Ми не вміємо бути вдячними долі за те, що маємо, і постійно прагнемо більшого.
Що це — бажання самореалізації та самовдосконалення чи егоїстичний намір піднятися над іншими і продемонструвати свою вищість та успішність?
Як би там не було, а по?справжньому відчути смак життя і оцінити те, що маєш від природи, важко, поки не втратиш це хоча б на певний час. І тоді всі буденні потреби та матеріальні блага втрачають для нас свою вартість.Здаються примарою, яка нічого не варта. Лише тоді, мабуть, можна збагнути непросту загадку під назвою «людина» і подивитись на світ іншими очима, в яких немає почуття заздрості і жорстокості, очима, які вміють прощати і допомагати ближньому. Жити і самореалізовуватися в таких умовах, вести активний спосіб життя і вірити у свої сили, ба навіть культивувати цю віру в оточуючих — це не просто смілива життєва позиція, це справжній подвиг.
Загалом же дітвора у навчально-реабілітаційному центрі перебуває в постійному русі.
Адже рух для них — це життя.
В освітньому закладі пліч-о-пліч з педагогічним колективом успішно функціонує соціально-психологічна служба та відділення медичної реабілітації. У позаурочний час діти проходять оздоровчі процедури, займаються в різноманітних гуртках народних ремесел (кераміка, художня вишивка, плетіння бісером, ткацтво) та спортивних гуртках (настільний теніс, легка атлетика). До місця навчання тих, хто цього потребує, щоденно доставляє службовий транспорт.
В цілому ж у стінах навчально-реабілітаційного центру займається 189 дітей. З них 81 дитина — з порушеннями опорно-рухового апарату, 71 — з вадами інтелекту, решта ж — вихованці дитсадочку.
Діти з вадами інтелекту навчаються протягом 9 років, з порушеннями опорно-рухового апарату — 12.
За словами директора навчально-реабілітаційного центру Ярослава Малюти, кількість дітей в навчальному закладі за останні десять років дещо зменшилась (приблизно на 30?%), однак пояснити це можна радше складною демографічною ситуацією, ніж реальним покращенням здоров’я населення. Хоча влада й відгукується на поточні проблеми закладу, однак існує потреба в спеціальному приміщенні, а не пристосованому, потрібно також встановити ліфти для підйому дітей в інвалідних візках.
Педагогічний колектив та соціально-психологічна служба немало роблять і в напрямку соціальної адаптації дітей, пристосування їх до життя, прищеплення навичок, необхідних у повсякденному побуті. Активною є співпраця з ПТУ №?5, що дає змогу окремим дітям з вадами інтелекту здобувати будівельні професії.
Далеко не всі діти мають змогу після завершення навчання здобувати професію, адже не завжди хвороба відступає. Тому, на думку директора центру, необхідно, щоб соціальні служби залучалися до створення реабілітаційних центрів. Адже в навчально-реабілітаційному закладі займаються лише ті діти, які можуть навчатися, а є ж немало й таких, які не мають такої змоги, але теж потребують спілкування та опіки.
Важливою при цьому є й активна позиція батьків.
Вони повинні розуміти, що чим раніше вони почнуть лікування дитини, особливо з порушеннями опорно-рухового апарату, тим більше шансів покращити стан малюка. Скажімо, при реабілітації дітей з церебральним паралічем велика роль відводиться регулярним медичним процедурам (масаж, санаторно-курортне лікування). Для дітей з вадами інтелекту теж призначають спеціальне харчування.
Підсумовуючи вищесказане, залишається лише додати, що тільки спільними зусиллями і з активним залученням соціальних служб та розумінням громадськості можна підтримати тих, хто щодня потребує уваги і живе надією. У нашому місті немало бізнесменів, які могли б надати допомогу навчально-реабілітаційному центру і цим зробити світ хоч трохи щасливішим і добрішим.
