До Андруховича можна ставитися по-різному, але нікого він не лишає байдужим. Для одних він — Патріарх. Для інших (як казала Оксана Забужко) — хлопчик, який не хоче дорослішати. А ще — мандрівник. Недаремно цього року Юрій Андрухович після тривалої мовчанки презентує нову книжку — “Лексикон інтимних міст”.
“Українська правда.Життя” поспілкувалась із письменником, аби спробувати розібратись із неоднозначними проявами його творчого та громадського життя.
— Мені здається, що в Україні письменники якось не надто між собою миряться — діляться на “тусовки” та дружать один проти одного. Чому так сталося?
— А мені здається, що ви дуже перебільшуєте негативний бік цього явища. Бо я, наприклад, уявлення не маю, хто проти кого. І в чому це виявляється. Може, якісь приклади?
Я, напевно, занадто сильно відірвався від українського літературного життя, нічого в ньому не тямлю. Тож і ситуація видається мені радше нормальною — такою ж, як і в будь-якій іншій країні: є симпатії, є антипатії, є змішані почуття. Може, щоб відчути цю ворожнечу, про яку ви запитуєте, я мав би пожити в Києві? Розкажіть мені трохи більше про цю ворожнечу. Самому цікаво попліткувати (сміється)
— До якої тусовки належите ви? Проти кого дружите?
— Я патологічно неконфліктна особа. Тому на сьогодні є тільки один об’єкт, проти якого я виступаю. Це українська влада.
Я вважаю її абсолютним злом, яке веде країну та суспільство до дедалі глибшого занепаду й остаточного розпаду людського в людях. А щодо письменників — я не виступаю проти жодного. Навіщо це мені? Це нецікаво, бо банально. А банальності я ненавиджу не менше від режиму.
Взагалі ж я завжди любив відгукуватися в найвищих суперлятивах про успіхи моїх колег. Якщо би хтось завдав собі такої праці — промоніторити письменницькі висловлювання в цьому сенсі, то я не сумніваюся, що виявився б чемпіоном з компліментів.
Якщо ж мені активно не подобається твір чи загалом уся творчість певного автора, то я просто мовчу. Тобто жодним чином не провокую конфлікту в цьому середовищі, де й без того так мало щасливих і впевнених у собі людей.
Що більше — я не відповідаю на спроби образити мене. Є такий принцип, здається, в буддизмі — замкнути зло на собі, не продовжувати його, не давати йому дальшого життя. От я в деяких моментах намагаюся наслідувати цей буддизм.
— Чому вас так не любить Оксана Забужко?
— О, справді? Вона мене не любить? А от я її люблю. Чорт, і що з цим робити? Але в житті, на жаль, таке трапляється — ти її любиш, а вона тебе ні. Так і живемо.
— Як ви ставитеся до участі письменників у політичному житті? Навіщо всі ці підписання листів і публічні коментування дій політиків? Чи приносять вони бажані результати?
— Письменник не може цілком ухилитися від політики, бо його робочим матеріалом є думки і слова. Тобто на нього є запит. І до нього телефонують, пишуть, звертаються із проханням висловитися з такого-то й такого приводу. Він сам нічого цього не організовує — це до нього дзвонять з редакцій, а не він видзвонює по редакціях. І раз уже до нього дзвонять, то він висловлюється, бо вважає, що це правильно — поділитися своїми думками.
“Він” у цьому випадку — це я про себе, як ви розумієте.
З підписанням листів — окрема ситуація. По-перше, не буває “підписання листа взагалі”. Усе визначається змістом листа і суспільним контекстом. Я підписав листа проти судової сваволі в Україні і тим самим підтримав Юлію Тимошенко, Юрія Луценка та інших теперішніх політув’язнених.
Я зробив це цілком свідомо і переконано. Бо саме цих людей я вважаю на сьогодні найпоказовішими, найзнаковішими жертвами згаданої судової сваволі, іншими словами, безправ’я.
