Погляд

Тарас Прохасько: Храбрися, княгине, недобрії вісті

Google+PinterestLinkedInTumblr
Пам’ятаю, як на початку сімдесятих років – знаю, що це було і раніше, але того вже не пам’ятаю – у маленькому карпатському містечку було певне коло старших чоловіків, які більше, ніж інші, цікавилися тим, що діється у світі. Такий собі клуб гальбінтеліґентів, які регулярно зустрічалися чи на пиві, чи у лазні, чи коло церкви – в кожному разі «у місті» – і провадили емоційні бесіди про всілякі важливі цікавинки або цікаві важливі речі. Тематика була значно ширшою від так званої усної локальної історії.

Такий гатунок обговорення інформації має у Карпатії власне означення – вісті. Суттю такого дискурсу є привласнення найрізноманітніших звісток із зовнішнього світу. Вербальне вбудовування елементів чужорідної інформації у конструкції власного емоційного досвіду. Грубо кажучи, це є тим самим, що й максимальне співпереживання романів, коли ті стають складовою самоідентифікації. Особливо я кайфував, слухаючи дідків, від того, що сам знав, звідки взялися повідомлення. Ті чоловіки не читали газет, не дивилися телевізора. Натомість двоє із них отримували раз в рік бандероль із ПНР, в якій був грубий том «Українського календаря», додатку до газети «Наше слово». Цього вистачало надовго, пише Тарас Прохасько на Збручі.

Скажімо, ще у давніші часи один етнограф описував таку ситуацію. В якійсь гірській корчмі хтось із гендлярів залишив стару бульварну німецьку газетку, в яку загортав цінну фляшку. Корчмар зумів дещо звідти перекласти, щоправда не зовсім точно. Вражений прочитаним, він по кільканадцять разів розповів кілька новин чисельним відвідувачам. А ти знаєш, що робиться там-то? – переповідали по-своєму слухачі при кожній нагоді. Через кілька років, коли етнограф знову опинився в тій корчмі, респонденти далі розповідали ті історійки. Вони зазнали дивовижних мутацій, але не втратили головного – залишалися вістями. Набували сили авторського репортажу. Одною з найзахоплюючих вістей була оповідь про китайську принцесу, якій закували ноги у дерев’яні колодки, аби лаба скрутилася, бо такого хотів молодий муж.

Читайте: Тарас Прохасько: Життя з ідіотом повне…

Про подібне явище розповідав мені один російський філолог. Його науковий керівник – ще у п’ятдесятих роках – організував фольклорну експедицію на Поморщину. Вона ще й досі вважається краєм автентики, незамулених джерел і правди старовіку. Експедиція збирала від старих бабок оригінальні казки, все більше опускаючись ad fontes. В одному селі зіткнулися із чимось справді дивовижним. Прекрасні історії, насичені правдивим місцевим колоритом. Однак щось викликало невловимі асоціації. Коли методом аналізу асоціації вловили і встановили, то дійшли висновку – це попросту казки Шарля П’єро, імплантовані на поморські реалії. Розплутуючи інтригу, фольклористи довідалися, що ще перед Першою світовою один демобілізований із військового флоту місцевий селянин привіз із армії книжку цих казок. Оскільки був грамотним, то довгими зимовими вечорами читав її вголос жінкам і дітям, що збиралися у його хаті. Діти виросли із цими казками, як з рідними. Переповідали так, як собі уявили, своїм дітям. А ті вже не сумнівалися в тому, що це материзна. У п’ятдесятих вони самі вже були бабками і носіями родової пам’яті.

Маю таку слабість – люблю переглядати стрічки новин реґіональних інформаційних сайтів. Мене не цікавлять офіційні повідомлення. Дивлюся на всілякі кострубато сформульовані і подані вісті (там бувають чудесні речі, скажімо, дуже часто прохання упізнати померлого на вулиці супроводжуються знимками небіжчика із прикритим плямою лицем) і намагаюся розгледіти за повідомленням цілий роман. Або вичислити тенденції і тренди. Або класифікувати, як вічні і незмінні кілька сюжетів і кілька смертогрішних мотивацій мальовничо і неповторно виражають себе у декораціях конкретного часу, певного місця і визначеного ґеному. Як казав Ян Прохаска: досить лиш випадку, а письменник є для того, щоби знати, що було перед тим і що буде потім.

Читайте:  Тарас Прохасько: Вони посеред нас

Щоби не займатися довгим цитуванням повідомлень, які розкривають історію звичаїв, згадаю про два. Айн маль іст кайнмаль. А цвай маль?

Отож. У липні в одному бойківському селі заможний ґазда бухав із важливим гостем. Біля п’ятої ранку забракло киру. Ґазда сів у авто, щоби привести ще кілька пляшок з райцентру. Вирішив виїжджати не через браму, яка виводить на головну дорогу, а задом, попри город, там є ще одна вуличка. Їдучи обійстям, він зачепив пару рядів кукурудзи на городі. Був дуже здивований, бо у гущавині переїхав свою маму, яка у цей ранній час вийшла прополоти грядки.

Через який тиждень молодий чоловік у бойківському селі вертався на авті з доброї пиятики. Вирішив не об’їжджати до воріт, а заїхати додому навпростець попри город. Їдучи по обійстю, зачеркнув кілька рядів кукурудзи. Був дуже здивований, бо переїхав свою бабу, яка через горяч лягла спати на землі під кукурудзами.

Як з цих вістей висотати тренди?

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Донат
Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Реклама партнерів:  

Comments are closed.