“До Галичини” (NachGalicien) – перша книжка австрійського журналіста і письменника Мартіна Поллака, яка вийшла 1984 року.
У ній письменник, як вказано в анотації, “розвіює австрійський “цукровий” міф про колишню коронну землю Австро-Угорської імперії. Його уявна подорож проходить Східною Галичиною – ландшафтами скрути й нужди, де нафтові магнати та рабини-чудотворці гротескно співіснують із бідними єврейськими штетлями, де русини, поляки, румуни, гуцули, вірмени, караїми, німці, роми ледь виживають у корумпованому й неписьменному краї, де водночас твориться багатомовна культурна мозаїка та пишеться прекрасна література”, пише УП.
У передмові до українського видання, яке нині випускає “Видавництво 21”, письменник пояснив, чому вдався саме до опису уявної подорожі, зазначаючи зокрема й таке:
“Ця книжка вперше вийшла друком понад тридцять років тому, Орвеллівського 1984-го. Звісно, це випадковість. Але цей рік пояснює, чому я описав уявну, а не реальну подорож Галичиною, точніше Східною Галичиною й Буковиною.
На той час у німецькомовних країнах Галичина була доволі невідомим сюжетом. Окрім спеціалістів, здебільшого істориків, більше ніхто не цікавився колишньою коронноюземлею Габсбурзької монархії, її народами й культурами.
Галичина була для нас у широкому сенсі terra incognita чи й ubi leones, землею, де водяться леви, небезпечною територією – далека чужина, про яку нам було відомо мало, та ми, власне, й не хотіли нічого знати”.
Пропонуємо прочитати уривок із книги у перекладі Нелі Ваховської.
СТАНІСЛАВ – ЖАБ’Є, ЗВУК ТРЕМБІТИ
(уривок із розділу)
У глухі закутки гуцульської землі, що літніми вечорами пахне м’ятою, у замріяні села на тихих полонинах, де пастухи дмуть у довгі трембіти, приїздить потяг. Він єдиний сполучає цю далеку місцевість зі світом. Він сліпить темну ніч яскравим світлом і ґвалтує тишу й незайманість великого нічного миру. Гуркотом освітлених вагонів він розриває серпанок туману, довгим гудком будить зайців і приспану людську цікавість. Наче жахна залізна драбина, покладена на каменисту землю, зблискуючи чорним, колія біжить по дерев’яних шпалах із безкінечності в безкінечність. Білі будинки станцій, обсаджені кущами, садки, альтанки і квітники з кольоровими скляними кулями на побілених стовпчиках, незліченні залізні місточки через струмки й хатинки станційних доглядачів щільними рядами женуть поголоску-брехню, тут диявол каже Вельзевулу добраніч.
Юзеф Віттлін, “Сіль землі”
Цим абзацом польський письменник Юзеф Віттлін (1896–1976) розпочинає свій роман про терплячого піхотинця Пйотра Нєвядовського – простого гуцульського парубка на службі в цісарсько-королівській державній залізниці, якого Перша світова війна вириває з одноманітного станційного побуту. Книжка планувалася на три частини: перша вийшла друком 1935-го та отримала захоплені відгуки польських критиків; рукописи двох інших, героєм яких мав стати Йозеф Рот, були втрачені під час Другої світової.
1937 р. “Сіль землі” вийшла німецькою у видавництві Аллерта де Ланґе в Амстердамі. Передмову до видання написав знаний письменник Йозеф Рот – як і Віттлін, східний галичанин і близький друг автора, з яким він познайомився в Лемберзі; Рот навчався у Відні й служив добровольцем у 21-му батальйоні військової поліції. Перекладачем був лемберзький германіст і редактор польськомовного ліво-сіоністського журналу Ізидор Берґман, котрий невтомно трудився задля популяризації Рота в Польщі й сам переклав польською низку його романів: “Готель „Савой””, “Правиця і лівиця”, “Тарабас”, “Історія тисяча другої ночі”.
Берґман був типовим представником освіченого галицького єврейства, глибоко вкоріненим як в австрійську культуру Габсбурзької монархії, так і в національну польську культуру. Юзеф Віттлін також перекладав Йозефа Рота: “Йов”, “Ціппер і його батько”; 1939 р., незадовго перед війною, у Варшаві в його перекладі вийшла “Крипта капуцинів”.
