконаний, що правосуддя упереджене, або підкуплене ? Перший шлях – це оскарження рішення в суді другої інстанції. Але хто хоч раз був в апеляційному суді знає, що він, як правило, має один розгляд, який в середньому триває 30 хвилин. Я міркую, якщо суддя Поляниця М.М. за 4 місяці розгляду справи прийшов до висновку, що помилок в заповіті не має, бо в своєму рішенні не вказав жодної статті закону, щоб ці помилки можна було узаконювати. То чи зможе друга інстанція за такий короткий розгляд справи ретельно дослідити обставини справи, бо простіше суду буде просто переписати рішення суду першої інстанції.
А якщо справи розглядаються формально і поверхнево, то зрозуміло скільки може бути незаконних рішень, але за такі рішення жоден суддя ніколи не несе відповідальності, якщо навіть калічаться долі людей, бо суддя НЕДОТОРКАНИЙ. Для захисту людей від свавілля правосуддя прийнятий люстраційний закон «Про очищення влади». Саме він є другим і більш ефективним шляхом, щоб громадянин мав можливість добитись в суді правди і справедливості, бо в цьому законі є єдине те, чого тільки бояться нечесні судді – це гласності і публічності. Але саме це є однією з однак законності.
Багато юристів нашої області Феміду м. Болехова називають «Болехівський приватний суд». Рідко який адвокат хоче захищати інтереси громадян в цьому суді, особливо в цивільному процесі, бо порушення цим судом процесуальних норм є звичним явищем.rnrnВ м. Болехові є всенародно обраний, а не призначений як суддя, голова громади – міський голова з немалим депутатським корпусом. І суддя є членом цієї територіальної громади, тим паче, що наділений великими владними повноваженнями.
Тому ця громада і депутати можуть спитати конкретного суддю, щоб він відзвітувався про свою професійну діяльність, якщо від людей є систематичні скарги. Бо в наш час це є єдиний дієвий шлях побороти корупцію в органах правосуддя і не треба боятися суддю що він недоторканий. В державі існує вища рада юстиції України, у якій є вища кваліфікаційна комісія суддів України, яка за скаргою громадянина, якщо суддею порушені його права, або винесене незаконне рішення, зобов’язана розглянути таку скаргу і дати правову оцінку його діям.
Тому треба мати свою гідність, захищати її і не боятися звертатись в цей орган.rnrnНа рішення судді Поляниця М.М., який узаконив неправомірний заповіт нотаріуса Ільків М.М., мною подана апеляційна скарга. Але знову в мене з’являються сумніви щодо суду другої інстанції, який би розглянув справу неупереджено і прийняв законне рішення. Бо суддя Поляниця М.М. по місцю проживання є сусідом нотаріуса Ільків М.М., а як стало мені відомо, що син нотаріуса Ільків М.М. працює саме в апеляційному суді. Зараз справу у своє провадження отримала суддя Горейко М.Д.
Багато адвокатів кажуть, що ця суддя розглядає справи ретельно, тому люди і не мають до неї претензій, а рішення приймаються неупереджено, справедливо і законно. І я також щиро на це розраховую. Але чомусь знову згадав народну мудрість, що: «Одна рука завжди другу руку миє».
Comments are closed.