Їх повільно вбивають, щоб довести смерть Помаранчевої революції. Ось про це й треба говорити якомога голосніше, поки ще не всім заткнуто роти. Проте коли вже узагальнювати, то хіба що от як: моє ім’я ви можете побачити лише під листами протесту. І ніколи під хвалебними листами до влади (посміхається). Тут є різниця.
— Після 2004 року в Україні частенько говорять про розчарування. Ви самі не розчарувалися за ці 7 післяреволюційних років?
— Я розчарувався. Та й що з того? Надія теж іще не вмерла. Все гаразд, нормальний для письменника стан — дивитися на свою країну критично і невдоволено. Тобто розчаровуватися батьківщиною — це природно. Бо на те, щоб зачаровуватись, існує чужина. А з батьківщини вистачить і того, що вона просто є.
— Чи може/повинен/має право письменник взаємодіяти з політичними силами — ставати членом партії, отримувати фінансування на випуск книжки тощо?
— Я нікому не радив би. Але це, як кажуть, діло особисте. Зрештою, стерильно чистої ситуації з фінансуванням книжок у нас уже, здається, й не може бути. З іншого боку, я не думаю, що все аж настільки брутально — от він, автор, звертається до керівної партії й каже: “Я хочу бути вашим солдатом, видайте мені книжку”.
Насправді все це складніше, неоднозначніше, завуальованіше. Справжню картину всіх цих хитроплетінь знають не автори, а видавці. Це вони змушені крутитися, наче в’юни, бо це їхній бізнес.
— Цього року ви є одним із хедлайнерів на міжнародному поетичному фестивалі “Meridian Czernowitz”. Генеральним партнером виступає група Фірташа. Як ви до цього ставитеся?
— Ось я щойно від вас про це почув. Не вірити Вам підстав у мене немає. А відповім я хіба що так: це все клопоти фестивального керівництва. Ми ж насправді не знаємо, які перепони їм доводиться долати для того, щоб ця багатоступенева і складна акція все-таки відбулася. Через яких “смотрящих” пробиватися.
Фірташ? Окей, хай покращує собі карму добрими справами.
— Ви би погодилися брати участь у аналогічному культурному заході, якби його фінансував Дмитро Табачник? Чому?
— Дмитро Табачник не фінансував би ні за що аналогічного культурного заходу. Бо такий захід — це дієве заперечення всіх табачниківських зусиль щодо нашої меншовартості й культурної ізольованості.
— Публікації на честь 20-річчя незалежності — доволі песимістичні. Якщо говорити про підсумки в українській культурі останніх 20 років, то є тут чим пишатися?
— Культура є, на щастя, галуззю, сказати б, неколективною. Її творять передусім особистості. А їх у нас ніколи не бракувало. Але мені не подобається формулювання “чи є чим пишатися”. Що таке “пишатися”? Так і хочеться собі уявити якусь таку заводську дошку пошани з фізіями всіляких заслужених людей і напис “Ними пишається колектив”.
Насправді я говорив би не про те, чим “можна пишатися”, а про те, що любиш. От ви ж, безумовно, любите якісь тексти українських письменників? І я багато що з них люблю.
Мені здається, один із підсумків 20-річчя той, що наша культура суттєво порізноманітнішала. У ній з’явилася поліфонія, плюралізм. У ній активно присутні Ліна Костенко і Лесь Подерв’янський, етно-фольк і сучасний авангард, “КомуВниз” і Алла Загайкевич, “ДахаБраха” і анімація Степана Коваля, Прохасько і Маков, харківський театр “Арабески” і львівський імені Курбаса. Ну, й так далі.
Інший підсумок: усе найцікавіше в українській культурі з’являлося не завдяки, а всупереч державі — як вільна творча ініціатива вільних людей. Так і повинно бути. Поява цих вільних людей — також один із підсумків. Аби тільки нинішня система все це поступово не розчавила, бо деякі симптоми є надто очевидними. Тому так важливо протестувати, зокрема і відкритими листами.
— Якби ви формували “футбольну команду” українських письменників (за умови, що туди можуть потрапити і жінки, і чоловіки), то кого би покликали в основний склад?
