Цього разу «Репортер» відправився до Калуша навчатися незвичної мови — жестової. Вчителями погодилися побути учні калуської спеціальної школи-інтернату для дітей з вадами слуху.
Не позбавляйте спілкування
Така школа-інтернат в області — єдина. Вона розташована майже на околиці Калуша, у приміському селі Підгірки. Тут дуже красиво й зелено. Великий триповерховий будинок, біля нього — сад і доглянуті клумби.
Завуч школи Світлана Дзундза одразу робить для нас невеличку екскурсію. На першому поверсі: господарські приміщення, кухня, їдальня, медкабінет, кабінет директора, швейна майстерня, перукарський клас і клас з куховаріння. Недавно тут робили ремонт, трохи пахне свіжою фарбою, дуже тихо.
На другому поверсі гамірніше. По коридору групами бігає дітвора, геть малесенькі. Побачивши чужу тьотю, малі зупиняються та махають руками — ніби обтрушують з грудей хлібні крихти. «Мовою жестів це означає — добрий день, — пояснює завуч. — Якщо хочете навчитися цієї мови, то наші діти обов’язково вам допоможуть. Вони дуже легко йдуть на контакт, якщо людина сприймає їх не як інвалідів, а як звичайних дітей — діти це відчувають».
Другий поверх поділено на класи та спальну частину для дівчат. Таке ж розташування і на третьому, лише там — спальні для хлопчиків. У коридорі на стінах картини, фото, дзеркала — все підписано, аби вихованці школи візуально запам’ятовували назви речей.
«У нас навчаються діти з першого по дванадцятий клас, — розповідає пані Світлана. — Також маємо дошкільнят, які приходять до нас від трьох рочків. Дуже важливо якомога раніше віддати дитину на навчання, бо в ранньому віці вона завчає найбільше слів».
Отож, нині у школі перебувають 65 дітей із різних куточків Прикарпаття. За словами завуча, найбільше з Надвірнянського, Богородчанського та Городенківського районів.
«Раніше було по 80-90 учнів, а в радянські часи і до 200, — продовжує Світлана Дзундза . — В останні роки набір учнів зменшується, але не через те, що менше народжується глухих дітей. Просто батьки не знають, що є така школа, що краще дитину віддати на навчання, як би мамам не було боляче з ними розлучатися. На жаль, часто стикаємося з випадками, коли мама переконана, що такій дитині буде краще та безпечніше сидіти вдома біля неї. Ми й пояснюємо, що цим батьки позбавляють дитину спілкування, дитинства. А батьки ж не вічні…».
Недобір учнів, як каже завуч, наразі єдина проблема школи.
«У нас навчаються діти без залишків слуху, — розповідає директор школи, дуже енергійна жіночка Василина Щерба. — Маємо цілі династії, коли колишні учні приводять своїх дітей і навіть онуків. Дітям у нас добре, бо є що робити. Графік розписаний по хвилинах. У нас є й уроки водіння, крою та шиття, кулінарні, перукарські уроки. Діти танцюють, співають, відвідують різні гуртки, а головне — вчаться бути самостійними».
Причини втрати слуху в дітей різні. Найчастіше це спадкове, на генному рівні, або ж наслідки якоїсь хвороби з ускладненням у ранньому віці. «У нас, наприклад, є сім’я з Надвірної, де у батьків, які добре чують, народилися троє глухих дітей, — говорить Світлана Дзундза . — Доведено, що якщо в родині хтось був глухим, то ця вада може передатися на четвертому чи п’ятому поколінню. Є й таке, що старші діти вираховують, мовляв, якщо вийдуть заміж за того й того, то чи народиться у них здорова дитина. Вони цим дуже переймаються».
Важкі уроки
Поки ми ходили школою, у дошкільнят закінчилися уроки та почалась тиха година. У заштореній кімнаті тихенько посопують шестеро малюків. Біля них сидить нянька.
Вирушаємо на уроки до п’ятикласників. Українська мова. Завуч ще на порозі жестикулює: по розкритій долоні проїжджає іншою долонею — це означає «газета». Крім того, виразно губами беззвучно промовляє: «Репортер». Діти із задоволенням позують.
«О, фотографуватися вони люблять», — сміється вчителька української Ярослава Дубик.
Сьогодні малюки вчать головні члени речення — підмет і присудок. На дошці написані правила та пояснення, крім того, їх жестами показує вчителька, для засвоєння показує картинки. Всі діти вчаться за загальною шкільною програмою, як і звичайні школярі, але їм важче.
«Якщо ти їм говориш слово, то маєш ще навчити, що воно означає, — пояснює пані Ярослава. — Діти важко сприймають синоніми, не розуміють антонімів, омонімів і переносного значення слів. Це важка праця — і для вчителів, аби все пояснити, і для учнів, аби зрозуміти».