Початок війни застав Віттліна у Франції, звідки він емігрував до США, щоб після війни більше не повернутися в Польщу. Ізидор Берґман, якому австрійська література в Польщі завдячує не лише Йозефом Ротом, а й перекладами Одона фон Горвата й популяризацією Кафки, був убитий у “єврейському таборі Лемберґа”, влаштованому СС у 1942 р. Там загинув також німецько-єврейський поет і германіст Герман Штернбах, дрогобичанин, та єврейська поетка Дебора Фоґель-Баренблют, близька подруга Бруно Шульца.
Залізниця у край гуцулів, на якій Пйотр Нєвядовський служив носієм і правою рукою станційного доглядача фон Топори-Чернєліца, була відкрита лише 1894 р. До того в гори можна було дістатися хіба вибоїстим верствовим шляхом, що широкою долиною Пруту йшов на південь, по так званій мадярській дорозі, перетинав перевал Керешмезе на Чорногорі й кордон між Галичиною та Угорщиною.
Залізниця ж вела від Станіслава прямо на південь через Бистрицьку низину та біля містечка Надвірна наближалася до перших помітних узвиш Прикарпаття – зелених маківок Потоків і Городища. Обидві гірки не мали й тисячі метрів висоти. На головній площі Надвірної стояла варта уваги греко-католицька дерев’яна церква XVII ст. з п’ятьма критими ґонтом банями, збудована в пізньовізантійському стилі.
Лісисте узвишшя розділяло річку Бистрицю (притоку Дністра, що впадає в Чорне море) і Прут із Дунайського басейну. По ньому поїзд доїжджав до Делятина, першої станції в долині Пруту. До спорудження залізниці це було ярмаркове сільце з нужденними дерев’яними хатками й брудними вуличками; євреї тримали два заїзди, кожен з яких мав по одній кімнатці для приїжджих, а єдиним визначним місцем був дубовий стовп на площі, на якому в давніші часи стояла міцна дерев’яна клітка – у неї перед стратою на шибениці саджали впійманих гуцульських грабіжників і бандитів – на науку й пострах добрим християнам.
На початку ж ХХ ст. Делятин перетворився на популярне місце літнього відпочинку з симпатичними віллами і соляними купальнями. А поїзд їхав далі смерековими схилами Карпат проти течії Пруту по високих мурованих віадуках і мостах аж до станції Вороненко на кордоні з Угорщиною, який перетинав у довгому тунелі. Колія від Станіслава до угорського Сиґет-Мармароського була наймальовничішою гірською залізницею Галичини й блискучим витвором австро-угорського інженерного генія: кам’яний віадук через бурхливий Прут під Яремчем майже 30 м заввишки і 65 м завдовжки тривалий час вважався найкращим витвором європейського мостобудування. Залізниця проходила через єврейські й гуцульські містечка й села, які завдяки зручному сполученню з Лемберґом, Черновіц, Пшемислем і всім світом буквально за ніч перетворилися на улюблені курорти: Дора, Яремче, Ямна й Микуличин, як і присілки Татарів, Ворохта й Вороненко.
Однак ще до прокладення залізниці прогрес зачепив гуцулів – той таємничий гірський народ, у якому одні вбачали слов’янізованих нащадків скіфів і готів, другі – залишки монголів і печенігів, треті – дітей румунських і русинських племен. Напевне відомо було тільки, що самі себе гуцули називали християнами, верховинцями та руськими людьми, розмовляли на русинському діалекті з домішками румунських слів і з прадавніх часів жили в долинах Пруту й Черемошу, їхніх священних річок, а ще на схилах порослої хащами Чорногори в галицько-угорських Карпатах, на Чорній Кливі та Яворнику. Напівкочівники на спритних коротконогих кудлатих конях, яких, як і господарів, називали гуцулами, вони випасали свою худобу на широких полонинах.
Прогрес прийшов до гуцулів під виглядом бутину – суцільного вирубування лісів у ХІХ ст., що вирвало долини гірських річок зі столітнього сну. Шляхетні власники лісів покликали для цього чужинців – італьянів і ґранів, тобто італійців і словенців з коронної землі Крайн і Нижньої Каринтії, які добре вправлялися з довгими дворучними пилами, гуцули ж знали лише сокиру.
Куди не глянь, наче лапи велетенського павука, з долин по гірських схилах підіймалися дерев’яні жолоби і зникали в лісах, звідки долинав стогін карпатських велетнів. Восени здалеку було чути гук, яким лісоруби попереджали про спуск колод, і глухий гуркіт деревини, що мчала в долину. Там її зв’язували у плоти-бокори й доправляли вниз по річці. Зупиняли їх за спеціальним криком.
