Погляд

Юрко Прохасько: Львівські епіфанії

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Минулого 2004 року моє життя поділилося рівно навпіл: перші 17 років я прожив у Станиславові (насправді – Івано-Франківську, але тоді я цього майже не помічав), а наступні 17 – у Львові.

Цьогоріч я вже на цілий рік більше львів’янин, ніж нельвів’янин, і це дає і мені нарешті право майже на рівних брати голос щодо Львова, пише Юрко Прохасько для порталу Збруч.

Я міцно вростав у Станиславів. Ледве чи між містом і чоловіком можливий сильніший зв’язок, – якщо тільки він не хоче перейти межу хворобливої симбіотичної залежности, – ніж між мною і Станиславовом. (Боюся, втім, що його від мене залежність значно менша, ніж моя від нього.) А все ж, беззастережно проростаючи у Станиславів, я чи не змалку знав, у чому полягає велика місія моєї юности – студіювати у Львові. Щоправда, далі, ніж час студій, ця велика візія далекоглядно не заходила. У взірцевому самообмеженні вона покладалася на мудрість життя, яке й покаже, що далі.

Тарас Прохасько: Краплені картки

Студії у Львові в нашій родині вважаються чимось цілком самоочевидним, принаймні для молодих чоловіків. Гадаю, ця традиція триває відтоді, коли Львів був найближчим – і єдиним – університетським містом у східній Галичині. Коли я вибирався на студії, він ще таким і був. Тепер усе змінилося, але єдиним “справжнім” університетом і далі вважається – справедливо чи ні, це вже інша річ – львівський. Інтелектуально галичанин має сформуватися у Львові: ця теза залишилася непідважальною. Без студентських років у Львові життя вважається неповним, а може, і не сповненим. Хто не жив у Львові бодай кілька років, той назавжди відрізав сам себе від доступу до розуміння якихось надзвичайно важливих змістів галицького життя, та й життя взагалі. Хто бодай коротко не був львів’янином, той сам собі винен. Ця леґенда Львова як міста важливих одкровень, де міцніють і нарешті набирають кристалічної довершености контури знання себе, про себе і про світ, є одним із підставових переказів галицької провінції. Я знаю чимало людей, які вважають свої долі непоправно підпсутими лише тому, що вони мали свого часу змогу залишитися у Львові, але з якихось причин нею не скористалися: чи то з легковажности, чи через кохання і шлюб, що потягли їх куди-інде, чи – найдошкульніше – внаслідок хибного життєвого розрахунку.

Читайте також: Тарас Прохасько: У сяйві ми завше…

Колись, у моєму дитинстві вважалося насущною необхідністю бодай раз на рік поїхати цілою родиною, з близькою чи коханою людиною, а в найгіршому разі просто самому до Львова. Пам’ятаю мою улюблену, набагато старшу кузенку, яка взимі, в обтислих тоненьких джинсах, у супроводі кількох тодішніх актуальних кавалерів-конкурентів вибиралася до Львова: до барів, дансинґів і гайлайтсів, словом, того, чого в нас і близько не було. Хтозна, чи не мав залежати нелегкий вибір кузенки від того, як поведуться ці хлопці у Львові? Чи не мала ця виправа бути тестом на їхню метрополітарність?

Наявність справжніх львівських родичів була безперечною перевагою, а зустрінутий там новий рік або – не приведи Боже – Різдво на багато років наперед входили одним із центральних компонентів у переліку арґументів на користь того, що життя – в найзагальніших рисах – таки склалося. У цьому було щось набагато більше, ніж провінційний пієтет перед метрополією. Бо, скажімо, стосунок до Києва був також дуже важливий, але якийсь цілком інакший.

Читайте: Тарас Прохасько: Як маєш в торбі…

Тепер я вже можу назвати це словами: екстраорбітантне становище Львова в інтеліґентських середовищах нашого малого східногалицького космосу було викликано насамперед переконанням, що у Львові у сконцентрованому вигляді та великими покладами живе те, що тоді називали “українським духом”, втіленим у людях, у знайомих і незнайомих, але вгадуваних львівських особах. Натомість у Києві ніхто з нас навіть не сподівався знайти той дух, бо побутувала загальна переконаність, що українські там лише мури й обриси давніх церков, та ще, може, вигини Дніпрової течії і спосіб, яким кручі відбиваються в його водах. Переконаність у тому, що Львів і є його, цього духу, столицею, столицею чогось, чого не можна було помацати, але що було так намацально відчутне, становило підложжя нашого провінційного культу Львова.

