Був такий час в моєму парубоцькому житті, що мені дуже подобалася ця пісня – «Дим сігарєт с мєнтолом…».
Ну, що я можу зробити – подобалася, і все, пише Юрій Винничук на порталі Збруч. Тим більше, що створена вона була в Україні, донецькою групою “Ненсі”.
Початок 90-тих, період весняних ігор в осінніх садах. Львівський Клуб творчої молоді. І я з прекрасною дівчиною, яка потім стала прекрасною письменницею, танцюємо під цю мелодію…
Колінце до колінця, пупчик до пупчика, вушко до вушка, щічка до щічки…
Як одне ціле. І так багато разів.
О, це колихання в меланхолійній мелодії, ті нашіптування, зітхання і подихи… Хіба ж я можу їх забути?
А тут раптом вигулькує в джунглях нету – о єс! – українська народна пісня… Ні, не так: волинська народна! «Плаття твоє із ситцю». Мелодія з «диму сігарєт», а слова – це якась нестравна графоманія з купою русизмів:
Плаття твоє із ситцю
Часто мені буде снитись,
Не дозволяє мати
Мені з тобою женитись.
Приспів:
А я знайшов другую,
Хоч не люблю та цілую,
І коли я її обіймаю,
Тебе лиш одну споминаю.
Губи твої, мов маки,
Усмішка – краща рожі,
Любити мене не хочеш,
Тоді пробач, якщо зможеш.
Скоро ти заміж вийдеш,
Сім’єю заведешся,
Мене навік забудеш,
З кохання насмієшся.
І багато хто поширює оцю маячню про те, що це давня українська пісня. Хоча справжні народні пісні не вживають словесних покручів і суржику. За винятком пародійних і тих, що створені на сході. Але ж тут Волинь! Як вважав дослідник Григорій Нудьга, наш народ віками шліфував кожен наголос, кожну риму, складаючи пісні.
А тут суцільна безграмотність: «другУю», «споминаю», «усмішка – краща рожі»… А «сім’єю заведешся» – та це ж калька з «сємйой обзаведьошся».
Яка вже тут Волинь?
Віддавна мене також напружувала пісня «Там під львівським замком». Начебто галицька і начебто повстанська. Але, знову ж таки, з неприродними наголосами «стАрий дуб стояв» і виразами «вітер шевелить». Оте «шевелить» має лише одне значення в українській мові – шелестить. Звісно, може шелестіти трава чи листя, але волосся?
Та, видно, когось те слово теж напружувало, і він сотворив інший варіант, не менш безглуздий: «В золотім кучері вітер шелестить».
Тобто вже не самі кучері шелестять, а вітер в кучерях, як в кущах. Що теж доволі фантазійно.
Далі йдуть знову неприродні наголоси:
Над ним стАра мати стомлена стоїть
І до свого сина тихо говорИть.
Ще далі дика рима «синів – Андрій»:
Було вас у батька п’ятеро синів,
Ти був наймолодший, сину наш Андрій.
Тут і до ворожки не ходи – це примітивна переробка російської пісні, де рими чіткі і недвозначні: стоит – говорит, Андрей – синовей. І чомусь в російському варіанті все грамотно:
На опушке леса
Старый дуб стоит,
А под этим дубом
Партизан лежит.
Он лежит, не дышит
И как будто спит,
Золотые кудри
Ветер шевелит.
А над ним старушка,
Мать его, стоит.
Она горько плачет,
Сыну говорит:
Я вдовой осталась.
Семеро детей.
Ты же самый младший,
Милый мой Андрей.
Зараз ця пісня фігурує в списках пісень УПА, але нема її в жодному збірнику автентичних пісень, виданому на Заході. Бо переробка з’явилася щойно наприкінці 70-тих років.
Та на цьому блудливі рученьки саморобних поетів не зупинилися. Їм сподобалася пісня «Паручік Галіцин». Російський варіант вигулькнув у 70-тих роках. Це зовсім не білогвардійська пісня, хоч така легенда і поширювалася. Але в колах старої російської еміграції ніхто такого романсу не чув. Однак у 70-тих роках він уже був популярним, про що свідчить переспів російського дисидента Вадима Делоне (1947 – 1983):
Довозят до дома подонков таксисты,
Дрожит в ресторанах мерцающий свет,
За нашим бокалом сидят кагебисты
И девочек наших ведут в кабинет.
Український варіант з’явився зовсім недавно і дістав назву «Мій друже Ковалю». І тут, як це вже узвичаєно, є кілька версій.