Від Ворохти ледь помітна стежка вела через болотисті луки верхів’я Пруту нагору, до хутора Арделуца – жмені гуцульських хиж, розсипаних по долині, над якими пишався будинок лісника, а звідти далі – положистими трав’янистими схилами до конічної вершини Говерли, висотою трохи за 2000 м, найвищої гори масиву Чорногора. Підйом можна було здолати також верхи на гуцульському конику, винайнятому у Ворохті, схили були некруті.
Дорогою мандрівники проїжджали повз численні стоїща на полонинах і зустрічали велетенські отари й стада худоби під охороною золотистих псів і гуцульських пастухів верхи на конях. Навіть найбідніші з них були дуже колоритні: густе волосся по плечі, блискуче від лою, крислатий повстяний капелюх зі смужкою з латунних бляшок, прикрашений глухаревими або павичевими перами, гранатові штани, червоні візерунчасті панчохи-капчурі та шкіряні постоли; поверх штанів довга лляна сорочка, що лисніла від жиру, – мазанка: від настирливих комах пастухи рятувалися, виварюючи натільну сорочку в лою із сіркою. На неї вдягали сардак – верхній одяг із сукна чи овечого смушка; за широким поясом кинджал, часто – старосвітський пістоль, а в руці бартка – гостра як бритва горянська сокирка, яка в сутичці могла стати убивчою зброєю. Усі ве́рхи, навіть жінки – степовий народ, який історія закинула в гори.
Гуцули жили з вівчарства й великої рогатої худоби, однак найбільшим їхнім скарбом були коні, яких вони часто любили дужче, ніж власних дітей, і здебільшого дбали про них також краще. Добрий кінь був цінним, ледь не на вагу золота, а дітей у тісних брудних хижах бігало досхочу. Одне помре – а дитяча смертність у гуцулів лякала своїми показниками, – то наступне напевне вже на підході.
На полонинах, варто виїхати з лісу, пастухи вітали подорожніх протяжним і печальним гуком трембіти – дерев’яної флейти зі смереки, обгорнутої березовою корою, до 3 м завдовжки. Трембіта трохи нагадує альпійський ріг, але тонша.
[…]
Непрохідна місцевість Чорногори, праліси на Черемоші й конярі-горяни надихнули багатьох поетів: поляків, русинів, німців і чехів. Найпершим мені спадає на думку чеський письменник Іван Ольбрахт, однак ніхто не писав про них з такою любов’ю, як Станіслав Вінценз (1888–1971). Він народився у Слободі Рунгурській – гуцульському селі на південний захід від Коломиї, де на початку 1880-х рр. відкрили багаті нафтові джерела, що викликало лихоманку, подібно до Борислава й Дрогобича. Однак запаси скоро вичерпалися.
Своєю “Високою полониною”, що складалася з чотирьох товстих книжок – “Правда старовіку”, “Звада”, “Листи з неба”, “Барвінковий вінок”, – Вінценз створив польську енциклопедичну сагу про регіон і його жителів – гуцульських розбійників, пастухів, “лісових євреїв”, які сплавляли ліс по Пруту й Черемошу; історію й детальну етнографічну розвідку, дослідження діалекту, збірку легенд, пісень і звичаїв; роман і довідник, над яким Вінценз працював аж до самої смерті у швейцарській еміграції (і чого стільком галицьким поетам довелося закінчувати життя в еміграції?).
Серед своїх предків Вінценз начебто мав некоронованого володаря надпрутянських і черемошанських хащів принца Василюка фон Голови цу Буковинка – легендарного вар’ята, який з почтом, що складався з його гуцульських і єврейських поплічників, засвідчив у Відні свою пошану цісарю Йосифу ІІ. Принаймні так стверджує легенда. Пізніше такий собі граф Василько з Буковини справді засідав у верхній палаті австрійського парламенту, але з принцом-дикуном у нього, щоправда, було мало спільного.
З Говерли вузька пішохідна стежина вела на схід, у долину Чорного Черемоша, в Жаб’є. Ті, кому тяжко було ходити пішки, могли у Ворохті найняти бричку в Перкатюка чи Кноля та поганенькою, труською дорогою доїхати до Арделуци, звідти – на південний схід круто вгору до Буковельського перевалу, а вже звідтам у Жаб’є. Поїздка тривала від шести до восьми годин. На кожній вершині Чорногори і в інших примітних місцях стояли дерев’яні хрести, які могли позначати будь-що: вершину, джерело чи й місце, де когось спіткала нагла смерть.
