З наближенням Форуму видавців пожвавлюються всі видавництва, які часто буквально в останні дні перед Форумом видають новинки. Це вже традиція, яка ніколи не переривалася і, либонь, уже й не перерветься.
Та є ще одна незмінна традиція, яка мене доводить до істеричного сміху і бажання глумитися. Традиція ця полягає в тому, що з року в рік до тебе підходять журналісти і запитують одне й теж, пише Юрій Винничук на порталі Збруч.
На першому місці безглузде і банальне питання: чим для вас є Форум видавців? Тривалий час я відповідав, що це для мене одне з найбільших свят. І так воно є. Але коли я це повторив десятки разів багато років підряд, то вже геть відпадає бажання на нього відповідати. Скільки можна товкти воду в ступі?
Зайдіть, кажу, в інтернет і знайдете мою відповідь, бо нічого нового я не вигадаю. Свято є свято. Що тут розжовувати?
На другому місці ще дурніше питання: чого ви чекаєте від цьогорічного Форуму?
Читайте: Юрій Винничук: Мова – ріка, а не зацвілий ставок
Як відповісти на це питання знову і знову? Сказати, що чекаю високих продажів своїх книжок? Це якось надто не духовно. Письменник не повинен цікавитися грошима. Він повинен тішитися увагою читачів і журналістів і захлинатися від щастя, що до нього хтось взагалі підходить і щось запитує.
Українське радіо роками читає мої романи, не питаючи в мене дозволу, і, звісно, не платячи ні копійки, в той час як чеське радіо вже тричі купувало право на озвучування «Ги-ги-и». Реакція на моє обурення окремих читачів була оригінальна: «замість того, щоб тішитися, що ви звучите на радіо, ви думаєте про гроші!»
Ну, так, звісно… письменник живе Божим духом і пукає фіялками.
Читайте: Юрій Винничук: Ще одна жертва моїх фіґлів
Але що я чекаю від Форуму? Чекаю зустрічей з друзями, які з’їдуться з усіх усюд, і з читачами, які своїми теплими словами піднімають мій дух настільки, що, як казав мій дідусь, виходячи з парилки, вставте мені в дупу п’юрко – і я полечу!
Та я вже й це казав сто п’ятдесят вісім разів.
Від якогось часу відмовляюся відповідати на ці банали. І взагалі намагаюся не давати інтерв’ю, особливо, якщо бачу, що журналіст не знайомий з моїми творами.
Взагалі з тими інтерв’ю бувають дивні речі. Скільки разів я дав інтерв’ю, а воно ніколи не з’явилося? Ну, зо два десятка точно. Ти витрачаєш свій час, тебе зануджують банальними запитаннями, а потім – пшик.
Читайте: Юрій Винничук: Трилер про Василя Стуса
Та, зрештою, якогось особливого наслідку я за тими інтерв’ю не помітив. Звісно, за окремими винятками.
Натомість можна тільки подивуватися інтелектуальному рівню журналістської братії. Кілька разів мене називали «паном Романом», приймаючи за Романа Іваничука. Одного разу я навіть для університетського видання дав інтерв’ю студентові журналістики від імені класика. Наплів сім мішків гречаної вовни, тож не знаю, чи воно було надруковане. Востаннє до мене звернулися «пане Романе» вже по смерті Романа Іваничука. Я хотів заперечити, але стримався і чемно вислухав спіч на тему політики, майбутніх виборів президента зі щедрою приправою безнадійної зрадофілії. Чоловік з провінції намагався достукатися до мого-не мого серця, переконуючи, що президентом мусить стати націоналіст. «Такий, як Порошенко?» – запитав я. Чоловік вжахнувся: «Боронь Боже! Ні! Такий, як Тягнибок!»
«А мені здається, що Порошенко більший націоналіст», – відповів я і думаю, Роман Іваничук не мав би що заперечити, бо завше стояв на державницьких позиціях.
Читайте: Юрій Винничук: Загадкова душа
Після цього доморощений політолог зів’яв, в очах його з’явився непереборний смуток. Він дихнув на мене часником і без слів потупцяв шукати іншу жертву.
Ну, добре, Винничук-Іваничук це можна зрозуміти. Школярі в книгарні теж, буває, питають «Легенди Львова» то Іваничука, то Винниченка.
А от яким боком я можу притулитися до Валерія Шевчука – не збагну. Але і ним я був двічі. Одного разу я на звертання «Пане Валерію», прореагував: «Так, я вас слухаю», – налаштувавшись негайно дати інтерв’ю. Але мій видавець Олександр Красовицький силою вродженої чесності все зіпсував, бо відразу пояснив, що я не Шевчук. Ех… провалилася ще одна авантура.
Взагалі оцей потяг до розігрів нуртував у мене з юності. Ким я тільки не бував! Оскільки я мав відповідний «прикид», мене часто брали за поляка, і я в образі поляка перепродував джинси. На початку 1970-тих у Львові – я югослав. Точніше українець з Югославії, син поета Міхая Ковача. Розмовляю ламаною мовою. Прекрасні дівчата водять мене Львовом і знайомлять з містом. Покійний Славко Павуляк, чудовий поет, який мені підігрував і страхував, коли ми зустрічали спільних друзів, вибігає наперед, обнімає такого друга і шепче: «Не признавайся до Юрка. Він югослав».
Читайте: Юрій Винничук: Гірка доля українського правопису
Потім в гуртожитку прикладного інституту я вже Юрій Петренко, редактор квартальника «Поезія». А все лише для того, щоб поглумитися над графоманом, який усіх дістав своїми примітивними віршами. Він і мені хотів ті вірші читати, але Славко сказав, що я надто поважна персона і без відповідної «поляни» нічого не вийде.
Ну, він і накрив стіл, як належиться. Ми пили, їли і слухали маячню. Вранці я мав їхати до Києва, чи то пак насправді до Франківська і сказав графоманові, що варто було б розширити тематику його віршів. Бракує, скажімо, віршів до дня радіо, до дня комбайнера і т. д. І той бідолаха не спав цілу ніч, писав свої віршидла. А на додачу – це вже була ідея Славка, я сказав, що його фото з бородою для збірника не годиться. Варто б її зголити. І він зголив, а потім послав те фото в квартальник «Поезія», де, мабуть, дуже здивувалися, до чого воно.
Що я чекаю від цьогорічного Форуму? Що до мене нарешті підійде студентка журналістики і запитає англійською мовою: «Пане Коельйо, дозвольте у вас взяти інтерв’ю», а я, прочитавши лише одного його «Алхіміка», але, маючи таку ж, як у нього борідку, радісно відповім на всі питання українською з легким бразилійським акцентом, дискретно повідомивши, що насправді моя мама з Галичини.
І таким чином ще одна мрія збудеться. Тільки б про п’юрко не забути…
