«То була геніальна епоха чи не було її?» – запитує Бруно Шульц у «Книзі».
А наша епоха, «фестивальна», була? Це вже я запитую, – пише Юрій Андрухович на порталі Збруч.
Найдоречніше було б запитати Сергія Проскурню. Тільки запитувати доведеться вже не тепер і не тут. Однак хіба лиш його?
А Марек Іващишин, який усю енергію обох «Вивихів» по-мольфарськи переспрямував у студентські протести, після завершення ж «епохи» зберіг її найвагоміший уламок і що зміг трансформував у феномен «Дзиґи»?
А Юрко Бойко, засновник художницької спільноти з геніальною назвою «Шлях», де об’єднав чи не все найвартісніше в тодішньому візуальному мистецтві Львова й околиць?
А Сашко Кривенко з його незрівнянною медійною інтуїцією та проривними постпоступовими ідеями-фікс?
А інший Сашко, Євтушенко, системний відкривач, оглядач і збирач усього, що повиростало на незалежній рок-сцені химерного краю?
Андрій Панчишин? Богдан Жолдак? Тризубий Стас? Андрій Квятковський?
Ґія Ґонґадзе, звіряче вбивство якого спричинило повернення в занедбану й заспану Україну політичної боротьби, а з нею й надії?
Усі вони – хто здавна, хто, як Місько Барбара, цілком щойно – опинилися вже не тут, і мені бракує можливості викликати їх на скайпі, щоби розпитати про їхню, а краще сказати – про їхні «фестивальні епохи». Бо ж попри те, що була вона в усіх нас одна, кожен проживав її якось інакше.
Втім Василь Жданкін, якби навіть і був тут, усе одно на скайпі б не викликáвся.
А Лишега чи Ягода – кожен у власній манері – все одно ухилилися б від мого запитання. Тобто ні – відповіли б, але так, що здавалося б, ніби ухилилися.
Юрій Андрухович і Остап Українець поставлять виставу-ораторію «Наркомати»
І все ж. Для чого сумніватись у «фестивальній епосі», коли перелік (далеко не вичерпний) її мерців уже аж такий довгий, і він аж так саднить, і не дає про себе забути? Я й не сумніваюся: вона в нас була. І в ній окремими спалахами – оба «Вивихи».
Перший із них, травневий 1990-го, відклався в моїй пам’яті передусім як суцільний шок – і шок той був радісний. На той час мені щойно перевалило за 30, у березні браття-бубабісти визнали мене патріархом. Можливо, саме тому я відчув у собі деяке внутрішнє право озирнутися на молодших: є там хто? Буде з них якесь покоління?
«Вивих» 90-го вразив тим, як того покоління вже до дідька багато. Новісінькі музичні гурти з новісінькими назвами («Мертвий півень», «Плач Єремії», «Клуб шанувальників чаю»), красиві фріки, юні поети і, що важливіше, поетки, шалені перформенсисти, вигадники й вигадниці, татуйовані й пірсинґовані піонери (але вже не комсомольці) стріт-арту – і всі 20-річні.
Ну якими були ми 10 років перед тим у свої 20? 1980-й? Жах подумати. Ми були затиснуті Системою так, що тішилися хіба лиш гуртожитськими пиятиками й фільмами Тарковського. У свої 20 я нізащо в житті не виліз би на жодну сцену читати власні вірші, і хтозна, чи й анекдота зміг би гідно переказати.
А цим якісь лише рік-півтора як попустили віжки – й вони вже тут! Це не Львів був тоді 25-27 травня, не радянський принаймні. Вони вмить перенесли своє місто кудись набагато західніше чи просто закордонніше. Це міг бути Краків або Вроцлав з його Pomarańczową Alternatywą, або Прага, або Таллінн із двома н у кінці.
А з іншого боку – то був Львів і тільки він: завжди фрікуватий, батяристий, заанґажований у власні гумор і ґвару, вільнодумний, показово розпусний, схильний ризикувати й викаблучуватися. Єдине в Україні місто, де міщанству як класу вдалося самовідтворитися навіть після Другої війни. А міщанство, що не кажіть, і є соціальною базою карнавалу. Чи навіть революції, якщо вона «буржуазна».
Творці «Вивиху» – Маркіян Іващишин, Сергій Проскурня, Влодко Кауфман, Юрко Кох, Ірванець, Неборак (перепрошую всіх інших – я мусив би назвати значно більше імен та прізвищ!) – відчували ту львівську інакшість вельми нюансовано, хоч нюанси для кожного з них різнилися. Додавання їхніх сутностей – креативних, організаторських, режисерських, політичних, революційних, авантюрницьких – принесло чудодійний ефект, і 20-річні відповіли взаємністю.
Кульмінацією «Вивиху-90» стало його ейфорійне закриття в Центральному парку, на переповненому прекрасними 20-річними людьми стадіоні з небанальною в цьому випадку назвою «Юність». Як добре було сидіти просто на стадіонній траві, в гущавині дівочо-хлоп’ячого студентсько-учнівського натовпу, наскрізь пронизаного розшлалілою енергією, вбирати сонце, яке вже поволі зникало за верхами та кронами паркових дерев, – і не думати про повернення до Москви, а колихатися в такт із нечуваними й екзотичними новими гуртами. Наприклад, із мертвими півнями, де жвавий балакун-окулярник Сіґал пригравав на, як він її називав, кобзді, а дівчина-співачка назвалась Яркою, що означало Ярину, не Ярославу. І був там артистичний РоРо з двома голосами – своєї скрипки та власним, а також по-арлекінському тонкий і видовжений Місько з бляшанкою рисових зернят замість маракаса. І йому лише в листопаді мало сповнитися 19, а був, нагадаю, щойно травень.
Ну і «Плач Єремії» зі ще навіть не 20-річним Чубаєм та арфою, їхня з Небораком «Літаюча голова» з її зухвалою музичною цитатою, в якій увесь стадіон уже не міг не розпізнати «Ще не вмерла…», і це приводило до абсолютного, тотального і всеохопного літання! Того вечора літало все: голова, молодість, Україна, арфи і кобзи – над стадіонним полем, парком, Львовом і світом.
Я трохи захопився.
Comments are closed.