Наше місто своєю історією приваблює багатьох авторів. Часто це автори, які не є ані львів’янами, ані галичанами. І ось вони, прочитавши кілька популярних книжечок, беруться писати про те, про що не мають зеленої уяви.
Повість «Я, ти і наш мальований Бог» Тетяни Пахомової, події якої відбуваються під час совєтської та німецької окупацій, належить саме до таких витворів. Оскільки повість присвячена Голокосту, то видавці не знайшли нічого оригінальнішого, як оздобити кожну сторінку зіркою Давида, пише Юрій Винничук на Збручі.
Краще б вони знайшли для цієї книжки тямущого редактора, бо вона переповнена розмаїтими нісенітницями.
Так ми довідуємося, що за першої совєтської окупації у Львові було аж сімсот тисяч населення! Насправді – половина з цієї кількості. Звідки тут могли взятися ще «десятки тисяч стражденних вірменів» – важко сказати. Їх було тоді лиш кількасот.
Мова авторки страшенно засмічена русизмами: блюда, підтягнутий, випічка, рубанок (у перевоєнному Львові!), поодаль, перевірочна процесія, висячі колодки, пісочниця, розпираючий біль, гуркіт доносився, походив на батька в усьому, замислювався за вічність, по гульки (!) в міських нечистотах…
Ряхтять непритаманні для епохи вирази: фейс-контроль, гопники («гопники у Львова були і власні, і ті, що прибули з інших міст Радянської України»), а ще були навіть «чорносотенники», які влаштували погром, волаючи «Ю-ю-ю-ди! Смерть жида-а-ам!».
Спроби вживати галицизми чи полонізми викликають сміх: фрезієр (замість фризієр – від фризура, зачіска), якась сексота… Українець обзиває жінку польку «ти польська свіня». Взагалі незрозуміло, навіщо вставляти безглузді польські фрази на зразок цієї: «До речі, запомняла мувіць». А чи міг львівський єврей мати ім’я Сашка?
Читайте: Юрій Винничук: Професор Сорбонни Іван Сірко і поліглот Кармелюк
Буквально з перших сторінок читач довідується, що таке шпихлір: «голосисті кури, усім обурені ґелґотливі гуси та індики в шпихлірах долучалися у свій спосіб до прославляння нового дня». На місці курей я б теж прославляв новий день, опинившись у шпихлірі серед куп зерна. Але такого щастя це шановне птаство зазнати не могло, бо в шпихлірах тримали зерно, а не пташву.
Дивує сміливість авторки, яка будує сюжет на відвертому безглузді: приватні єврейські ювелірні крамниці вціліли аж до червня 1941. Це не смішно, бо нова влада з перших днів ліквідувала приватну власність.
Або таке твердження, мов живцем взяте з совєтської агітки: «Старше покоління мало добрі уявлення про часи двадцяти-тридцятирічної давності, коли головними ворогами цивільного населення став голод і відсутність найнеобхіднішого».
Про голод у довоєнній Польщі ще не доводилося мені читати, а надто про «відсутність найнеобхіднішого» у той час, як крамниці і склади були забиті товарами, а у визволителів аж голова паморочилася, коли переступали поріг.
Ось до трамваю сідає єврейка, а полька їй радить перейти в кінець вагону, де висить зірка Давида і напис «Юди». Це теж дурниця, бо для євреїв були виділені спеціальні вагони в трамваях, і позначалися вони написом «nur für Juden».
Твердження про те, що «кілька рейдів фашисти (чому фашисти?) провели львівськими підземеллями, майже всіх, хто там був, розстріляли, а на вулицях біля люків поставили євреїв-поліціянтів», неправдиве. В каналізаційних підземеллях якраз вдалося врятуватися більшості євреїв, які там оселилися.
Геть дика і фантазійна сцена описана на території гетто: «юрба червонопиких і нахабних львівських молодиків із криками “Де жиди — там светри, де жиди — там светри, бери светра в жида…” рухалася від будинку до будинку, розмахуючи над головами лантухами зі знятими з євреїв светрами». Насправді гетто було ізольоване, проникнути в нього було дуже непросто навіть поодинці, а що вже казати про цілу юрбу.
Читайте: Юрій Винничук про нічний світ старого Львова: Важкий хліб фордансерки
Доволі чудернацьке враження справляє книжка Філіпа Сендса «Східно-західна вулиця. Повернення до Львова», в якій автор досліджує долю своєї єврейської родини. Львів тут фігурує в трьох іпостасях: Львів, Львув і Лемберг. Жовква теж – то Жовква, то Жолкєв. Все це не має жодних часових мотивацій. Якщо хтось думає, що Львув – це тільки міжвоєнний час, а Лемберг – австрійський період і час німецької окупації, то глибоко помиляється. Все перемішане так, що годі второпати глибинний сенс. Наприклад, трапляються такі дивні вирази: «Лемберга і Жовкви». Чому ці назви не уніфіковано в один або другий бік – незрозуміло.
Наприклад, «Мальке повернулася у Львув після Першої світової» або «Влітку 1923… Леон повернувся у Львув» – добре, то був польський Львів, нехай буде Львув. Але трохи далі вже «Мальке повернулася зі Львова до Відня» – хоча знову ж мова про польський Львів.
І вся ця заморочка лише з цими двома містами, жодне інше місто не зазнало таких турбацій. Зокрема й «Білосток».
Ряд тверджень автора далекі від дійсності. Зокрема про те, що «Жолкєв» – єдине місто в Польщі, де друкувалися єврейські книги. Насправді так було лише до середини XVIII сторіччя, а пізніше таких міст у давній Польщі було багато, і не лише в Галичині, а й на Волині й на Поділлі.
Читайте: Юрій Винничук: Наш корабель черкає дно
Дивує твердження, яке стосується сучасного Львова: «Потім з’ясовується, що для Львова питання ідентичності особи і належності до певної групи, є дуже делікатними». Як це розуміти? Як все ще живучі прояви антисемітизму і ксенофобії?
Під кінець книжки автор ще раз намагається стверджувати без жодного пояснення: «У сучасному Львові ідентичність і походження є питаннями складними і небезпечними. Місто залишається “чашею жовчі”, як це було стільки разів у минулому».
Щоб аж небезпечними? Наскільки небезпечними? Може, автор постраждав, роблячи свої рейди по місту?
Ні. Всюди він зустрічав допомогу і гостинність.
То звідки взялася «чаша жовчі»? Я ніде не зустрів, щоб автор мусив не те, що її випити, а навіть пригубити
Здивувало фото «Слава Гітлерові! Слава Бандері!». Автор чомусь прочитав «Слава Петлюрі». Як цього не помітив перекладач?
А Петлюра, як з’ясувалося, винен у смерті сотень тисяч євреїв!!! Ну, такого я не зустрічав навіть у найзапекліших українофобів.
Одна з інформаторок автора Інка Кац розповідає: «Мою матір схопили українські і німецькі солдати». Які українські солдати могли бути у Львові під час німецької окупації?
Загиблих дивізійників, стверджує автор, «досі шанує маргінальна група українських націоналістів».
Ну, я можу зрозуміти, що автор міг в чомусь не розібратися і наплести дурниць. Зрештою, він правник, а не історик. Але Видавництво Старого Лева мало б подбати про відповідні коментарі, як і уточнити в автора, що він мав на увазі, лякаючи «чашею жовчі», поширюючи брехню про Петлюру…
Вкінці книжки я довідуюся, що не все так зле. Науковим редактором цього доволі химерного видання числиться Іван Городиський, директор Школи права в Українському католицькому університеті. Однак його передмова не дає відповіді на мої питання.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.