Ця суґестія була така сильна, що дитиною, в часи наших родинних приїздів автом до Львова, я сподівався якщо не на вулицях, то принаймні на ратуші та міських мурах зустріти озброєну довгими списами і краплевидними давноруськими щитами княжу варту в шпичастих шоломах і кольчугах. Тоді я ще не знав, що у Львові обмаль того, що можна було би зі спокійним сумлінням назвати “суто українськими будівлями”. Проте, побувавши там уперше, я зовсім не був заскочений, бо для мене, що народився і ріс у Станиславові, все це і було типово українською архітектурою.

Ще один Прохасько: Тарас Прохасько: Як маєш в торбі…

Ми завжди в’їздили з боку Винників, отож перше, що віщувало близьке настання Львова, був великий кам’яний лев у лісі при дорозі, далі на Личаківській починалася бруківка, ритм авта після півтори години відносно гладкої їзди зненацька мінявся, потім з’являлася сувора вежа того, що через багато років стане церквою Покрови, а на той час уже багато років просто не мало назви, далі маленька і привітна Петра і Павла (а тим часом справа від дороги вже нависали високі кряжі Кайзервальду), потім сірий і затінений Антоній наче на постаменті, потім іще одна прикметна і дивна споруда з написом CHARITAS (значно пізніше я довідався, що це колишні Боніфратри). А потім уже дуже швидко: монументальна знизу й вишукана згори вежа того, що давно-давно було Кларисками, червона стіна давнього міського муру під якимось надто вже архаїчним крислатим дахом, що не давала далі їхати прямо, отож треба було повертати ліворуч і відразу знову праворуч, попри чорну різьблену ґраціозну брилу Бернардинів, Міцкевічів стовп, фонтан із виряченими кам’яними риб’ячими очима, потім короткий погляд на Оперу, що замикала зелену перспективу довгої вулиці, потім Головна пошта – і ми вже опинялися в гігантичному, прохолодному влітку, елеґантному помешканні моєї тети на Коперніка, навскіс і навпроти палацу Потоцьких, і на нас уже кидався юний тоді малий мюнстерлендер Каніс. Йому судилося пізніше стати вірним приятелем моїх перших студентських літ.

До теми: Тарас Прохасько: Тема для медитації

Перечитуючи написане щойно, ловлю себе на двох важливих для писання про Львів справах: по-перше, писання про Львів – навіть якщо ти в ньому й живеш і ніщо не віщує близької розлуки – завжди накидає ностальгійну тонацію. Ностальгія присутня в самій фактурі львівського життя, так ніби це місто не з каменю, а з етеру, і за нього постійно має бути якось трохи неспокійно. Львів не належить до місць із запевненою біографією. Друга справа – це тяга львівського письма до переліків. До складання списків, укладання послідовностей, до ретельної фіксації топографії, називання почерговости будинків, вулиць, церков і площ. До запису прикмет і нотування класифікацій. Львів – місто, яке вислизає і яке хочеться впіймати.

Можливо, справа тут просто у незвичайній красі цього міста, яка дозволяє відчути себе в ньому щасливим, але за якийсь час неодмінно змушує ревнувати до майбутніх щасть, які відбуватимуться вже без тебе. Можна бути певним своєї любові до Львова, але любов Львова до тебе ніколи не є певною. Але можливо, справа в чомусь зовсім іншому.

