Переважна більшість українців цього року відпочивають в Україні. Закордонні поїздки – або не по кишені, або не до смаку. А от все більш українська Одеса залюбки приймає гостей. Цьогоріч їх там дуже багато.
Що далі, то чистіше
Після Франківська перше відчуття – простір: площі, вулиці, дороги. Багато фонтанів. Будинки, через два-три – пам’ятки, «кучеряві» такі, оздоблені, зі скульптурами. Чомусь багато бородатих молодих чоловіків. На вулицях, на пляжах часто чути українську, але то скорше туристи, ніж одесити. Бо в магазинах, на ринку, в кафе – переважно російська. На балконах подекуди прапори України.
Люди привітні. Питаєш, як пройти, то не відпустять, поки все добре не розтлумачать. І не важливо, якою мовою спитав.
Пляж Ланжерон. Людей, як мурах. Аби знайти вільне місце, треба трохи пройтись. Місцеві радили – що далі, то пляж чистіший. Вода прохолодна, приємна. Щоправда, подекуди плавають водорості. Але то ще нічого, пізніше їздили на пляж Аркадія, то там море зелене від трави – діти виходять із води, як русалки, обвішані зеленим павутинням. Для них – забава, але…
З зеленою водою на пірсі контрастують білосніжні лавки. До нас підсідає бабуся, місцева. Каже, раніше стільки зелені не було, це десь років зо три тому почалося. Ще місцеві розповідали, що є чистіший пляж – Отрада, це за Ланжероном, але ми туди так і не дійшли.
Наступні рази на пляж їздили. До речі, в Одесі платять при виході, вартість проїзду в маршрутці – 5 грн.
З присмаком шоколаду та воску
А тепер можна й оглянути місто. У центрі, на Соборній площі – міжнародна виставка політичної карикатури. Запам’яталась карикатура на Путіна: визирає з танку, а під танком – олімпійські кільця.
Прямуємо на знамениту Дерибасівську. Біля пам’ятника дванадцятому стільцю – черги. З іншого боку, біля Леоніда Утьосова – теж. Усі хочуть фото на згадку.
Багато кафе, сувенірних лавок. Натрапляємо на вивіску «Музей шоколаду». Вхід – 60 грн, дітям до п’яти років – безкоштовно. Приємно пахне шоколадом, гід проводить екскурсію. Запам’ятовується історія про правителя ацтеків Монтесуму, який випивав по 50 маленьких чашок шоколаду в день і мав дуже добре здоров’я. Наприкінці екскурсії трохи відчуваємо себе ацтеками – пригощають гарячим шоколадом.
Далі – музей-кафе воскових фігур «У Баби Уті». Хто це така? Одна з найгарніших жінок міста – грузинка, яка десь дуже давно відкрила перший в Одесі заклад громадського харчування. Перший зал – найбільша втіха для дітей, тут герої з «Аватару» у повний зріст, Шрек, Фіона, пірати Карибського моря, Гаррі Поттер, Людина-Павук тощо.
При вході кажуть, руками статуї не чіпати. Але ж як до них не доторкнутися, особливо, коли робиш фото. Щоправда, деякі фігури – так собі, трохи подібні, але не більше. Наприклад, Шварценеггер, Бред Пітт, Роберт де Ніро, Мерилін Монро. Вхід для дорослих – 30 грн., дітям – 20.
«Вы таки в Одессе!»
Дорогою до порту – Одеський театр опери та балету. Велич, архітектура, вражає. А краще побувати тут ввечері, тоді будівля підсвічується, а поряд грає та співає бандурист. Проходиш повз і не можеш втриматись, аби не підспівати. «Ой, у вишневому саду, там соловейко щебетав..».
На Приморському бульварі, біля гармати – плакати з фотографіями з фронту. Активісти збирають гроші на армію. Прозора скринька доверху набита купюрами.
Пам’ятник Дюку де Рішельє обліплений туристами з усіх сторін. Збоку екскурсовод купці люду розповідає, який він був хороший генерал-губернатор Одеси – торгівля розвивалася, землеробство також, а правосуддя було найчеснішим. Та всі нетерпляче чекають потерти той завітний мішочок з монетами, що на барельєфі під Дюком, аби приніс багатство та успіх. Труть добряче, бо бронзова статую давно потемніла, а мішок і монети – як золоті.
Потьомкінські сходи – проходиш 192 сходинки (142 метри), підземний перехід і прямуєш до морвокзалу. По обидва боки – катери, яхти, на кожному судні – прапор України. При вході в морський вокзал зустрічає «Золоте дитя» – велетенський малюк, символ оптимізму та надії на розквіт. Далі стоїть сувенірна лавка з написом: «Остановитесь! Улыбнитесь! Вы таки в Одессе!». І дійсно, змушує посміхнутись.
«Дружина моряка» з дитиною на руках вдивляється вдаль. А в порту весь час стоїть гул, крани щось вантажать, дзенькіт, стукіт. Але воно все якось гармонійно.
Вечоріє. У гучномовець запрошують на останню на сьогодні прогулянку катером по морю. Двопалубний катер, 100 грн. з дорослого, за дитину, як нам сказали, «за бажанням батьків». Прогулянка триває майже годину. Чимало людей з дітьми, одна пані з собачкою. Майже впритул проїжджаємо Воронцовський маяк. Відразу заблимали спалахи фотоапаратів. Місяць виблискує в морі, з одного боку миготить ліхтарями пляж, з іншого – не видно ні кінця, ні краю.
На березі ми вже по десятій вечора. Знову майже 200 сходинок догори. Йдемо на музику. То індіанці – на головах пір’я, дивні танці, б’ють у барабан, вигукують «Еквадор!», певно, звідти. Але їхній спів, мелодія – словами не передати, просто зачаровує. Приходиш додому і стільки б не ходив, втоми не відчуваєш і спати не хочеться.
До речі, щодо житла. Непоганим варіантом може бути хостел. Усі зручності, чисто – 140 грн. з людини за добу. І багато цікавого народу можна зустріти. Познайомилися з паном Пеа з Данії. Той постійно дивувався нашим низьким цінам, а ми йому щоразу нагадували різницю між зарплатами. Тіна з Південної Африки казала, що українські жінки – як африканські чоловіки: міцні характером, суворі. Додому повертатися не хоче. За перекладача нам усім був Іван із Чернівців, бо добре знав англійську.
На пам’ять – магніти, календарик, кораблик. Єдине, що можна додати, Одеса – те місце, куди хочеться повернутись.
Comments are closed.