Вимоги прості, але дотримуватись їх непросто.
Текст: принципово новий, нікому не знаний, ніким раніше не читаний. Категорична відмова від опублікованих колись рядків і речень – ані титли, ніже тії коми. Щоб ніхто не підглянув – навіть у переробленому й адаптованому чи геть замаскованому варіанті, пише Юрій Андрухович на Збручі.
Обсяг: не більш як 200 слів. Це, хто не знає, доволі невеличкий обсяг. У цій колонці, для порівняння, 722 слова.
Попри те, що обсяг такий маленький, його слід наповнити максимальною кількістю граматичних випробувань, а якби вдалося – то і справжніх мовних пасток. Щоб це трохи нагадувало біг із перешкодами, а трохи – спотикання на рівній дорозі.
Наголошені й ненаголошені. Глухі й дзвінкі. К, п, т, ф, х. Реве та стогне Дніпр широкий, човни з циганами жене. (Перепрошую, але таки з циганами, бо треба, щоб слово починалося на ц.)
З великої чи з малої. Двокрапка чи тире. Окремо, разом чи дефіс. Кома чи без неї. М’який знак чи «абсолютне зло» – апостроф.
Читайте: Юрій Андрухович: Відкриття читального сезону
Підступні частки: не, то, будь, казна, хтозна, бозна… Є ще бодай, і тут кацап розвеселиться: «Кого бодать-то?»
Ну й багато інших правописних химер, через які нам свого часу ніколи не вдавалося писати диктанти на відмінно.
Тобто все, що забулося після школи. Або й ніколи не забувалося, бо ніколи й направду не зналось, у школі теж. Направду не зналося, бо начхати на правду.
Отакі вимоги, і це все – про Радіодиктант (саме так, з великої Р) національної єдності. 9 листопада, себто найближчого вівторка, о десятій ранку, з Києва. Цього року удвадцятьперше. (Ні, ви тільки погляньте на це дивовижне слово – удвадцятьперше!) Тобто це вже національна традиція: щороку 9 листопада українці пишуть диктант, який у прямому етері надає для них їхнє Українське радіо. Коли 2000 року вони робили це не удвадцять-, а просто вперше, то слова «флешмоб» вони ще переважно не знали. Тим не менше, радіодиктант став одним із наймасовіших і не одним із, а таки точно найдовговічнішим українським флешмобом. Протягом швидкоплинних 20-30 хвилин національна єдність перестає бути порожнечею, ілюзією, фантомом – і збувається. Причому в найпростіший та найприродніший спосіб – як єдність у мові.
Можливо, це такий загальнонаціональний рух опору. Тобто це опір її, мови, занепаданню, розпаданню, зниканню – неусвідомлений радше, але тонко відчутий. І от я погодився тимчасово, на ті ж 20 хвилин, цей рух опору очолити. І прийняв запрошення цьогорічний диктант написати й озвучити. І тепер я й собі запрошую вас: долучайтеся.
Читайте: Юрій Андрухович: У світлі недавньої втрати
Навіщо вам це потрібно?
Передусім для того, щоб розвиватися. Тобто писати краще. На сьогодні дедалі більше сучасників активується в соцмережах, а це означає, що вони хочуть, аби їх зауважували інші, і з цією метою не тільки фоткаються чи клепають відосики, але й щось пишуть публічно. Часто – виставляючи напоказ і на показ, ніби на глум, свою мовну занедбаність.
Тобто вміння писати дуже бажане для самоствердження і самореалізації нашого сучасника. Але вміння писати означає зокрема і грамотність. І от оцю потребу в тому, що непогано бути грамотним, усвідомлюють далеко не всі. Ба більше – існує така поширена «відмаза», що писати граматично правильно вже не конче, бо це взагалі ледь не вчорашній день. Мовляв, хай ті, хто з філології, стежать за граматикою та всілякими її умовностями. Пам’ятаєте, як «слуги народу» з дивною гордістю проголосили: «Я маю право на помилку!»? Отож-бо й воно.
Й тут, звичайно, суть проблеми, через яку рівень загальносуспільної дискусії постійно знижується, щоб не сказати катастрофічно падає. Бо люди, які не здатні – чи, скажімо, ніби згадані «слуги», просто не хочуть – опанувати (навіть не в тонкощах, а хоч би згрубша) правопис рідної мови, навряд чи здатні генерувати виразні ідеї та формулювати переконливі аргументи.
Юрій Андрухович писатиме і читатиме радіодиктант національної єдності-2021
Радіодиктант – це перевірка на мислення, пам’ять, уяву, інтелект, начитаність. Якщо ви хочете їх розвивати й демонструвати, то непогано для початку зрозуміти, на якому вони у вас рівні. І граматична адекватність – один із чітких цього рівня показників.
Але є й міркування трохи вищого ґатунку. Йдеться-бо про захід, який називається не просто радіодиктантом, а Радіодиктантом національної єдності. Яка – і з цим хто б не погодився – є незаперечною цінністю. Її нам, щиро кажучи, дуже бракує. А національна мова для її досягнення є чимось фундаментальним. Бо вона й передумова, і запорука, і все-все-все, тобто основа основ. Не просто собі державна, а – підвищуймо статус! – національна, тобто щось таке, що існує вже на рівні і мертвих, і живих, і ненарожденних. Немає національної єдності без національної мови. Радіодиктант об’єднує нас, таких різних, навколо мови як цінності, й бодай на пів години робить уважними, вдумливими, солідарними.
Тож долучайтеся до нації.
P. S. Ще про обсяг: я вклався у 199.
