Цікаво уявити роман, працювати над яким автор починає в зеніті своєї молодості, десь у 30-річному віці, й будь-які безпрецедентно амбітні творчі цілі йому до снаги, а життя видається безкінечно довгою кавалькадою успіхів. Але з огляду на розгортання, розростання і постійне ускладнення задуму твір починає пручатися, вибивається з рук, робиться дедалі об’ємнішим і, що важливіше, розгалуженішим, глибшим та фактично неохопним. «Ну коли вже?» – рік за роком запитують знетерпеливлені поціновувачі. «Мій Замовник не поспішає», – віджартовується автор.
Зрештою, він помирає в доволі похилому віці (наприклад, у 74), так і не дописавши свій opus magnum – і хтозна, чи дійшовши в ньому хоча б до середини, пише Юрій Андрухович на порталі Збруч.
Прикметно й те, що автор уже задовго до свого відходу починає – спершу з жахом, а потім із гіркуватим смиренням – усвідомлювати: одного людського життя для втілення такого задуму категорично замало. Усе, що автор може цьому протиставити, – позалишати після себе якомога більше рвучких і нервових конспектів, шкіців, напрацювань, усілякого типу напрямних нотаток, згідно з якими той роман допишуть після його смерті інші автори. Наймолодші з них на час авторового переходу до кращих світів ще й на цьому світі не з’явилися.
Велетенський архітектурний «роман» під назвою Basílica de la Sagrada Família (Базиліка Святої Родини) Антоні Ґауді почав утілювати 1882 року. Будову обіцяють завершити до 100-річчя його смерті, тобто 2026-го. Якщо це станеться (в чому нині є великі сумніви), то весь період будівництва сумарно сягне 144 років.
Не всі ми так довго живемо, тож варто мандрувати до Барселони, щоб відвідати Святу Родину вже тепер. Уперше я там був 2007-го. Тоді ще не звели покрівлю над центральною навою, через що виникало враження, ніби ця вічна будова руйнується швидше, ніж будується. На щастя, воно було хибне, можу я сказати дванадцять років по тому.
Це застигле сновиддя високого каталонського модернізму, суміш фентезійної ґотики з галюцинативним арт-нуво, продовжують розбудовувати й ускладнювати. Воно росте, доповнюється й наповнюється, наливається новими кольорами, формами, фігурами, лініями і змістами. Як і літерами та словами.
Скульптор Жузеп-Марія Субіракс народився наступного року після того, як помер Ґауді. Але праці вистачило й на його вік: він віддав Святій Родині понад два десятки років. Останньою його великою роботою стала масивна бронзова брама Фасаду Слави (2009). Згідно зі задумом Ґауді, цей фасад, південно-східний, стане завершальним і головним.
Субіраксова брама всуціль покрита текстом Господньої молитви, тобто отченашем. У центрі, значно більшими літерами, її повна версія каталанською (Pare Nostre). По обидва боки від неї – один із її рядків ще 49-ма мовами, крім каталанської. Албанською та англійською, івритом та арабською, японською та в’єтнамською, свагілі та есперанто, арамейською та естонською. Ну й багатьма іншими. Завдяки їхньому ущільненому графічному співіснуванню текст перестає бути тільки текстом і набуває цілком самодостатньої візуальності.
У цих міріядах знаків та слів, знайомих, більш або менш читабельних і зовсім ні, я таки зміг урешті розгледіти кириличне «Хліба нашого насущного дай нам сьогодні». Сумнівів бути не могло, і я зітхнув із величезною полегкістю. Хух.
І чого аж так хвилюватися, що нас укотре не виявиться, запитував я трохи згодом самого себе. Якщо є сардинська і ґельська, санскрит і тибетська, ґуарані і коптська, то як же не бути українській?
Тільки от же білоруської немає. Болгарська є, та немає македонської. Чеська є, та немає словацької. Мова кечуа є й мова басків. Але немає ні вірменської, ні грузинської. Якими, до речі, той отченаш чи й не був перекладений серед перших. Як же, мабуть, красиво звучить ця фраза грузинською! А литовська? Кажуть, саме вона із усіх теперішніх мов найближча до санскриту. Проте її також немає.
Себто підстави для хвилювання в мене таки існували. Нічим не гірші за нашу культури так і не потрапили в цю 50-ку обраних, у цей містичний клуб. І тому мене так відчутно попустило, коли я знайшов український рядок – десь у самому низу, поміж тибетським та в’єтнамським, на своєму, абеткою даному, місці поміж T і V.
Гаразд, перші хай албанці, а ми треті з кінця. Така вже вона, абетка. На неї не понарікаєш.
Головне, що нас уже ніяк із тієї бронзи не стерти й не витравити. Тобто десь у глибинах, у найдальших закамарках вічного роману, що його розпочав Антоні Ґауді, було передбачено й закодовано також і наше «дай нам сьогодні».
Ми хочемо вже сьогодні, але Замовник не поспішає. Йому видніше.