Читайте: Тарас Прохасько: Хули нє будєт

Я дуже щасливий, що народився не у Львові. Можливо, ця обставина буде саме тією, яка ніколи не дозволить мені називатися справжнім львів’янином, але Бог із нею, зі справжністю. Іноді адекватність важливіша за автентику. Зате я твердо переконаний, що найкращі львів’яни – саме несправжні, саме прибульці, ті, котрі опинилися тут, заплативши за це немалу ціну розриву первинних пов’язаностей (або й симбіозів) зі своїми Бережанами, Скалатами, Калушами, Сокалями, Сколями і Коломиями, а рівночасно ціну згоди на всі невигоди та невдячності нервового і пихатого львівського щодення. Опинилися тут, бо жадали Львова, але залишилися тут, бо погодилися на такий Львів, як є, після того як він уже показав себе в усіх своїх найгірших виявах, зокрема з невпинною і стрімкою втратою тієї автентики, задля якої ще донедавна вважалося виправданим тут жити. Нічим як свідомим вибором свідомих романтиків це не назвеш, бо ж Львів направду не є аж такий великий, аби можна було сказати, що вони втекли сюди до насправді великого міста.

Отож першою необхідною – але не достатньою – передумовою, аби бути адекватним львів’янином сьогодні, є романтика, до того ж романтика свідома. Бо ті, хто заплатили за проїзд, завжди інтенсивніше милуються краєвидами, ніж ті, що їдуть безплатно. А ті, що їздять, назагал бачать більше від тих, що не рухаються з місця. Адекватніші задекларовані прибульці ще й тому, що вони не вдають корінних львів’ян. По суті, всі сьогоднішні львів’яни, навіть по-справжньому корінні, мали би інтелектуально почуватися тут уважними і старанними прибульцями, бо в цьому місті немає таких, які могли би поважно твердити, що воно їм належить.

Юрій Андрухович: Англійська зі словником

Належати Львову – цілком інша річ. Саме в цьому пункті починається гра можливостей, діалектика якої й витворює найсимпатичніших знаних мені львів’ян: поєднання чуттєвої, побутової, екзистенційної закорінености із постійною коґнітивною чуйністю, яка береться звідти, що Львів треба знати. Інакше в ньому можна прикро заблукати, і раптом виявиться, що все це було прикрим непорозумінням, що ти пів життя прожив у якомусь зовсім іншому місті, ніж собі був уроїв.

Тарас Прохасько: Життя з ідіотом повне…

У сьогоднішньому Львові просто неможливо бути автентичним. Тому найкраще, що тут можна зробити – і заразом найкраще, що тут може з тобою трапитися, – це бути адекватним.

Аби бути адекватним львів’янином, замало бути львів’янином сенсуальним. Треба бути ще й інтелектуальним львів’янином. Завжди вагаюся, чи заздрити людям, які можуть просто собі жити, не переймаючися тим, де вони живуть, і чому це місце стало саме таким, яким стало, а не інакшим, і як усе це діялося. З одного боку, це свідчить про неабияку довіру до життя, довіру, що не потребує жодних історичних коментарів і знаннєвих узасаднень. Назовімо такий спосіб жити у Львові “наївним”. Цілком визнаю, що наївність може бути щасливою, ба більше: можливо, лише наївність і може бути щасливою. Проте саме наївність наражається і на найбільші нещастя.

Наївне життя у Львові, окрім низки гаданих небезпек, містить і декілька цілком справжніх. Найголовнішою з них є, мабуть, та, що – коли сподівано чи несподівано для себе опинишся раптом у вихорі громадянської війни ідеологій, пропаґанд і арґументів – твої шанси опинитися по хибному боці уявних барикад у голові незмірно вищі, якщо не знати кількох важливих речей про історію Львова і генезу його архітектури. Про небезпеку поставити себе в незручне становище в доброму товаристві вже навіть і не кажу. Це не порожні мудрування, бо вони спираються на чимало цілком матеріяльних прикладів із крові та кости, прикладів назагал дуже достойних людей, чия прикра хиба полягає в тому, що вони якось дуже дивно, власне навіть не надто чуттєво, а, я би сказав, надто наївно трактують історію. При цьому історія Львова стає вже просто символом історії в ширшому, набагато ширшому сенсі.

Отож другою передумовою доброго життя у Львові є знання.

