Погляд

Юрій Винничук: Професор Сорбонни Іван Сірко і поліглот Кармелюк

Google+PinterestLinkedInTumblr
Наша карамельно-цукеркова історія нічому не вчить, бо цукерка не для поживи, а для катуляння в писку. Тому й продовжують катулятися в наших писках народні герої, які народними стали через нестримне бажання бачити героя там, де героїзмом і не пахло.

Іван Сірко став народним героєм такого ж тупого народу, який тепер вибрав коміка. Те, що він був сміливим і успішним воякою, не робить його успішним політиком, як не робить успішними політиками видатного історика Грушевського і великого письменника Винниченка. Усі вони діяли на шкоду Україні, пише Юрій Винничук для порталу Збруч.

Те саме стосується Олекси Довбуша і Максима Кармелюка. Звичайні розбійники стали народними героями, перейшли в легенди, балади і пісні. Але знову ж таки – героями якого народу? Та звісно, що зубожілого. Незаможники, біднота від них не страждали, а навпаки інколи могли отримати дещицю з награбованого.

Кого грабував Довбуш? Як пишуть наші совкові історики, грабував він лихварів, економів, орендарів і взагалі усіляких панів. Ну звісно, що бідняка не пограбуєш. Але хто у нас були лихварями та орендарями (в тому числі й шинкарями) – євреї. То чому так і не написати: з особливою насолодою грабував (і вбивав) євреїв.

Першою жертвою грабунку легендарного опришка за версією історика Володимира Грабовецького був «лихвар Лошак» у селі Текуча. Але тодішні акти станіславівського суду свідчать про інше. Єврей Лошак був не просто лихварем, а урядовцем, державним чиновником. Довбуш його вбив, пограбував і спалив усю документацію. В Ланчині вбиває жупника, спалює ясенівського отамана – теж урядовців.

Юрій Винничук: Наш корабель черкає дно

Ну гаразд, в очах 73-відсоткового наріду – все це були кровопивці такі ж, як митники та податківці. Але держава не може без них функціонувати. Авжеж, ми їх не любимо. Хоч ми й не підприємці і фури не ганяємо, але не любимо. І якби з’явився новітній Довбуш, який би взявся їх грабувати, усі наші симпатії знову були б по його боці.

Але Довбуш грабував і вбивав не лише кровопивць.

Як писав В. Грабовецький, «на той час особливо багатими були купці-вірмени, котрі наживалися різними торгівельними махінаціями». Тут лише перша половина речення правдива, а друга – брехлива. Вірменські купці займалися тим, що купували товари в Угорщині, Молдавії, Чехії, а продавали в нас. Оце й весь їхній злочин. Бо робили те саме, що роблять безліч наших перевізників, ввозячи різні товари з-за кордону.

Для оборони від розбійників вірмени наймали не поляків, не жандармів, а місцевих гуцулів. І ось на одну таку валку вдарили опришки Довбуша. Боронили валку наші хлопці з Микуличина. Їм разом із вірменами вдалося вбити двох опришків. Розлючені опришки повбивали всіх оборонців і всіх вірмен.

Читайте також Юрій Винничук: Струмки, що поять мову

Якщо хтось у цьому героїчному вчинку бачить акт боротьби з експлуататорами і п’явками народу – то я співчуваю. Вірмени не були експлуататорами – а те, що їм торгівля вдавалася краще, аніж тим народам, серед яких вони жили, не причина їх убивати.

Але це ще не кінець. Після нападу на вірмен опришки вирішили помститися микуличинцям за смерть двох своїх розбишак. Вони напали на Микуличин і влаштували там бойню і грабунок. Зокрема конфіскували отару овець у микуличинського експлуататора, а насправді заможного господаря… Гадаєте, його прізвище Пшепюрський чи Зільберман? Ні – Тутяк.

Награбоване у вірменів опришки поховали по різних норах. Для сувоїв шовку не знайшли кращої криївки, як закопати в землю. Шовк зігнив.

І то не був єдиний випадок такої жорстокої розправи над вірменами. Недарма у всіх судах над опришками були присутні представники вірмен.

Тарас Прохасько: Життя з ідіотом повне…

Будь-які спроби вивести Довбуша або Кармелюка на чисту воду відразу отримували гідну відсіч: «Але сьогодні – час повалення ідолів та ламання стереотипів. Дійшло й до спроб понівечити кармалюковий міф» – заволали адвокати розбійника («Дзеркало тижня», 13 квітня 2007).

І далі пояснено, чому Кармелюка спіткала така напасть – розвінчання міфу: Кармелюк, виявляється, «незручний, бо в нашій країні з’явилось багатенько панів, яких треба пошарпати». Логіка вбивча. А далі: «архетип Кармалюка настільки могутній, що на образі Устима легко заробити собі дивіденди, – приклад Олеся Бузини надихає. Ось і вправляються новітні манкурти в руйнації відомих з дитинства світлих образів. Але не так легко і просто знищити пам’ять предків, не так легко зруйнувати віковий міф. Міфи треба живити, розвивати і берегти…»

Авжеж, цим і займаються тисячі довірливих громадян, переповідаючи міф про невідомий мовникам «міжнародний конкурс», де українська мова здобула якесь там місце за милозвучність, про невідомий історикам «з’їзд кобзарів» і 55 розстріляних студентів у Харкові.

