Соціум

Історії з АТО. Про бійця Михайла Чумбея з «Весняного вітру»

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Михайло Чумбей із села Грабовець Богородчанського району в АТО з серпня минулого року. Він механік-водій 24 окремої механізованої бригади (ОМБ). За три дні перед відпусткою його поранили під час сутички з диверсійною групою ворога. Зараз чоловік розходжує прострелені ноги та намагається постійно бути на зв’язку з побратимами.

chum (3)
Михайло Чумбей був механіком-водієм БМП. Назвав свою бойову машину «Весняний вітер» і завжди їздив із синьо-жовтим прапором, а на ньому – підписи побратимів

 

Серед подвір’я Чумбеїв стоїть розібраний скутер. Поруч якісь деталі, ключі, гайки. Біля нього стоїть худий чоловік з оселедцем, вдягнений у футболу з тризубом. То 34-річний Михайло Чумбей – боєць 24 ОМБ. Якраз два дні тому його виписали з київського шпиталю. Одразу пояснює, що хоче поремонтувати, бо ходити багато йому ще не можна та й не може, а сидіти вже несила.

У серпні минулого року конт­рактник Делятинської військової частини Михайло Чумбей поїхав добровольцем на Схід. Спершу були навчання на Яворівському полігоні, а потім АТО. Його бригада спочатку базувалася в Лисичанську, а з березня – на самій передовій, поблизу Кримського Новоайдарівського району.

«До ворога стояли дуже близько, – говорить Михайло. – У нас там був 29 блокпост, ще одна позиція і ми. Через гору стояли, то до нас «гради» не долітали. А лупили вони безбожно, починаючи з 22 червня. Можна було годинники звіряти – починали рівно о третій ночі».

Чумбей був механіком-водієм БМП. Назвав свою бойову машину «Весняний вітер» і завжди їздив із синьо-жовтим прапором, а на ньому – підписи побратимів. Має той прапор удома. Розстелює на дивані, показує, розказує. Хоче віддати його у сільський музей, аби молодь читала ті побажання від бійців і згадувала тих, хто воював за них.

chum (2)
Дружня родина Чумбеїв. Нарешті, дочекалися свого сина, брата, дядька

 

Михайло погладжує оселедця й запалює цигарку. Таку зачіску, до речі, запустив після бойового хрещення. А перший запеклий бій був у нього в жовтні минулого року на 32 блокпості.

«Пам’ятаю точно – 19 жовтня, бо думав, що то мій другий день народ­ження, – каже Михайло. – Машина нас з атаки ще вивезла, але то були останні її подихи після шостого влучання з гранатомета. Мені тоді пощастило, що я бронежилет не вдягав, а повісив збоку. Стріляли бронебійними, то одну пластину бронежилета пробило повністю, аж другу зачепило».

Пані Марія, мати Михайла, сидить поруч, слухає, зітхає. Каже, ніяк не хотіла пускати сина, але не могла втримати, бо вперся, що мусить іти воювати, аби ворог сюди не прийшов. «Ви б знали, як тяжко відправляти сина на війну, – говорить старенька, ледь стримуючи сльози. – Але зараз я ним горджуся. Дякую Богу, що живий».

Рідні вже чекали Михайла у відпустку, але за три дні перед тим чоловіка поранили. 26 червня він серед ночі виявив через тепловізор диверсійну групу ворога. Повідомив по рації командування, дали наказ відкрити вогонь. Терористи почали відстрілюватись. Михайлу прострілили одну ногу вище коліна і влучили в другу. Побратими миттєво надали допомогу, зупинили кровотечу. В Сєвєродонецькій лікарні сказали, що той народився у сорочці, а Михайло говорить, що то все його хлопці.

Про поранення першою дізналася його сестра Леся. Михайло пам’ятав лише її домашній телефон. Жінка того ж дня виїхала до Харкова. Дякує голові Богородчанської РДА Ярославу Паранюку, волонтерам із Богородчан та всім небайдужим, що допомогли з транспортом і коштами.

chum (5)

«Там у госпіталі такі хлопці! – говорить Леся. – Герої! У тяжкому стані, ледь говорять, але кажуть, що вернуться назад воювати. Це вражає. Там я не помітила тої байдужості серед місцевих людей. Люди ближче до біди, але вони стали добрішими. І є відчуття Бога. На всіх солдатах – вервечки, образки. Михайло все мені казав, що там в АТО молитва – то найперше. І воно мусить вийти на добре!».

Жінки собі зітхають про своє, а Михайло не вмовкає, розказуючи про побратимів. Показує фото. Каже, там усі рівні і вже стали рідними.

chum (1)

«Дуже їх не вистачає, – гортає він фото на телефоні. – Оцей з Львівщини, хороший хлопець. Мені його дуже шкода, бо пішов воювати у 18 років! Зараз йому 19. І він уже пізнав, що таке війна. А цей – з Одеси, приїздив до мене в гості. Дуже сподобалося. Обіцяв ще приїхати, коли все закінчиться, і рідних привезти».

Михайло Чумбей говорить, що на початках служив із хлопцями переважно з Львівщини, а зараз у бригаді багато нових – з Харківської, Дніп­ропетровської, Одеської, Запорізької областей.

«Більшість із них, до речі, добровольці, – каже він. – Зараз більше «косять» із західних областей, а спочатку ж більше добровольців було саме від нас. Ротації нема. Хлопці по дев’ять місяців на передовій сидять. Думки – лише про дім. Обіцяли, що нас замінить 80 бригада. Чекають».

chum (4)

Ще з найціннішого Михайло показує дитячі малюнки та листи. Відцвілі, вимоклі, але акуратно й бережно поскладані. То все хлопці зібрали й передали йому додому. Говорить, що це все на передовій було найдорожчим і дуже помагало та підбадьорювало. Йому навіть випадково попався лист від племінниці Марічки. Не міг тоді натішитися.

Зараз Михайлові часто дзвонять його побратими. То він їм усе відповідає, що жити буде й буде служити. Мама ці телефонні розмови чує, зітхає…

Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.