Погляд

Тарас Прохасько: Хули нє будєт

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Він молодший від мене на два роки. Мав цього року п’ятдесятку. Отже, є ровесником мого брата. Завдяки братові я добре знав тих, хто вчився в нашій школі на два класи пізніше. Хоча був з паралельного класу, але з братом вони зійшлися ще у школі.

На нього казали Учений. Він мав коричневий френч дивного покрою, як у китайських вождів. Пам’ятаю, як на перервах він тихо і поважно прогулювався коридорами колишнього штабу кавалерійської дивізії. Виглядав дещо неповоротким. Невдовзі виявилося, що це була вроджена пластика спокою, притаманна цигун, ушу та іншому будо. І він завжди був художником. Жив життя художника вже у дитинстві, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.

Влодко завжди виглядав дуже здорово. Це залишилося досі. Він все виглядав молодшим від самого себе. Шкіра, рум’янець, навіть риси лиця і обриси голови, а передовсім неймовірно світлий, зацікавлений і розуміючий погляд.

Правдоподібно, бачив щось у багатьох вимірах і трансформаціях. Правдоподібно, у різних техніках передачі зображення. І був дуже сильним. У його м’язовому корсеті є якийсь такий стиль, ніби він все життя вправляв за системою Самсона, ніби носив на руках новонародженого бичка кожного дня, заки той бичок не став величезним биком.

У нього склалися особливі стосунки з учителем фізкультури. Якось Влодко здавав залік із метання гранати. Попри всі здібності, цей рух йому не дуже вдавався. Він зробив останню пробу, і тяжка граната зі всієї сили влетіла у вікно колишнього штабу артилерійської бригади. Такою була наша школа: два корпуси, між ними невелике подвір’я, мабуть, колишній пляц, на якому відбувалася фізкультура.

Всі завмерли, бо за тим вікном була шкільна їдальня (на пластиковій табличці хтось постійно виправляв букву «д» на «б»), де в цей час обідали найменші учні. Вчитель, якому світив кримінал, помчав туди. Граната лежала на довгому столі, довкола якого сиділи діти. Упавши, вона трохи проїхала гладкою площиною, зсунувши тарілку з порізаним хлібом до самого краєчку стільниці. Вчитель забрав спортивний снаряд і з захватом полегшення видихнув – ну, ти Гривінський панфіловєц.

Потім, коли Влодко таки почав займатися напівлегалізованим карате, учитель настільки заповажав його, що доручив зробити розписи на цілу стіну оновленого спортзалу. З того часу у нас з’явився ключ до цього храму. Ми приходили туди неділями і ночами різними товариствами. Грали у баскетбол, теніс, бадмінтон, лежали на матах. Важливо, що той зал був настільки плеканим учителем фізкультури, що навіть в час уроків право входу туди було страшенно обмеженим.

Одного разу ми прийшли туди пізно ввечір. У всіх вікнах було темно, на подвір’ї нікого не було. Можна. Влодко відкрив вхідні двері. На нього вискочив хтось у протигазі. Нє понял, – сказав протигаз. Виявилося, що це господар, вчитель фізкультури. Потім виявилося, що їхнє товариство пило там цілий вечір. Потім один пішов за свіжими фляшками, інші вирішили його налякати в такий дитячий спосіб. Влодко почав оправдовуватися – ми думали… Вчитель його перебив: що ви думали? тут уже давно всьо придумано…Попри примітивність історії, ця фраза надовго стала знаковою.

Тарас Прохасько: Храбрися, княгине, недобрії вісті

Потім ми з Влодзем (через молодечий вигляд його так називали десятиліттями) були дуже близькі. Він став моїм улюбленим франківським художником. Бо постійно вигадував якусь небачену мову. Він вигадував, експериментував і вчився. Вчився від Шабуніна, вчився від геніального Гуменного. Його дуже любив Лишега. Ми з ним копали грядки, сіяли городину, зривали яблука, різали і рубали дрова, купалися у зараженому ряскою озерці, ковзалися, падали і підтримувалися на обледенілих стежках.

А попри те, він жив собі життям художника. Таким життям такого художника, про яких через століття після їхнього життя знімають кіна.

Все. У безпорадності своєї оповіді я дійшов до краю. Але це було одним із завдань, які ставив перед собою. Дійти до якогось краю. Іншим завданням було згадати про художника, який був і є Ученим. І визнати, що тепер, говорячи з контуженим Влодзем, постійно відчуваєш, що саме твоя недосконалість є тихою тривалою контузією, яка не дає увійти у глибинні підводні рельєфи його асоціацій. Хоча без того, що запізнав Влодзьо, цього, мабуть, не втямити ніяк.

Кілька років тому його, переповненого силою і любов’ю до кожного, сильно ударили в голову. Наразі Влодко не дуже може малювати. Він каже – я дуже хочу одужати. Наполягає на тому, що він воїн, чорноморець (бо виходив на чайці у відкрите море).

Згадує собі різні речі: як малював листками винограду з цього балкону, як доторкався до клавіш фортепіана, як розсіюється світло в цю пору у цьому місці… Я би ніколи не наважився розповідати про нього такого. Але сам хотів про себе нагадати, дбаючи про тих, хто зачекався на його несподіваний образ світу.

Тарас Прохасько: Вони посеред нас

Дуже давно ми кілька разів практикували і-цин. Влодзьо кидав палички. З самвидавівського руского коментаря вичитували – що що означає. Йому найбільше сподобалося, що у більшості розшифрувань обов’язково була додана та сама кода – хули нє будєт.

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Comments are closed.