Але вчаться вони добре. Наприклад, минулого року випускники школи досить добре написали тести з незалежного оцінювання. «Набирали по 185 балів, а найменше здається — 145, — пишається завуч Світлана Дзундза. — Наші діти, як і всі, поступають до вишів, адже при деяких університетах і технікумах створюються спеціальні групи з таких дітей, і вони продовжують навчання з усіма. Багато наших випускників нині працюють на радіозаводі у Франківську, шиють, працюють бухгалтерами чи операторами комп’ютерного набору. І почувають себе досить комфортно».
«Ко-за і ко-за ма-ма…»
Крім звичайних уроків, є ще й спеціалізовані. На жаль, на уроки жестикуляції ми не встигли. Педагоги кажуть, що вони дітям подобаються і даються найлегше. Є групові та індивідуальні уроки розвитку мовлення. На одне з таких ми втрапили до третьокласника Сергійка. Хлопчик – чи не єдиний у школі має четвертий рівень слуху, тобто хоч трохи щось чує. У Сергійка значно краща вимова, ніж у його однолітків та й старшокласників.
Спеціальний урок виглядає так: вчитель сідає з дитиною біля комп’ютера, поруч є дзеркало, аби учень дивився на губи вчителя, на своє відображення і міг відтворити звук. Також поруч є два мікрофони та навушники. У комп’ютер завантажена спеціальна програма «Живі звуки».
Тут є кілька модулів-рівнів, які за урок має пройти дитина. Заняття триває 20 хвилин. Перший модуль — протяжність звуку. Чим довше дитина тримає звук, то на екрані з’являються тварини: корова, кіт, собака, коза. Такі вправи потрібні для тренування дихання, аби на одному подиху дитина могла сказати більше складів, аби вони були плавнішими. Поки в Сергійка з’являється лише одна корова. На наступному рівні він називає тварину, зображену на картинці, та повторює звуки.
«Ку-рка — ко-ко, Лев — р-р-р», — старанно вимовляє хлопчик. Потім показує на фото двох кіз, великої й маленької та каже: — Ко-за і ко-за ма-ма». «Ко-зе-ня», — сміючись, виправляє Сергійка вчителька.
Музика в руках
Після уроків, обіду та невеличкої перерви у дітей починаються уроки за інтересами, гуртки чи вони просто разом із вихователями роблять домашнє завдання.
У дев’ятому класі якраз відбувається бесіда на тему сім’ї та виховання дітей. Підліткам роздали анкети із запитаннями, а потім кожен називав члена своєї родини. Трохи нерозбірливо, але певна: якби побула в інтернаті довше, то більше б розуміла дитячу вимову, яка дається їм просто з титанічними зусиллями. Отже, діти називали, кого вони вважають членами своєї сім’ї. «Ма-ма, та-то, се-стра», — з посмішкою вимовляє білява дівчинка. «Шко-ла». — дуже серйозно і трохи нечітко вимовляє інша.
…Стіни коридорів майже заліплені малюнками, картинами, аплікаціями. Цим дітям творча робота дається легко, вони дуже непогано малюють, відвідують найрізноманітні шкільні гуртки. На сьогодні найпопулярнішим є квілінг — паперопластика. Діти роблять просто неймовірні картини, які скручують із кольорових смужок паперу. Тут і Жар-птиця, квіти, метелики, писанки. Ще одну техніку — «печворк», клаптикове шиття — освоюють одинадцятикласниці. У пінопласт, на який зверху нанесли малюнок, дівчата голкою втрамбовують клаптики тканини. Виходять дуже гарні картини.
В актовому залі — репетиція до майбутнього конкурсу самодіяльності, на який учні підготували аж 10 номерів: вірші, пісні, танці та інсценізацію на шевченківську тематику. З десяток хлопців жестами розповідають «Реве та стогне». Вихователь-організатор Людмила Ошлапова, стоячи навпроти сцени, підказує їм слова-жести. Повторюють кілька разів, адже учні не дуже уважні. Вчитель каже, що вже пригріло сонечко, і їм усім дуже кортить пограти у футбол. «Ще встигнете», — показує хлопцям пані Людмила.
Потім танцювали дівчата. Людмила Ошлапова відраховувала на пальцях ритм, а старшокласниці танцювали — так гарно, ритмічно й синхронно, що ніколи б не подумав, що вони нічого не чують.
Після цього «співала» тендітна дівчинка Роксолана. Співала жестами. І були вони настільки чуттєвими, пластичними, зворушливими, що аж набігали сльози. Навіть якби не чути слів і музики, то, певно, усе б зрозуміла.
Comments are closed.