У першому реченні я мушу попередити кожного, хто читатиме далі: буде нудно. І якби річ лише в цьому! Від нудного – один крок до нудотного, й це так само прошу врахувати.
Особисто я іншого виходу не маю, тож, долаючи неприємні рефлекси, спробую все-таки виконати громадянський обов’язок, пише Юрій Андрухович на порталі Збруч.
Мало яка нормальна людина має звичку заходити на сайт ОПУ. Не кожна взагалі знає, що це таке – ОПУ, плутаючись у здогадах поміж якими-небудь ОГПУ, ОПЗЖ чи навіть ОЗУ (організоване злочинне угруповання). Тому незайве з мого боку уточнення: ОПУ – це Офіс Президента України. Коли Зеленський позбудеться влади, цю контору знову перейменують, але поки що вона зоветься саме так.
Читати сайт ОПУ – неймовірно нудно. Мабуть, так і повинно бути: це ж-бо і є офіціоз як такий, найофіційніший з офіціозів, офісний. І тут навіть нестримна кварталівська іскрометність не рятує. Тим більше, що насправді вона жахливо дута й розрахована переважно на той сорт населення, що слушно вважається алєнями. Тобто немає насправді ніякої іскрометності, й навіть незабутні ебонітові палички не дають бажаного вогневого ефекту.
Та що там багато розповідати! Не читається сайт ОПУ – і все. Ні, не те щоб зовсім не читався: є літери, є слова і є навіть речення, в які складаються складені з літер слова. Але без крайньої потреби я б нікому читати його не радив. Як кажуть – нудьга зелена (до слова!), що загрожує перерости в нудоту. А це вже небезпечно для вашого монітора.
Однак у мене раптово з’явилася згадана крайня потреба, і я змусив себе відвідати сайт ОПУ в пошуках певних першоджерел. До такої дещо самозгубної дії мене спонукала нечувана (а краще сказати – нездорова) активність персонажа, щодо якого я вже висловився на Z кілька тижнів тому.
Відтоді його, Кравчука, зробилося всюди повно. Причому в найгіршій із версій – угодовській, щоб не сказати колаборантській. Того Кравчука, що за часів власної президентури з кожної українсько-російської зустрічі у верхах повертався з іще жахливішим результатом, ніж могли передбачити тодішні найчорніші сценарії. Іншими словами, Кравчук завжди примудрявся здати навіть більше, ніж могло очікуватись у найгірших прогнозах.
Враження таке, що активізований нині старець з дивною насолодою повернувся у свою тодішню місію й аж копитом креше від бажання задовільнити росіян навіть більше, ніж їм самим багнеться. А геополітичні, з дозволу сказати, міркування його тепер уже знову правої руки Фокіна (якого зненацька теж гальванізували «задля продуктивнішої роботи в ТКГ») про цілковите право росіян на захоплення Криму тягнуть не лише на моментальне видалення зі складу делегації, але й на ґрунтовний допит у застінках СБУ з подальшим профілактичним затриманням.
Однак цього чомусь не робиться. Зате робиться щось цілком інше.
Аби зрозуміти до деталей суть афери, яку з нами демонстративно провертають, не зустрічаючи фактично жодного нашого спротиву, я й поліз до першовитоків – на сайт ОПУ.
Першовитоків там виявилося два, й обидва датовані 30 липня.
Перший із них – Указ Президента України (вже нудно? я попереджував!) № 302 / 2020 «Про зміни у складі делегації України для участі у Тристоронній контактній групі», де перший підпункт першого пункту звучить: «Увести до складу делегації України для участі у Тристоронній контактній групі КРАВЧУКА Леоніда Макаровича — Президента України у 1991 — 1994 роках, визначивши його главою делегації.»
Як кажуть, нічого зайвого. Але й, виявляється, не все до кінця. Дещо в указі замовчано.
Бо другий із першовитоків – Розпорядження Президента України № 424 / 2020-рп «Про представника України у Тристоронній контактній групі з мирного врегулювання ситуації в Донецькій і Луганській областях» у пункті другому визначає: «Уповноважити Президента України у 1991 — 1994 роках КРАВЧУКА Леоніда Макаровича представляти Україну у Тристоронній контактній групі з мирного врегулювання ситуації в Донецькій і Луганській областях. Л. Кравчук здійснює діяльність, що передбачена цим Розпорядженням, на громадських засадах.»
Я підкреслив заключне формулювання зі зрозумілих причин. На громадських засадах?! Тобто виходить, що Кравчук, а з ним і Фокін – всього лише своєрідні громадські активісти, «представники громадськості»? І вони апріорі не мають права виступати від імені держави? Чи якийсь правник пояснить їм тепер, що вони, власне кажучи, ніхто? Ну щонайбільше – т. зв. «моральні авторитети», але й це радше для тих, кого в нас тепер сором’язливо називають «другою стороною».
Й до чого тут вельми відповідальне слово «уповноважити»?
Або таке: якщо між указом та розпорядженням одного й того ж президента, підписаними ним одного й того ж дня, є така помітна розбіжність, то що сильніше – указ чи розпорядження? Чому вірити, а чому ні? І з якою метою в розпорядженні наголошується «на громадських засадах», а в указі замовчується? Що тут леґітимне, а що – таємна дипломатія? А може, йдеться винятково про недбальство і тупість?
Іншими словами: Кравчук у нас тепер на державній посаді чи ні? Чи посада в нього державна, а засади громадські?
Отакі-от казуїстичні головоломки. Тож я вже й не надто заглиблююся в Закон України «Про очищення влади» (здається, ще не скасований), що прямо забороняє будь-яку державну діяльність зокрема й особам, які «були обрані і працювали на керівних посадах Комуністичної партії Радянського Союзу, Комуністичної партії України, Комуністичної партії іншої союзної республіки колишнього СРСР починаючи з посади секретаря районного комітету і вище.»
Це часом не про Кравчука?