— Оксану Забужко — в центр нападу (сміється)! Всі інші гравці плавно пересуваються полем, з’являючись на різних позиціях і демонструючи тотальний футбол. Жіночу компоненту збірної мали б доповнити Ірена Карпа, Таня Малярчук та Марія Матіос. Чоловічу — Іздрик, Сергій Жадан, Тарас Прохасько, Степан Процюк, Євген Баран, Олександр Алієв і Андрій Шевченко.
Останніх двох слід було б терміново видати, щоб і вони вважалися письменниками. З такою збірною ми всім накидаємо по саму зав’язку. Але за умови, що головним тренером буду я (сміється).
— Я не можу згадати жодного видавництва в Україні, з яким би ви працювали постійно. На Заході натомість нормальною є ситуація, коли у відомого письменника є “свій” видавець. Чому так сталося?
— В Україні я незалежний у своєму виборі і волію для кожної книжки знаходити того видавця, який найбільше їй відповідає. Книжка — це ж певна цілість, така собі нерозривна єдність форми і змісту, чи, як нас колись навчали у львівському поліграфі, “синтез духовної суті з матеріальним продуктом” (посміхається).
За межами України я йду іншим шляхом і працюю переважно з одними й тими ж видавцями — “Чарне” у Польщі, “Зуркамп” у Німеччині, “Акантіладо” в Іспанії, “Нуар сюр Блан” у Франції та Швейцарії. Я переважно задоволений нашими стосунками, ми стали близькими друзями. Я відчуваю, що вони цінують мене як автора — тому й не хочу змінювати їх на інших.
— Чула, ви змінили назву книжки — замість “Лексикону інтимних місць” вона тепер називається “Лексикон інтимних міст”. Чим слово “місце” не догодило?
— Лише фонетикою. Тобто я на мить уявив собі оте “СЦЬ” такими от великими літерами на обкладинці. Й подумав, що краще пожертвувати каламбуром з “інтимними місцями”, ніж допустити оте, даруйте на слові, “сцяння”.
— Ця збірка — це все ж таки більше схоже на нехудожню прозу. Чи я помиляюся?
— Я коли пишу, не надто застановляюся над тим, чи в мене з цього буде художня проза, чи нехудожня. Я пишу, бо затягує. Й хочеться писати. Але як це можливо, щоб у мене — і нехудожня? Художня, ще й яка. Високохудожня, я сказав би (сміється). Якщо ви після виходу книжки раптом вирішите підрахувати в ній загальну кількість, наприклад, метафор, то жахнетеся — їх буде там безліч.
— Чому не роман написали? Адже сьогодні в Україні саме роман виглядає на найбільш комерційно успішним жанром.
— Та мені не йдеться про комерційний успіх. Я ж не комерсант, а письменник усе-таки. І що таке взагалі комерційний успіх письменника в нашій країні? З іншого боку — хто його знає, може, це насправді все-таки роман? Роман у прихованій формі. Я не проти, якщо хтось на нього й так подивиться.
От я в “Таємниці” поставив під заголовком “Замість роману”, так? А насправді це ж роман. Письменник, на мій погляд, завжди має право називати речі по-іншому. Це таке запрошення для читача — викрий мене, дешифруй. Піймай мене за руку і звинувать. Це ж і є контакт, ми ж усі його прагнемо.
— І порада молодим авторам-початківцям від Андруховича J Як не стати графоманом?
— Я б сказав би їм так: “Діти мої, будьте графоманами. Бути графоманом не так уже й погано. Це краще, ніж бути наркоманом. Хоча все ще залежить від того, який наркотик ви вживаєте.
Якщо це захоплення книжками, музикою, іншими людьми, то цей наркотик добрий. Будьте графоманами, з них інколи щось хороше виростає. Щоправда, частенько з них виростають політики. А з політиків уже не виростає нічого. Але з вас ще будуть люди, живіть і пишіть”.
Українська Правда
Comments are closed.