Радіо, радіо, безупинне радіо звучить у моїй пам’яті, щойно згадаються ті дні. Радіо всюди – вдома і в місті, принаймні на його центральній площі, але й на вокзальній теж. Куди б не йшов ти – все одно радіо. Дорогою ти не пропустиш надто багато: радіо неминуче звідкись озветься, помножене відлуннями й акустичними коливаннями, – і ти вже не можеш не зупинитися, не слухати далі з довільного моменту в товаристві незнайомих людей, які раптово всі здадуться не просто знайомими, а близькими і навіть ближніми.
Радіо як гучномовці на стовпах, динаміки на підвіконнях, портали на вічах, брехунці на кухнях. Останніх були мільйони. Мільйони кухонь стали радіорубками. (Мій тато повертався рано з нічної праці і, замість, поснідавши, йти до ліжка, так і залипав за кухонним столом, покльовуючи носом в очікуванні початку трансляції.) Радіо в коридорах установ, у кабінетах, перукарнях, майстернях, ательє, в їдальнях і кафетеріях, у засобах пересування – міських, міжміських, міжрайонних та міжобласних, на заводських і фабричних територіях, у спорожнілих через літні вакації шкільних подвір’ях, у людних через них же парках і скверах. Що не згадаєш у переліку локацій – з радіо не помилишся. Воно там буде. На кожному місці, пише Юрій Андрухович на Збручі.
Радіо транслювало (хто б нині повірив?!) засідання Верховної Ради УРСР. Це тривало днями й тижнями. Радіосеріал, політична мильна опера, аудіороман із завжди непередбачуваним сюжетом та кількома сотнями героїв і персонажів, яких ми легко впізнавали за тембрами, інтонаціями, недоречно вжитими зворотами й дефектами дикції. Вони майже всі говорили з якимось дефектом. Відтак ми тижнями надривали боки, масово цитуючи яке-небудь «Заєць, не бігайте по залу!» або «Виключіть первий микрохвон».
Телебачення – те, що з Києва, не з Москви, тобто не ЦТ, а УТ – транслювало те саме і в той же час. Але воно програвало, бо вимагало посидючості, зафіксованості, сталого перебування в одному й тому ж місці поруч із телевізором. Телебачення було внутрішнім і домашнім. А радіо дозволяло виходити назовні, крутитися, залагоджувати, зустрічатися, бачитися, кавувати, чаркувати – і все одно слухати сесію. Радіо дозволяло переживати той трилер, той валідольний матч-спектакль колективно.
Половина республік на той час уже задекларувала свій суверенітет, а Україна все ніяк. Балтійці на той час уже не тільки суверенітет задекларували, а й незалежність проголосили! А Україна все ніяк і ніяк. Уже й Росія посуверенніла (хоч як абсурдно це звучить), а Україна й далі жувала, обережна й хитра, ніби Кравчук.
Насправді ні – не жувала, в Україні точилася запекла парламентська боротьба, яку наживо транслювало радіо. Поганих персонажів було 239, наших, добрих, удвічі менше, але наші боролися навіть не на рівних – вони, попри те, що становили меншість, нав’язали, ніби старе «Динамо» Лобановського, свою гру й забивали голи, тобто забирали слово, удвічі частіше. Це був мікрофонний (хоч і трохи микрохвонний) прорив у народні вуха історичної правди, соціальної критики та національної свідомості. Це було всенародне Радіо Свобода, що його вперше в радіоісторії нашої країни ніхто не глушив. Це був політичний університет мільйонів, але не ленінський – навпаки. Дивне і трохи незграбне слово «суверенітет» у ті дні стало найуживанішим поміж мільйонів українців. Перепрошую, мешканців УРСР.
У перервах між трансляціями на головній площі з’являвся невідомий бард і під гітару співав куплети, де погрожував комуністичній владі та парламентській більшості народним гнівом. Запам’яталися рядки «Не поможе і ЮНЕСКО – буде так, як з Чаушеску!» ЮНЕСКО там ні до чого, але Чаушеску, розстріляного румунськими революціонерами за пів року перед тим, мусилося бодай із чимось заримувати. Для рими навіть ЮНЕСКО годилося. Для контексту, зрештою, теж.
Цей рік, як і попередній, а також майбутній, означує собою цілий каскад чудових тридцятиріч. У проміжку 1989 – 1991 так багато всього, що багатотомний літопис мав би бути розписаний не на роки й місяці, а на дні й години. Європейський оксамит і падіння Муру органічно поєднувалися з нашими рухами, прапорами, червоними рутами, імпрезами, ланцюгами єднання, виборами, в яких перемагали невідомі художники, опальні поети, лідери робітничих страйкомів і – о диво! – політичні в’язні та несистемні борці за правду. Десь посередині в цьому фентезійному відтинку і перший львівський «Вивих», і перше «Геть московського попа!», і 16 липня 1990-го з його «Декларацією про державний суверенітет України».
Згаданий документ, частково компромісний, узгоджений і вилизаний, завдяки чому підтриманий аж 355-ма голосами, на щастя, втратив актуальність за рік із гаком після свого ухвалення – 24 серпня 1991-го. Декларацію 16 липня вбили з двох протилежних боків – московські путчисти й українська незалежність.
Однак дуже добре, що він такий – з усіма компромісами й недомовками – був. Добре, що все починалося якраз посередині літа, в розпалі життя та ще і з понеділка.
