На це, мабуть, уже звертали увагу. І, мабуть, не раз. Я, щоправда, ніде й ні в кого цього спостереження ще не зустрічав, тому наважуся. Сьогодні-бо 3 липня.
51 рік тому, 3 липня 1969 року, знайшли мертвим Браяна Джонса, музиканта, засновника «Роллінґ Стоунз» і лідера цього ж гурту в перші часи його існування, пише Юрій Андрухович на порталі Збруч
49 років тому, 3 липня 1971 року, знайшли мертвим Джима Моррісона, поета і фронтмена гурту «Дорз».
51 і 49 у сумі 100. Сьогодні рівно сто років, як на цьому світі немає ні Браяна, ні Джима. Сто років темних культів і нерозгаданої таємниці обох смертей.
Навряд чи Джим Моррісон, помираючи, усвідомлював, що робить це в день смерті Браяна Джонса. З іншого боку – чому б не припустити й таке. Постать Джонса на той час іще не вважалася другорядною чи напівзабутою. Відзначити «день Браяна» жестом аж такої – остаточної – солідарності могло здатися Джимові цікавою ідеєю.
Обом на момент Переходу було за 27. Своєю смертю Джим наздогнав на нецілих два роки старшого Браяна й назавжди вирівнявся з ним. 27 – цифра, що означує й дещо ширшу посмертну музикантську спільноту, але про це трохи далі. Поки що зіставляємо тільки наших двох – героїв 3 липня.
Я не вжив, як ви зауважили, слова «померли». Обох знайшли мертвими – це точніший вислів. Першого у власному басейні, другого у ванні в одному з паризьких готелів. Перший нібито втопився, другий нібито зазнав серцевого нападу. Я пишу «нібито», вказуючи на те, що ми й донині (відповідно, 51 і 49 років по тому) остаточно не знаємо, що з ними насправді трапилося.
Читайте: Юрій Андрухович: Розгероєні постаменти
Ні, причина нібито на поверхні, й назва її передоз. Алкоголь і наркотики, причому багато, у великій кількості і протягом тривалого часу, – досить фатальне (або й рятівне) для ікон рок-н-ролу поєднання. Можна сказати й так, що причиною став рок-н-рол. Він рано забирає улюбленців.
Але є й версії про вбивства. У Браяна це могли бути якісь будівельники, з якими він останньо конфліктував і які нібито ще й суттєво поживилися з його майна. У Джима – само ФБР, яке нібито в його особі прибрало небезпечного скандаліста і просто поганий приклад, зокрема для тогочасної молоді.
А є й версії про те, що як перший, так і другий насправді не померли. Не в тому сенсі, що «в них тепер гастролі в раю», а в тому, що обидва інсценізували власну смерть і заплановано зникли з видимої поверхні світу. Ніби Станіслав Перфецький в одному романі.
Якщо це так, то своє 3 липня Джим Моррісон вибрав таки дуже свідомо. Варто, мабуть, якнайуважніше перечитати його вірш із назвою «Думаючи про Браяна Джонса, Померлого».
Читайте також Юрій Андрухович: Тут мала бути інша назва!
Цікаво також припустити, що вже «post mortem», у невидимих своїх життях, обидва завели традицію спільно відзначати спільний «день смерті», з безпечного місця задоволено спостерігаючи за конвульсіями фанатів на цвинтарях у Челтенемі та Пер-Ляшез. Труни обох, до речі, довелося закопувати на поважну глибину – з огляду на тих-таки фанатів, їхні культи і високу ймовірність ексгумації в гонитві за реліквіями.
Поміж Браяном та Джимом, себто їхніми, назовімо це так, ексодусами, був ще рік 1970-й, а в ньому пішли з життя Джиммі Гендрікс (18 вересня) та Дженіз Джоплін (4 жовтня). Що між смертю першого та другої тільки два з невеличким гаком тижні, я, знову ж таки, ніколи не усвідомлював. Прижиттєве означення Дженіз як «Джиммі Гендрікс у спідниці» відтак починає грати новими її, спідниці, барвами.
Й тут настає пора більше сказати про Клуб-27. Бо Джиммі та Дженіз було, знову ж таки, по 27 років. Коли це сталося з Браяном Джонсом, Клубу ще не існувало. Був лише самотній блюзмен Роберт Джонсон, який дочікувався ще з 1938 року, коли жодного з наступників ще й на світі не було. Бо ж не згадувати тут так само 27-річних поетів Джона Кітса і Персі Б. Шеллі чи зовсім уже Антонича! Втім, і така факультативна версія має цілковите право на існування – якщо цифру 27 поширити й на поетів. Однак повернімося до класичної – суто блюзово-рокнрольної.
Браян Джонс, приєднавшися до Роба Джонсона після трьох десятків років його самотнього очікування, став другим. Але і двоє мертвих – це ще не клуб. Клубом його зробили саме Гендрікс і Джоплін протягом якихось двох тижнів 1970-го. Джим Моррісон увійшов до нього п’ятим. Шостого – Курта Кобейна – п’ятірці знову довелося чекати довго (1994). Звісно, за весь той час від передозів повмирало ще до біса багато рокерів (сотні або й тисячі), але справді зіркових і водночас 27-річних, здається, не траплялося. Сьому – Емі Вайнгауз – теж притарабанило після тривалої паузи (2011), й на сьогодні вона нібито остання.
Тепер – назад у 3 липня. У наше сьогодні.
Як нам найкраще прожити цей знаменний день, в якому Браян зустрічається з Джимом? Відповідь, якої можна би сподіватися: звичайно, з їхньою музикою. Тільки от в обох досить проблематично, що слід розуміти під «їхньою». Браян, поступово розходячись із рештою учасників гурту, відмовився й від авторських амбіцій, а його внесок у композиції Джаґера та Річардса не дуже з’ясований. З певністю можна сказати лиш те, що роллінґи могли стати зовсім іншими, якби не відтіснили його й дали можливість пограти на всіх незліченних (а часом вельми екзотичних) інструментах, якими він володів. Проте, на перший погляд, без Джонса роллінґи нічого не втратили, протягом дальших десятиріч лише нарощуючи виконавський блиск та свою велику леґенду.
Натомість без Джима Моррісона «Дорз» не потягли. Хоч і його внесок у суто музичну складову їхніх композицій радше нез’ясований. Так, вони відчайдушно продовжували, але без його вокалу, енергії й, не в останню чергу, текстів вони втратили все.
Може, тому я хотів би нині слухати Моррісона самого – тільки голос. Ту ж таки «Американську молитву», наприклад, але без накладеного згодом на Джимове читання музичного супроводу.
Щодо Браяна, то я обов’язково послухаю принаймні три речі – «Lady Jane», де він зіграв на дивній американській цитрі, що називається дульцимер, «Under My Thumb», де звучить його маримба, і «Ruby Tuesday», де він приграє на поздовжній флейті.
Таким його й запам’ятаємо, щоб уже ніколи не забувати.