Жаб’є було найбільшим гуцульським поселенням у східних Карпатах, а за площею – найбільшим населеним пунктом Австро-Угорщини, хоча дивитися тут не було на що: насправді містечко складалося з багатьох хуторів та обійсть, широко розкиданих уздовж звивистої долини Черемоша, часто від одного хутора до іншого доводилося йти по кілька годин. У Жабйому було 7000 мешканців, з них 1000 євреїв: фурмани, гендлярі, шинкарі, а ще пастухи. Бідненькі криті соломою хатки з грубо обтесаних колод чи з невипаленої глини, стіни білені синькою, за ними маленькі городчики та садки, трохи далі – різні за розміром поля з бобовими, картоплею, вівсом і коноплями; між грядок і по розорах – соняшники на олію.
Як і прикарпатські русини, гуцули здебільшого харчувалися кулешею – густою кашею з меленої кукурудзи, присмаченою бринзою (солоним овечим сиром) або гуслянкою. Хліб пекли з кукурудзяного борошна, у тісто домішували розтовчену картоплю або квасолю. У піст, який попівською волею міг тривати більше півроку, гуцули їли саму квашену капусту, присмачену соняшниковою чи конопляною олією; у щедрі роки, може, ще й рибу.
На головній вулиці в болоті порпалися чорні кудлаті свині з довгими рилами, паслися кури й кози; перед кожною хатою лежав гавкучий пес, прип’ятий ланцюгом. Траплялися тут і кращі будинки – на дві кімнати і з кам’яними фундаментами. Вони належали лісникам графа Скарбека або комусь із “американців”: під кінець ХІХ ст. деякі охочі до пригод жаб’ївці піддалися на солодкі обіцянки міграційних агенцій і на середній палубі, напаковані, як сардини, подалися до Америки, де розраховували заробити золоті гори у вугільних або рудних шахтах чи на будівництві доріг. Таке обіцяли їм міграційні агенти з добре підвішеними язиками. Зрозуміло, із золотих гір нічого не вийшло, сини Чорногори навіть не встигали роздивитися нову країну – прямо з пароплава їх, як худобу, заганяли у вагони та везли в жалюгідні бараки далеко від міст, ближче до копалень і будівництв. Гуцули, русини, угорці, боснійці – бідні народи Габсбурзької імперії – ночували покотом, сінник до сінника, наче й не полишали своєї батьківщини. Розумніші з них щомісяця надсилали додому, попові, по кілька доларів і через п’ять-шість років поверталися в село “багатими американцями”, купували собі гарну нивку, худобу, ставили добру хату. Жаб’є пишалося своїми “американцями”.
Офіційні установи розміщувалися в адміністративній будівлі в найпівнічнішому присілку Слупейка: місцева управа, повітовий суд, станція жандармерії, філія податкової інспекції. Над низькими, чорними від кіптяви стріхами височіли дерев’яна церква і “Чорногірський дворик” – пансіонат Татрівського союзу лижників, а ще трактир Ґертнера, в якому подорожні могли отримати ліжко й гарячу їжу. Решта були самі шинки. Багато шинків. У Карпатах Жаб’є часто називали столицею пияків. Хоч загалом по всій Східній Галичині пили багато, переважно горілку, до якої гуцули додавали пекучий червоний перець, чорний мелений перець та мед, – але ніде не пиячили так, як у Жабйому. Станіслав Вінценз згадував нарікання сільського старости Петра Чекєрика-Доникова, мовляв, якби жаб’ївці навчилися писати, то Господа-Бога писали б з маленької, а горілку шанобливо з великої.
Дівчат із Жабйого називали “карпатськими парижанками”: по всій долині, аж до Коломиї, Станіслава й Черновіц вони славилися своєю вродою і вигадливим вбранням. На свята вони носили чільця зі срібних талярів, коралів чи яскравих намист, діадеми з павичевого пір’я, майстерно розшиті сорочки, м’які червоні сап’янці, багато разків коралів, латунні хрести, і навіть їхні люльки (чоловіки, жінки, дівчата, а часто й діти були запеклими курцями) були різьблені, з вишуканими латунними чи срібними кришечками. На свята жаб’ївки не мали собі рівних.
Мартін Поллак “До Галичини”
Переклад: Неля Ваховська
Видавництво 21
Титульне фото на сторінці: anyutka.foto.ua
Comments are closed.