Не можна також вживати справжнє прізвище розбійника – Карманюк, яке фігурує в усіх документах і про народження, і про шлюб, і батько його був Карманюк, а дід – Карман. Бо це ж не шляхетно. А шляхетно писати, що він «очолював повстанські загони проти гнобителів-панів, через які пройшли понад 20 тисяч селян».

Про піратів знято безліч фільмів, але бодай в одному з них показано, як пірати рубають голови жінкам? Як викидають негрів за борт захопленого корабля? Ні, не показано. Як і в жодному романі про Кармелюка не буде такого епізоду, описаного в судових актах.

Тарас Прохасько: Я і мій смітник

Кармелюк довідався, що в заможного селянина Івана Сала є добрі гроші. От він із кількома розбійниками, вимастившись у сажу, завітав на хутір Сала. Грошей знайшли мало – лише 18 карбованців. Тоді всю родину зв’язали. А що господар клявся і божився, що більше нічого не має, то народний герой, захисник експлуатованих наказав обкласти господаря соломою, облити горілкою і підпалити. Бідолаха кричав від болю, але більше грошей у нього таки не було. Тоді розбійники потягли з хати, що в руки попало – перину, подушки і т. д. Потім підперли дрючками двері й підпалили солому в сінях. Коли сестра Сала, розплутавшись, вискочила у вікно, її вдарили списом. Але пробили тільки сорочку. На щастя, пожежу помітили в селі. Селяни збіглися і врятували родину, хоча хата і повітки з худобою погоріли.

Серед захисників тварин теж є фани Кармелюка? Тоді для вас повторюю: згоріли коні, корови, свині і кози. А за кілька днів Сало помер. Наскільки тодішня влада була гуманна, що Кармелюка навіть після такого вбивства не повісили!

Кармелюк не лише був легендарним розбійником, але й першим рекетиром. Уже не мусив нападати й грабувати, а просто ввічливо попереджав, що коли не заплатять, то прийде в гості. Відкупитися можна було через спеціально для цього визначених людей – а саме в шинкаря Добровольського і його жінки. Через них загрожені господарі отримували вимогу поділитися грошима і їм же приносили викуп.

Кармелюк так самовіддано боронив селян, що вони самі ж його вистежували і помагали ловити.

Про ці та інші «подвиги» Кармелюка можна прочитати в журналі «Червоний шлях» (1923, №8) в статті історика Сергія Якимовича.

Юрій Андрухович: Посади й засади

І хоча Кармелюк був кримінальним авторитетом, але не моральним, бо спокушав жінок своїх товаришів, глумився над чужими, зрештою, і загинув на обійсті своєї коханки – дружини заарештованого товариша. Селянки навіть боялися збирати в лісі гриби, бо «дуже силував і ґвалтував жінок» – є й такі народні свідчення.

У 1920-х роках історики почули від подільських селян чимало негативного про Кармелюка, якого називали злодієм і грабіжником. Більше можете прочитати в науковому двохмісячнику «Україна» (1928, кн.1).

Але в тому ж «Дзеркалі тижня» можна було прочитати й таке: «Кармалюк був високоосвіченою людиною, володів кількома мовами, був обізнаний із шляхетними манерами». Шляхетські манери якраз і проявилися під час допиту Сала?

Але цей ідіотизм меркне перед отаким відкриттям: «Кошовий отаман Іван Сірко воював навіть у Франції, потім в Паризькому університеті (!) читав лекції з історії України і Польщі. Цей видатний полководець і дипломат, енциклопедист (!) свого часу, який володів багатьма (???) мовами, володів знаннями, які рівнялися знанням найвидатніших (!) світових учених того часу.

У лекціях з історії України, з якими І. Сірко виступав у столичному університеті Франції, він детально зупинявся на древніх українських (ще праукраїнських) традиціях тіловиховання і тіловдосконалення, на системі українсько-козацьких шкіл військового єдиноборства і самозахисту, їх впливі і єдності з інтелектуальним і духовним вихованням…»

Юрій Андрухович: Майданутий

Ну, і щоб уже остаточно ошелешити, автори криють козиром: «Проте І. Сірко в історії козацтва і козаччини явище зовсім не унікальне, таких подвижників було немало в Україні, вони були в кожному населеному пункті, в кожному козацькому загоні, полку».

І все це не підкріплене жодним фактом, жодним посиланням. Суцільна карамель у фальшивому фантику. А опублікована ця маячня в книзі: Любар О.О., Стельмахович М.Г., Федоренко Д.Т. Історія української школи і педагогіки: Навч. посібник. К., 2003 і звідти мандрує у різних публікаціях.

На жаль, мені не довелося слухати лекції Сірка в Сорбонні, зате я слухав лекції одного з авторів з педагогіки. Нічого тупішого і нуднішого в своєму житті я більше не чув. Окрім історії КПСС.

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Донат
Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Реклама партнерів:  

Comments are closed.