У наших медіях багато пишуть про те, що ці президентські вибори є для України доленосними. Ти бачиш це так само? І якщо так, то чому вони доленосні?
Знаєш, відколи з 1991 року незалежна Україна постала де-юре, в нас кожні президентські (та й парламентські теж) вибори є більшою чи меншою мірою доленосними. Стільки вже, здавалося б, років минуло з того часу, а перед нами на кожні вибори щоразу те саме гамлетівське питання. От і цього разу – існує велетенський ризик того, що країну очолить підставна особа, діяльність якої навіть у межах її масово-розважальних проектів здається мені вкрай шкідливою. Такою, що поглиблює ксенофобські кліше й культивує нафталіновий радянський несмак. І найгірше в цій ситуації, що цю підставну особу вдається успішно продавати виборцям як «нове обличчя», йдеться на порталі Збруч.
Телевізійний канал належить олігархові. Олігарх є одним із найбільших ворогів чинного Президента. На його каналі показують політичний серіал. У ньому висміяно всіх важливих політиків недавнього українського минулого…
…й сучасності.
Саме так. Зірка цього серіалу стає кандидатом у Президенти. І виявляється фаворитом у другому турі виборів. Що це каже тобі про стан українського суспільства сьогодні, п’ять років після Євромайдану?
До теми: Юрій Андрухович: Кар’єра Володимира З., яку ще можна спинити
Це не каже про нас нічого хорошого. Але не тільки про нас – загалом про сьогоднішній світ. Щоб усе це краще розуміти, треба дивитися не «Слугу народу», а «Чорне дзеркало». Втім, я мушу уточнити щодо олігарха. Мені здається, там не один олігарх, там певна олігархічна домовленість, акціонерне товариство. Вони солідарно поставили на умовного Зеленського, як у 2010-му поставили на Януковича. Це все ті самі, не вивчені українським суспільством уроки минулого.
Тобто ти нітрохи не сумніваєшся в тому, що Зеленський на тій олігархічній шахівниці незалежною фігурою не є?
Ні, я нітрохи в цьому не сумніваюся. Зрештою, цілковитої незалежності в політиці не буває. Але тут ідеться про щось узагалі протилежне – про цілковиту залежність. Зеленський залежний – і боюся, що в дуже багатьох сенсах.
Ти брав участь у Помаранчевій революції. Ти був на Євромайдані. Переможці завжди запевняли, що відтепер в Україні все зміниться на краще. Нині, відповідно, 15 і 5 років потому, Україна залишається без втраченого Криму. На сході країни війна забрала 13 тисяч життів. І люди аж ніяк не мають відчуття, що зроблено великий поступ у справах боротьби з корупцією. І от Зеленський обіцяє ввечері після першого туру: «Ми починаємо нове життя. Без корупції. Без хабарництва. В новій країні – країні мрій». Це все для тебе не дежавю? Що ти думаєш, коли чуєш від свого, цілком можливо, майбутнього Президента такі фрази?
Що я думаю? Думаю, що не вірю жодному слову. Але річ не в мені, який так чи так проголосує проти нього. Річ у тому, що навіть його виборці, ті, що віддадуть йому мільйони голосів, так само йому не вірять. Тобто для них не стоїть питання, чи можна йому вірити. Ними керує не віра, а гнів. Вони так ненавидять чинного Президента, що їх мотивує передусім можливість усунути його, скинути, показати йому де раки зимують. А Зеленського вони при цьому бачать своїм інструментом для такого усунення. Їм зовсім не важливо, що сам Зеленський при цьому розказує про якусь там країну мрій.
Однією з великих тем майбутнього президентства, безумовно, є питання, як Україна позиціонуватиме себе щодо Росії. В одному з інтерв’ю Зеленський говорив, що з Росією слід розмовляти, що при зустрічі з Путіним кожен хай викладе свою позицію, і взаємоприйнятне рішення обов’язково знайдеться десь посередині. Що означає цей сорт політичної наївності для майбутнього України?
Абсолютну небезпеку. Це означає, що чоловічок зовсім не готовий до складних зовнішньополітичних завдань. Як до діалогу, так і до опору. Адже опір також є формою діалогу. Можливо, десь коло нього стоять якісь компетентніші люди, але я дотепер не чую їхніх імен, не кажучи про те, що не бачу програм. Точніше, я час від часу чую якісь взаємно суперечливі речі – прийнятні то для однієї частини електорату, то для іншої. То хтось один зі штабу щось скаже, то інший – і вже щось протилежне. Потім хтось третій заявить, що їх не зрозуміли журналісти. І так увесь час, це фірмовий стиль. Оця хиткість і непевність не тільки самого кандидата, але і його оточення шле нам дуже поганий сигнал, що ми передаємо країну до рук не просто дилетантів і не просто циніків, а цинічних дилетантів.
Читайте також Юрій Андрухович: Непричесано, або Свати повертаються
Коли ти озираєшся на дотеперішню виборчу кампанію, то бачиш у ній щось нове? Якісь нові форми в культурі політичних дебатів?
Я радше говорив би про нові форми в культурі фейків. Ми з тобою потрапили в епоху фейків, які опанували цим світом. Усе стало фейком. Що не є фейком, того не існує. От де ми опинились. І Україна з її незрілістю та інфантильністю – просто-таки ідеальна територія для експериментів із фейкуванням. Найбільшим фейком теперішньої президентської кампанії є той, що в особі Зеленського і його «команди ебонітових паличок» ми бачимо нові обличчя, вільні від брудних нашарувань старого істеблішменту, який, мовляв, відмирає. Нічого він не відмирає – він керує і повертається, тимчасово ховаючись за «новими обличчями» своїх підручних хлопчиків-мажорів.
Якщо Зеленський переможе, в чому твоя найбільша надія?
В тому, що суспільство зможе порівняно швидко отямитись і почне максимально жорстко його контролювати. Поки що я впізнаю той самий стиль, що був характерний для реґіоналів часів Януковича, – в’язкість. Вони – як трясовина або сипучі піски. Їх не було змоги позбутись інакше, ніж як через оте виснажливе і в’язке протистояння на Майдані. Я маю надію, що ми не зав’язнемо знову.
А в чому твоя найбільша тривога?
Що наголосувати цього коміка виявиться значно легше, ніж потім позбутися.