Є й іще один дуже вагомий арґумент на користь знання перед незнанням. (Це звучить мало не як максимально стисле означення психоаналізу: “Краще знати, ніж не знати”). І полягає воно в тому, що у випадку таких міст, як Львів (але Львів знову-таки служить тут просто символом), знання дає неабияку додаткову насолоду, якої назагал так у житті бракує, а у Львові у багатьох сенсах і поготів. Насолода ця дуже особливої природи, бо доступна лише в такий і жоден інший спосіб – це насолода умислова, а не змислова. Втіха, яку дає знання контексту, коґнітивний комфорт від такої-сякої запевнености, що тебе не застане щось аж надто вже зненацька, поступово переростає з роками в насолоду від інтерпретації. У цьому сенсі Львів належить до міст герменевтичних, що явно краще, ніж місто герметичне, в яке той-таки Львів легко перетворюється, якщо жити в ньому наївно. Отож навіщо добровільно позбавляти себе додаткової приємности?

Відповідь лежить на поверхні: тут усе навпаки, ніж, скажімо, в курінні. Бо, на відміну від куріння, ця насолода дається важко, вимагає часу і терплячости, зате її побічні дії – лишень сприятливі. Львів належить до тих міст, де опанування певними сенсами може тривати навіть роками, а отже, вимагає певних зусиль. Ба навіть більше: у Львові – якщо ти вже став на цю стежку – ніколи немає визначеної міри, після осягнення якої можна було би сказати: “вже досить”. Бо жодні інвестовані зусилля, якщо їх далі не докладати, не можуть ґарантувати, що ти вже досяг тієї міри знання, коли насолода сягнула свого піку.

І в цьому сенсі Львів справді викликає узалежнення. І хоча добрим боком цієї справи є принаймні надія на те, що певна міра досягнених знань унеможливлює бодай найгрубші, найбрутальніші рецидиви всіляких неприємних інфантильних хвороб, то все ж не варто забувати доброго прислів’я про те, що антисемітів, звісно, більше серед студентів, але й серед професорів їх аж ніяк не бракує.

Відтак, третьою річчю, якої Львів вимагає від людини, що захотіла в ньому по-справжньому вкоренитися, стати власне адекватною Львову, є, окрім романтики і чималих знань, невпинна інтелектуальна чуйність, або, коли вже все починається на “а” – алертність. Бо до самої істоти буття адекватним львів’янином належить підставова недовіра до несучої здатности тутешнього genius loci. Цей геній уже стільки разів виявлявся злим, а його послання – зрадливим, що покладатися тільки на нього у Львові може хіба що лише власне безнадійно наївний. Якщо беззастережно довіритися його паланкінові, заплющити очі й дати нести себе, то, замість люксусового готелю в центрі колоніяльного міста, можна опинитися в моторошних нетрях сламсів. Кожен правдивий львів’янин – ледь-ледь параноїк.

У Львові годі шукати головної течії, на якій було засновано місто. Бо Львів має принципово інший спосіб побутування, ніж місто на головній течії. Набагато більше він – місто на багатьох потоках, потічках і струмках. Якщо ж захотіти за будь-яку ціну докопатися до головної течії (та хоч би тієї-таки Полтви), вивільнити її, виставити на показ, є небезпека замість маєстатичного річища, яке можна неквапно і респектабельно розглядати з берегів історичних бульварів, дістати вельми непривабливу і підозрілу канаву. Штука львівської чуйности полягає, отож, не в умінні постійно вгадувати перебіг основної підземної течії, а власне у відчутті складного руху вод, теж, зрештою, переважно невидних. Бо всі львівські потоки починаються і закінчуються поза Львовом, а самим містом пливуть невидні для людського ока і нечутні для нормального вуха. Те, в чому вони постійно виявляють свою неодмінну присутність – це вічна, невитравна, всюдисуща львівська волога, яка нікуди не дівається навіть у найзатяжніші періоди найзатятішої літньої спеки. Львів неможливо висушити. Ця волога чаїться в порах мурів, у глибинах пивниць, у загадкових карстах, які, як стверджують, зяють під містом, в улоговинах під залізничними коліями, але найбільше її розсіяно в повітрі, і про це дуже добре знає шкіра львів’ян, теж неодмінно волога навіть у найспекотніші дні. Львівська стихія – це саме волога, а не потоки; випари, а не водойми. Це вона додає містові надмірної етерности, але й є дослівно саме тією рікомою “живлющою вологою”.

