Недарма згадався мені ленінопад: минулого тижня прийшов алярмовий лист із німецького міста Ґельзенкірхена. Однак про нього й ситуацію навколо нього ще буде.
Тим часом, подумки впорядковуючи власні спогади і спостереження на згадану тему, я трохи занурився в першу ленінопадну хвилю 1990-91 років. Їй цього літа виповниться тридцять – чому б не озирнутися. 1 серпня 1990-го злетів перший в Україні Ленін – у шахтарському Червонограді. Далі пішло хоч і не без опору та скрипу, але все ж: станом на кінець 1990 року українці позбулися 13-х ленінів – серед них тернопільського, львівського (це я бачив на власні очі) і франківського. Вся тринадцятка на рахунку винятково трьох областей, і ми чудово знаємо, яких саме й чому саме вони, пише Юрій Андрухович на порталі Збруч.
Наступний рік додав ще вісімку і водночас приніс деяке розширення ленінопадної географії: Рівне, Луцьк, Ужгород, Чернівці й нарешті – Київ. Київський монумент «жовтневої революції» з, як тоді казали, «Леніном та його озброєними бандитами» став першою поза межами Західної України здобиччю звалища. Взагалі від 1991 року з його післяпутчівською динамікою слід було б очікувати значно більшого. Можна припускати, що тодішні активісти перемкнули увагу з ленінів на референдум (ніби одне другому суперечило) й необачно вирішили далі на схід не просуватися.
Рік 1992-й приніс як наслідок цієї помилкової тактики лише два повалення – у Вінниці й Кам’янці-Подільському. На цьому перша хвиля скромно загасла. Про східніші міста вже й не було мови – один зі симптомів явища, яке тоді зароджувалось і яке донині час від часу спливає під назвою «дві України».
Багато років по тому, в лютому 2015-го, я дивився (все ще знизу) на, здається, найгігантичнішого в Україні Леніна – запорізького. Він і далі стовбичив на постаменті, однак уже приниженим і обписаним. Мені запам’яталося «сифилитик» та «убийца украинцев». І як же гріли мене ці погані слова! Приблизно за рік із гаком це невтішне десакралізоване громаддя так само списали на брухт історії.
Втім ленінопад у нас не завершився й донині і, якщо навіть не враховувати т. зв. окуповані території, де ленінів, ясна річ, узагалі неміряно, в нас усе одно лишається з добрий їх десяток. Це недовиконане домашнє завдання ще неодноразово вилізе боком усій країні.
Читайте також Юрій Андрухович: Розгероєні постаменти
Тим часом початок мннулого тижня в мене проходив під знаком німецького міста Ґельзенкірхена. Я ніколи в ньому не був, але дещо знаю: це – принаймні колись – робітничий Рур, що в політичному вимірі означає панування лівої традиції. Ні, це не колишня НДР, це Західна Німеччина. Тобто ліва традиція тут радше тяжіє не до комунізму, а до соціал-демократії. Проте в місті зареєстровано й осередок Марксистсько-ленінської партії Німеччини (MLPD), що її німецькі медіа позиціонують як ліво-екстремістську. Партійка більше ніж марґінальна, і про існування її не надто знають у самій Німеччині. Я про неї не дізнався б ніколи, якби не отримав запрошення приєднатися до акції #keinplatzfuerlenin, себто #ленінутутнемісце.
Намір МЛПН відкрити в Ґельзенкірхені, безпосередньо перед своїм партійним офісом, пам’ятник Леніну місто, передусім його культурні установи, блокувало як могло. Справа дійшла до Вищого адміністративного суду Німеччини, де місто зазнало поразки: суд визнав право «марксистів-ленінців» на пам’ятник із огляду на те, що відведений під нього шматок території є приватною власністю МЛПН. Така собі іронічна гримаса: ліво-екстремістська партія, що залюбки користується правом приватної власності на землю й незалежністю «продажних буржуазних судів».
Походження пам’ятника, що його МЛПН придбала в Чехії для своїх ексгібіціоністських потреб, – окрема і трагічна історія. В мене на неї тут не надто багато місця, тож дуже коротко. Цього Леніна 1957 року виконав чеський скульптор і графік Владімір Кин (1923 – 2004) – особистість, яка в історії чеського мистецтва минулого віку посідає направду видатне місце. Створення фігури більшовицького вождя в часи, коли Чехословаччину на повну тероризував сталінізм у розквіті сил – напевно, не так провина митця, як його нещастя. В будь-якому разі в пізніші часи Кин неодноразово демонстрував громадянську незгоду з комунізмом, а після приєднання до антирадянських протестів 1968 року надовго впав режимові в немилість. Не думаю, що факт повторного відкриття його злощасного дітища – цього разу десь у Німеччині – сильно б його втішив. Навпаки – він радше протестував би. На жаль, довести це більше ніж імовірне припущення у Вищому адміністративному суді Німеччини вже не зможе ніхто. Тож брутальним порушенням авторського права (в цьому випадку – не публікувати свій твір, забрати його геть із людських очей) ніхто й не перейметься.
Читайте: Юрій Андрухович: Тут мала бути інша назва!
Відкриття пам’ятника в Ґельзенкірхені відбулося минулої суботи, 20 червня.Здоровий глузд та історична справедливість програли політиканству і судовому догматизму. Сподіваюся, програли тимчасово.
Того ж дня з’явився чотирихвилинний фільм-протест, ув якому митці, історики й політики заявляють про своє несприйняття як самого Леніна, так і пам’ятника йому в сучасній вільній країні. Кожному з нас давалося не більше 25-ти секунд. Цього жахливо замало для розгорнутого арґументованого послання. Але й цілком достатньо для концентрованої фрази, яка поціляє в яблучко.
Тоді ж, водночас із відкриттям пам’ятника, в тому ж місці – дослівно навпроти, в палаці Горст, відкрилася ще одна акція незгоди – виставка «Комунізм та його епоха». Політична коректність, чорт її забирай, не дозволила організаторам ужити в назві слово «злочини». Але виставка саме про них. І цедобре: її відвідувачі вже не зможуть дивитися на пам’ятник навпроти як на безневинний та радше нейтральний елемент міського культурного ландшафту чи, тим більше, «увіковічнення великого російського революціонера-мрійника».
Зрештою, й обливання фарбою ніхто не скасовував. Як і того, що несповідимо кружні шляхи історії ще, цілком можливо, приведуть Німеччину до її власного ленінопаду.