Українська Вікіпедія стверджує, що автором російського варіанту був Георгій Гончаренко (літературний псевдонім Ю́рій Галич) (1877 – 1940, Рига) – російський і український воєначальник, генерал-майор Генштабу, публіцист, поет і прозаїк. Автор мелодії і слів романсу «Мій друже Ковалю» на текст Миколи Матоли. З нього пізніше, у 1970-х, Міхаіл Звєздінскій «створив» у США «білогвардійський» романс «Поручик Голіцин».
Тобто «автор слів… на текст Миколи Матоли».
Складно, але здогадатися можна. Отже, першоджерело – поет Матола.
Тільки проблема в тому, що Микола, якого я знав особисто і який не раз бував у Львові, народився через 12 років після того, як помер Гончаренко.
Юрій Винничук: «Русские и украинцы говорили на разных языках»
Тим часом на сайті «Історична правда» в статті «Поручик Голицын». Бандерівсько-білогвардійський хіт» стверджується, що «Український повстанець Микола Матола написав пісню «Друже Ковалю» у 1949 році, а вже потім, в 60-ті роки, вона була перекладена російськими виконавцями і стала «білогвардійською».
Це ще цікавіше, бо поет Микола Матола (1952 – 1993) ніколи повстанцем не був. Але ж завше вигулькнуть затяті оборонці безглуздої версії і будуть стверджувати, що то інший Микола Матола. Однак історія не знає іншого поета Миколи Матоли.
У тій же Вікіпедії на сторінці Матоли пишеться, що таки він був автором пісні. Правда, вже не названо його повстанцем. І начебто навіть його дружина визнала, що то він і написав ці слова на російський варіант.
Ага, тобто не в нас, а ми вкрали. Та якщо придивитися до цього тексту, то він викликає тихий жах. Там, знову ж таки, російські наголоси:
Четверту добу уриваються плови,
Сльозиться у схроні зволожений мур.
Не плачте душею, мій друже Ковалю,
Бо дуже нелегко й мені самомУ.
Плови – це зливи. Доволі рідкісне слово, але галицьке, а не закарпатське.
Трапляються й геть чудернацькі рядки:
А нам би одверто агітки лукаві
Розбити об святість твердої руки.
А це як?
Микола Матола не був геніальним поетом, але таки поетом. Він би ніколи не написав такого примітивного віршидла.
Але снігова куля котиться далі, пісні, начебто вкрадені у нас, налипають на неї і налипають. А коли й цього замало, то народні умільці взялися редагувати пісні, вигадуючи при цьому, що вони чули від якого-небудь батька стриєчного вуйка, що має бути так, а не так.
І якщо комусь не сподобалася жорстока пісня «Їхали козАки із Дону додому» (теж підробка, вперше з’явилася в кубанському хорі в 1938 році), то вже летить блага вість: за справжній текст можна було сісти! Його зіпсували! А яким був автентичний тест? «Їхали хозари!!!!». Уявляєте, яке відкриття?
Так коли-небудь відшукаємо і пісні про сарматів та скіфів.
Шкода, але в жодному давньому пісеннику чи фольклорному збірнику нема хозарів.
Те саме стосується романсу «В саду осіннім айстри білі», який буцімто побутував у ХІХ сторіччі, хоча ніде й ніколи не зафіксований. Нема жодної згадки про нього в ту епоху. Але і його, мовляв, у нас поцупили, створивши «Вот кто-то с горачкі спустілся».
Таких прикладів можна наводити чимало. Є справді пісні, які в нас позичали, але й ми позичали («Як ішов я з Дебречина», «Заспіваймо пісню веселеньку» і т. д.). А випадків, коли пісню, створену в ХІХ сторіччі чи й у ХХ, подавали під соусом «козацька» – безліч. Це і пісня на вірші Ю. Федьковича «Як засядем, браття, коло чари», «Наливаймо, браття, кришталеві чаші» на слова Вадима Крищенка, «Ой була в мене коняка» Якова Щоголіва.
Але кому й навіщо здалося цупити російські пісні й вигадувати для них неймовірні легенди – не розумію. У нас тих пісень стільки, що й не переспівати. Опубліковано, може, яких 10% з записаного, решта спить непробудним сном в архівах. Ось де треба скарби вишуковувати!
Але ні, візьмемо чужу і увіпхнемо невпихуєме. Це все одно, що будяком прикрасити букет троянд. А «краще рожі» не буде.
Comments are closed.