Президент сусідньої країни знову наговорив.
Інтерв’ю одному з «незалежних» пропаґандистів на ним же й очолюваному «незалежному» московському радіо прикметне вже хоча б тим, що в ньому президент сусідньої країни неодноразово називає себе істориком. Се новина для мене. Лукашенка – історик? – запитує Юрій Андрухович на порталі Збруч.
Втім, якщо й новина, то аж ніяк не сенсаційна: біографію бацьки я ніколи не студіював, і всяке в ній може знайтися. Що залишилося в пам’яті – у своє от уже 25-річне неперервне моноправління Лукашенка стартував з позиції, сказати б, сільськогосподарської: здається, директора радгоспу.
Радгоспний історик? Аграрний гуманітарій? Чому б і ні? Мало в кого який диплом у нашому постсовітському борделі? У нас, наприклад, цього року країну очолив дипломований юрист – і що з того?
Проблема з інтерв’ю сусідського президента, однак, у тому, що як історик він дозволяє собі цілком неадекватні судження, серед яких є й відверто для нас, українців, образливі. Намагання будь-якою ціною сподобатися «незалежному» московському редакторові, а через нього і його безпосередньому очільникові, штовхає інтервйованого президента до висловів, м’яко кажучи, нерозсудливих, неперебірливих та авантюрних. Наприклад, що українці «душили росіян» і самі винні в російській агресії.
До теми: Юрій Андрухович: Нічия
Нормальна держава мала б реаґувати. Викликати на килим посла, формулювати ноту протесту, вимагати пояснень і вибачень. І не тільки заради ідеалістичних честі й гідності, хоч вони понад усе, але і з міркувань безпеково-прагматичних: судження-бо сусідського президента, висловлені на догоду агресорові, є більше ніж очевидним елементом інформаційної війни цього агресора проти нас.
Але бацька через те й розпускає дурного свого язика, що впевнений: нічого такого не станеться. Українська держава (в сенсі її найвищого керівництва – того, яке вона має сьогодні) не відреаґує ніяк. Тобто вдасть, ніби не почула, не зауважила. Й не лише тому, що вважає, ніби псувати стосунки з таким чудовим сусідом через висловлені ним в екстазі пустої ляпанини дурниці ніяк не варто.
Ні, не лише тому.
Головна причина дещо гірша. Вона полягає в тому, що й само найвище керівництво української держави думає приблизно те саме. Судження Лукашенки цьому керівництву не просто близькі – вони свої. Рідні.
Ба більше – їх поділяє і значна (думаю, що переважна) частина Зе!лекторату. В чому, звичайно, є своя, до того ж залізна, логіка – пряма залежність обранців від виборців та навпаки. То як могла б ця влада обуритись, коли з погляду її бобиків бацька правий?
Серед зливи коментів під новиною про ескападу бацьки на московському радіо я знаходжу цей погляд у згущеному, сказати б, вигляді. Зберігаючи специфіку правопису (вона важлива для соціяльно-психологічного портрета), зацитую повністю:
Читайте також: Юрій Андрухович: Питання питань
«По суті бацька правий.Тому що за 29 років ми не домоглися створити Украінську імперію.У нас нехватило розуму створити одну і єдину партію ,яка б могла обєднати усю Украіну.а у нас то і роблять що до курви мами партій і жируться між собою.дай БОГ Зеленському створити таку Украінську непохитну імперію до якоі б тянулися усі украінці а не масово розбігалися як ті щурі. Я щиро вірю що це збудиться.»
Ну що на це скажеш? Хіба згадаєш крилаті слова одного з інститутських викладачів (до речі, білоруса): «Вшя ваша дур наліцо».
Ця «дур» має різні виміри. Тут і розумове нехлюйство, виявлене у двох десятках граматичних помилок на нещасних п’ять рядків тексту. І профанний патріотизм, замішаний на явно тоталітарному сантименті до однопартійної «єдності». Врешті – «імперський» теократичний синдром, увиразнений якимось аж релігійним захватом від БОГом зісланого нам рятівника-преЗе!дента, майбутнього імператора всія України. І все це впереміш із елементарною глупотою. Ця каша в голові – просто розкішна пожива для технологів, які її й заварили. А тепер і для дослідників, які, дуже сподіваюся, вже невдовзі візьмуться за ґрунтовне вивчення горезвісного електорального «феномену 73 відсотків» як складного і в той же час (парадокс?) примітивно-брутального діягнозу.
«Колективний Лукашенка» в українських головах, безперечно, суттєво доклався до цьогорічної перемоги «нових облич». От вони, свідомо та несвідомо, й віддають йому належне з воістину синівською теплотою. Ця глибинна спорідненість режимів, мінського й київського, поступово робиться дедалі очевиднішою, зв’язки «народів-братів» міцнішають, а відстань між безіменним автором зацитованого вище допису та славетним нардепом, що співом розважає корпоратив у білоруській столиці, невблаганно скорочується.
Але позаяк зовсім не хочеться закінчувати рік аж таким сумним підсумком, висловлю-но і я свою віру, що розум, якого нам цьогоріч так «нехватило», все-таки прокинеться і все «до курви мами» найкраще обов’язково «збудиться».
На щастя, на здоров’я, на Новий рік!
