Виліз я вчора нарешті зі свого затишного барлогу на горішні Винники. Ну і відразу – до аптеки, щоб поповнити запаси ліків, які щороку традиційно поповнюються, традиційно не використовуються, стають непридатними і опиняються в смітнику не менш традиційно.
Приємно, що окремі (але тільки окремі!) аптеки і крамниці зафіксували двері навстіж. Черга в аптеці одна – спільна для всіх кас. Але одні люди дотримуються дистанції, інші ні, пише Юрій Винничук на порталі Збруч.
Я натягнув маску і став у чергу. Правда, перед порогом. Жіночка за мною загрозливо наблизилася.
Я сказав:
– Прошу вас тримати дистанцію!
Вона сполохано:
– Дякую.
– На здоров’я, – відказав я.
Якийсь старпер раптом попер без черги, бо «він спішить!».
Я сказав:
– Для тих, хто спішить, окремий казан у пеклі.
Жіночка сказала:
– Га-га-га-га!
Старпер дав дозаду. Але за той час, поки він пер, черга виросла. Сам себе здурив.
За хвилю вигулькнула пані:
– Я тільки спитати!
Я сказав:
– Для тих, кому тільки спитати, окремий казан у пеклі.
Жіночка сказала:
– Га-га-га-га!
Пані теж дала дозаду з тим самим результатом. Зате має тепер пару.
Мені навіть сподобалося. Я подумав, що й так не дуже кваплюся. Можу поволонтерити в ролі цербера. В масці я доволі грізно виглядаю. І правиця в рукавичці. А лівиця в кишені. Хтозна, що там у мене в кишені?
Може, граната? А може, фінка?
Підвалила груба цьоця в масці. Виглядала доволі оригінально, бо ніс був зверху. Маска прикривала тільки писок.
Жіночка за мною запитала її:
– А чому ви носа не закрили?
Цьоця відповіла феноменально:
– Бо ніс у мене й так закладений.
Жіночка сказала:
– Га-га-га-га! – і стала шукати в торбі маску.
Нарешті знайшла. Фірма «Сампошив». Гумка зі старих майталесів. Вона натягнула маску і сказала цьоці:
– Во такво треба.
Цьоця знизала плечима:
– Шо то мені поможе?
Потім вийняла хустинку, спробувала висякатися і зітхнула:
– Ну, видите? Закладений.
Якщо до каси підходить бабулька, можна сміливо на ту касу забити. Просто не дивитися на неї з надією. І contra spem spero не поможе. Вона не звільниться ніколи.
Аптекарки були в масках і в рукавичках. Але я, звісно ж, потрапив до тієї єдиної, яка була без нічого. Лише в халаті. Під халат я не заглядав.
Простягнув їй список ліків.
До сусідньої каси прилаштувалася цьоця і попросила дати їй «шось до носа».
– А шо з носом? – запитала аптекарка. – І чому ви його не закриєте?
– А шо то поможе, коли ніс закладений?
– Ніхто так маску не носить. Подивіться, як люди носять.
– В них носи не закладені.
– Для таких впертих, як ви, окремий казан у пеклі, – не стримався я.
Жіночка сказала:
– Га-га-га-га!
Цьоця зиркнула на мене з-під лоба і пробурчала:
– Не думайте, жи я вас не впізнала.
Аптекарка принесла не ті ліки, бо прочитала не так. Хоча я писав квадратовими буквами. Добре, що я стежив за всіма її рухами. А то інколи я втикаю у свій глибокий внутрішній світ, з якого мене добути буває не просто. І тоді я кажу: Га? І кліпаю очима. Бо там, де я був, нікому ж іншому не потрапити. Там таке…
Ні, не буду спойлерити. Слово, яке я довідався від мого сина. А друге слово – рандомно…
І нащо воно мені?
Шерлок Голмс недарма попереджав, коли хто хотів йому навалити свіжої інфи:
– Пробачте, що я вас перепрошую, але в мене вже всі інформаційні шухлядки заповнені, і для того, щоб сприйняти вашу інфу, я змушений якусь звільнити.
Мої шухлядки теж заповнені. І то так, що вивалюються. Потім позбирати непросто.
І коли мене хтось запитає, що таке парадигма, я з міною китайського філософа ХІІ сторіччя відповім:
– Конфуцій називав це фігнею на шкварках.
І все – співбесідник відкриває здивовано рота і захлинається повінню аргументів, які ніхто слухати не збирається.
Ну, гаразд, для «дискурсу» я ще шухлядку звільнив, викинувши звідти слово «натхнення». Яке мене завше дратувало, обурювало і викликало гикавку.
Я вважаю, що це тупа відмазка для лінюхів. Нічого такого не існує. Є просто творчий настрій, або його нема, але його завше можна собі створити.
І колись же ж писали правильно «надхнення», від надихатися, а за Сталіна поміняли – і вийшло, що від тхнути. Брррр…
Слово «доробок» я вже давніше викинув. Чи може бути жахливіше запитання від журналістки: «Розкажіть про свій творчий доробок!»
Тоді замість того, щоб продовжувати перебувати в стані зворушливого сексизму, ковзаючи ласими очима по її фігурі, ти бачиш перед собою не журналістку, а Клізму – нашу вчительку літератури у восьмому класі.
Ні, я знаю, що так називалася збірка віршів Майка Йогансена. Ну, помилився чоловік. Буває.
А що там аптека, запитаєте?
Винятково з дослідницькою метою я поцікавився, чи є маски, парацетамол і антисептики.
Почув те, на що й сподівався.
Але я роздобув все, окрім парацетамолу. Прихильники мого скромного таланту знову не підвели. Подарували маски багаторазового використання.
На вулицях рідко траплялися унікуми в масках. Але що цікаво: в масках на 90% була сама молодь! А старпери ходили з квасними мінами без масок і зиркали на мене в масці з тихою підозрою і, може й, з острахом. Так і хотілося голосно кашлянути.
Але ж ми інтелігентні люди!
Тому я ввічливо переходив на протилежний бік вулиці.
А всі красиві дівчата були в масках.
Їхні очі світилися, пускали бісики і вбирали в себе сонце.