Утім, тільки-но спробувати поглянути на ті самі речі під звичайним, а не метафоричним кутом зору, як тут-таки звідусіль полізуть самі хиби. Брак великих, явних і чистих водойм у самому місті і його найближчих околицях стане тоді тим пунктом, який лише розпочинає, але зовсім не вичерпує імпозантний список основних львівських життєвих невигод. Львів, може, й залишився “дуже приємним містом”, але от вигідним і зручним його аж ніяк не назовеш. Якась незбагненно неспівмірна кількість авт, що спричиняють велетенські корки, надмір вологи на тлі браку води, навіть за мірками великих українських міст паскудне повітря, в якому, здається, крім вихлопів та ще тієї-таки незживної вологи, нічого немає, явна розгубленість громадського транспорту на тлі цілковитої непристосованости для роверової їзди, загальне враження тривожного хаосу, що його справляє місто у будні, – все це свідчить, що сьогоднішній Львів намагається жити, як сьогоднішня Унія 25-ти за давнім лекалом, розрахованим на 10-12.

Тарас Прохасько: Я і мій смітник

Часи, коли Львів жив у щасливій відповідності до своїх урбаністичних розв’язок, давно минули. Взірцеві як на ті часи міські концепти затерлися в цьому сум’ятті до нечитальности, натомість із кожної шпари світить цивілізаційне відставання, аби не сказати відсталість. Зрозуміло, що свідомо і добровільно в такому місті можуть жити лише романтики. Тому ще однією річчю, необхідною для того, щоби адекватно жити в сьогоднішньому Львові, є здатність до раціоналізації, вибіркового бачення і сякого-такого метафоризму. Бо метафора є необхідною, а подекуди просто-таки рятівною, коли дійсність чомусь не влаштовує. Щасливі не потребують метафор. Ясна річ, більшість львів’ян живуть тут не з переконання, а тому що просто так уклалося їхнє життя – дещо лагідніша альтернатива до формули “бо не мають іншого вибору”. Зате я знаю і чимало львів’ян, які той вибір мають, але живуть тут саме за вибором, те, що німецькою називалося би die Wahllemberger.

Властиво, колір Львова – це колір вижовклого паперу, хай там хто що собі каже. Львів може збивати з пантелику, вводити в оману, вдавати, що він інакший, іншого кольору, але ми лише дістанемо шанс пізнати його, коли зрозуміємо: властиво, Львів має колір вижовклого паперу. Різні відтінки цієї жовтизни: легка, делікатна жовтінь, подібна до жовтизни недавніх газет, які трохи довше полежали на сонці. І глибока, кількаверствова жовтизна, як колір тих спеціяльно фальшованих під старовину у дитинстві паперів, які задля надання їм стародавнього вигляду надовго занурювано в горнятко з міцним, густим чаєм. Не знаю, звідки вона береться. Може, це також щось на кшталт виблякання будинків, як книжок, на сонці, вітрі та під дощем. Ну, й, звісно, від високого вмісту вологи. Тоді вони споріднені з книжками. Тоді можна уявити собі львівські вулиці, як книжкові полиці, на яких поскладані корінцями до нас книжки – будинки. Як і в справжніх книжках, буває так, що вигляд привабливіший за зміст, а буває навпаки. У кожному разі, завжди кортить зазирнути всередину, розкрити книжку будинку (не будинкову книгу!). Особливо сильне це відчуття синіми літніми вечорами, коли здається, що за мить спіймаєш нарешті таємницю львівської квінтесенції.

Будинки, як поскладані на полицях бібліотеки книжки, а сама бібліотека переходить із рук у руки, з покоління в покоління, від власника до власника. Хтось додає книжок, хтось відбирає – виймає з полиці й більше ніколи не ставить на місце. Хтось дбає, як би вивільнити місце на щось інше. Львівська бібліотека мала кустосів-бібліофілів, бібліоманів, нечупар і неуків, ба навіть анальфабетів. Рано чи пізно, але найпізніше тоді, коли, звикнувши нарешті до зовсім не самоочевидного самовідчуття читача та користувача, захочеш покликати нарешті й бібліотекаря, зненацька розумієш: сьогоднішній бібліотекар – це ти сам.

Я приїхав до Львова просто на студії, але вони виявилися значно довшими, ніж я розраховував.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні