Усім хочеться заднім числом бути героями. Не тоді, коли цього вимагала епоха, а значно пізніше, коли вже стало цілком безпечно нарешті висунути ріжки з мушлі і повідомити всім про своє дисидентство, про героїчне минуле і несхитну позицію, хоч і в позі раком.
І сипонули ті дисиденти, як з лантуха раки, пише Юрій Винничук у своїй черговій колонці на порталі Збруч.
Хто з письменників тільки не тішить нас своїми зворушливими розповідями про те, як за совєтської окупації його збиралися посадити! Читаю про це в спогадах Дмитра Павличка, і в спогадах Степана Пушика, і в спогадах Романа Іваничука, і дивуюся: на кого розраховані ці байки? Очевидно, на тих, хто не жив за того часу. Бо якщо когось збиралися садити, то садили, а письменник, який мав змогу провідувати Європу й Америку, просто не має морального права щось молоти про своє дисидентство, а тільки про співпрацю з органами.
Хоча було чимало контактерів з каґебістами і серед самих дисидентів. Одного з таких псевдодисидентів я знав особисто. Вперше він сів за спекуляцію, вийшовши з тюрми став величати себе дисидентом, а насправді виявився провокатором, який збирав довкола себе таких наївняків, як я, аби чекісти могли собі зручніше ловити потрібну їм рибку. Він міг, стоячи в черзі, голосно обурюватися режимом, обзивати людей, які вистоювали ту принизливу й покірну чергу, рабами. Він водив із собою дивного чоловіка, який називав себе поетом і читав при цьому чужі вірші. А потім його знову садять, скоріш за все, за домовленістю, він відсиджує своє і стає депутатом, поважною людиною, героєм України. Хоча був покидьком, від якого постраждав не лише я. Бо я хоч не сів, а були й такі, що сіли.
Читайте Юрій Винничук: Буржуазний націоналіст Гоголь
Загалом увесь дисидентський рух перебував під щільним ковпаком чекістів, як і згодом Народний Рух України та будь-які псевдонаціоналістичні організації. Хто був одним із голів НРУ? Колишній дипломат, працівник совєтського МЗС. Чи міг він при цьому не бути каґебістом? Ні. Чи бувають каґебісти колишніми? Ні. Тому його пересадка з авта В. Чорновола до іншого авта саме перед трагічною катастрофою викликає в мене деякі тихі підозри.
Найближчим радником В’ячеслава Чорновола був такий собі Пєтя Лєвік, який потім перетворився на Петра Лелика. Цей взагалі співпрацював з ГРУ, мав за собою ряд успішних провокацій, після яких відбувалися арешти. І коли я на це звертав увагу Чорноволу, він для всіх мав одну й ту ж відповідь: зате у нього добрі зв’язки в Москві. А після Чорновола Пєтя плавно перекочував під крильце Кучми.
Читайте Юрій Винничук: Те, що не можна забути
Іншим головою розколотого Руху був теж мутний тип, який не соромився відвідувати бенкети в редакції «Газєти 2000». Третій – Богдан Бойко – взагалі довів Рух до абсурду, скліщившись в безумній пристрасті з різними кучманоїдними лушпайками.
Усі троє висунулися кандидатами на президентських виборах, з метою відтягнути голоси від опозиційних лідерів. Усі троє працювали на Кучму. Але у Вікіпедії про всіх трьох написано винятково в позитивній стилістиці. Аякже – народні герої, депутати ВР!
Таких прихованих агентів режиму було безліч. І зараз вони є. І зараз каґебісти лізуть у владу, збираються балотуватися в президенти. А в нас якась уже маніякальна властивість летіти на їхній вогник, як це роблять нетлі. Щоразу ми опалюємо крильця, зневірюємося, але потім усе повторюється.
Совєтський режим мав безліч ефективних способів заткати комусь писок. Не конче було вбивати чи садити в тюрму. Просто одного прекрасного дня людина щезає з телебачення і преси.
Читайте Юрій Винничук: Небилиці міста Львова
І тут мені згадалася одна історія з відомим тріо, яке суто через сімейні обставини вже розпалося, але час від часу читаю в їхніх інтерв’ю про те, як постраждали вони за свою ледь не антисовєтську позицію. Зокрема через те, що відмовилися виступати на московській олімпіаді. Звісно, це примітивна фантазія, бо виступ на олімпіаді жодним чином нікого тоді не принижував, ми жили в Совєтському Союзі і будь-які антисовєтські погляди були в зародку й зачіпали дуже тонюсінький прошарок інтелігенції. Відмова виступити на олімпіаді така ж нереальна, як відмова виступити на телебаченні. Адже якраз телебачення і підняло це тріо до небувалих висот. А чим московська олімпіада була принизливішою за московську телевізію?
Однак я пригадую те, що було насправді, що знав увесь Івано-Франківськ і навіть описала тодішня обласна преса.
Отже, десь у 1981-му приїхало це тріо до Станіславова і поселилося в готелі в центрі міста. Але поселилося не само, а з великим песиком. Коли вони вирушили на концерт, то песика зачинили в номері, і то на досить тривалий час, бо, як уже узвичаєно, після концерту мусить бути гулянка в ресторані. Правда, гулянку перервала міліція.
Справа в тому, що песик, зоставшись сам, безперестанку дуже голосно й жалібно завивав на весь готель. А треба ж такому статися, що на цьому поверсі оселився ще й якийсь партайґеноссе зі столиці. Можливо, не випадково. Можливо, уже знаючи про звичку тріо возити песика по готелях із собою.
Читайте Юрій Винничук: Вана і Дрю ідуть на прю
У кожному разі, чутливе партійне серце не витримало цього жахливого завивання, і, винятково з огляду на любов до бідних тварин, незламний комуніст наробив шухеру. Міліція помчала шукати артистів по ресторанах, знайшли, доставили, протокол оформили, оштрафували.
Наступного дня газети рознесли скандальну вість. І після цього все – тріо зникло.
Жодної тобі політики, жодного тобі міфічного бойкоту московської олімпіади, як це подають зараз. Суха проза життя.
І жодного дисидентства.
Просто це була країна сонячних зайчиків, яким дуже хочеться бути героями.
