Цікаво, чи після свого вже недалекого й такого блискавичного вступу до НАТО Швеція та Фінляндія подякують Україні?
Причому не так за її на сьогодні вже майже тримісячний опір «другій армії світу», як за сумний і повчальний приклад: до чого призводить вимушена позаблоковість. Особливо, коли при цьому країна ще й має нещастя межувати з росією. До речі, їй як шведи, так і фіни також мали би подякувати, але якось по-іншому, пише Юрій Андрухович на порталі Збруч.
Подяка мала би стосуватися передусім пробудження обох суспільств і обох політикумів. Пробудження раптове і, м’яко кажучи, неприємне – головно від усвідомлення, що світ-як-раніше з його нормами й ґарантіями розвалився, а далі лише невідоме. Втім не цілком: у будь-якому разі частинка цього невідомого легко передбачувана й називається загрозою для існування.
Читайте Юрій Андрухович: Прекрасна росія майбутнього
Й от це тривожне тахікардійне пробудження зумовило неймовірно високий темп усіх подальших перемін. Ще в січні-лютому, за лічені тижні перед 24-м, в обох країнах політичні еліти обережно заговорили про те, що непогано б розпочати суспільну дискусію щодо збереження нейтральності. Нині ж (минуло всього тільки три місяці!) уже подано заявки на вступ і НАТО чекає не дочекається двох прекрасних новоприбульців з їхніми сильними сучасними арміями, розвинутими демократіями та захмарними ВНП. Як таких не хотіти у своїх лавах?
Я сповнююся заздрістю, хоч і білою. Проте я заздрю не так арміям, демократіям і ВНП, як швидкості. Відчуття таке, що когось, хто й не збирався ставати в чергу, раптово пропустили поза нею, в той час як ти тупцюєш у ній уже 20 років. Точніше, 20 років без трьох днів, бо про офіційну «довгострокову стратегію, в кінці якої приєднання України до НАТО» вперше було заявлено 23 травня 2002-го. От вам і ювілей.
Читайте Юрій Андрухович: Балада про солдатика
Гаразд. Відмінусуймо тут утрачені три-чотири роки президентури Януковича. Виходить усе одно на те, що Україна вже понад півтора десятиріччя офіційно йде в НАТО. І що?
Натомість ні Швеція, ні Фінляндія до НАТО не йшли і йти не збиралися. Друга взагалі в маніпуляціях деяких політиків встигла зробитися таким собі зразком для України. Мовляв, дивіться на фінів, беріть приклад із них і чиніть так само, щоб росія не дратувалася. Вона ж фінами не дратується, так? Навіть старенький Збо Бжезінський мав такий гріх – радити українцям «фінляндизацію». Не кажучи про теперішнього Макрона, який ще донедавна теж нас як міг «фінляндизував». Але тепер виходить, що все навпаки: не «фінляндизація» України, а «українізація» Фінляндії. Це ми стали зразком для них, а не вони для нас. Щоправда, сумним зразком, несповненим. Принаймні дотепер несповненим.
Зрештою, фінський та шведський нейтралітети були доволі різними. Перший налічував лише восьме десятиріччя і свого часу став компромісом у ситуації неймовірного зміцнення та пов’язаного з ним геополітичного знахабніння ссср унаслідок Другої світової війни. Самі фіни попервах своїм вимушеним нейтралітетом щасливі аж ніяк не були. Проте з часом якось зжилося-звиклося, й фіни навіть потроху тим статусом запишалися.
Інша історія зі Швецією. Інша, бо передовсім значно довша: їй цілих 209 літ. 1813 року колишній наполеонівський маршал Бернадот, а на той час король Швеції Карл XIV Юхан, проголосив нейтральний статус підданої йому держави, але не за просто так, а в обмін на контроль над Норвегією. Бернадотова вигода від такої оборудки цілком очевидна: він отримав другу корону і став королем не лише Швеції, а й Норвегії. До речі, про нього циркулює відома побрехенька, що цей подвійний король ніколи не роздягався при підлеглих, а коли помер і його таки роздягнули для омовіння, то на грудях прочитали тату «Смерть королям!» Так востаннє прокричало у світ його революційне французьке минуле.
Читайте Юрій Андрухович: Напівсахаров. Напівперемога
Бернадотову кон’юнктурну ідею шведи підняли до рівня національної, тож нейтралітет став для них просто-таки священною коровою. Фіни своїм тішилися тихенько й засоромлено, а шведи свій прославляли, звівши до рангу чогось наймудрішого, найвеличнішого й найпочеснішого. Бути громадянином нейтральної держави стало базовою рисою шведської ідентичності. Здавалося, що атеїстичним переважно шведам нейтралітет замінив єдину національну релігію. Яка, до речі, цілком незле виправдала себе і в Першу, і у Другу світову війну, що начебто чудово підтверджувало правильність шведського курсу.
Й от ця нація протягом якихось лише двох-трьох місяців з дивовижною масовістю вирішує назавжди покинути свою головну святиню! Ви можете собі уявити цей катаклізм? Цю революцію в колективній ментальності?
Якщо ні шведи, ні фіни не подуріли (а ми в Україні здогадуємося, що радше ні), то такий різкий розворот може означати лише щось протилежне: вони помудрішали. В новому небезпечному світі з ядерними бандитами кремля вони вибрали єдино надійну версію національного порятунку. Ту, яка ще ніколи не відмовляла й не підводила. І яка є справжньою ґарантією, а не фіктивною.
Читайте Юрій Андрухович: Конвульсії імперії. Якими будуть наслідки війни для Росії та України
Ми її вибрали ще 20 років тому. Але вона не вибрала нас. Ба більше – на третьому місяці тотальної війни на знищення нас як нації натовська тема в Україні ледь не цілком занепала. Її засунуто кудись дуже далеко, на дно якоїсь десятої шухлядки, водночас – чи то з наївності, а чи зі шкідництва – нас намагаються переконувати, що «замість НАТО буде ЄС», бо «в НАТО нас ніколи не візьмуть».
Так от – не буде. Тобто не буде НАТО – і ЄС не буде. З такою хиткою хитрістю керівництва не буде ні першого, ні другого. Тому я дуже сподіваюся, що це почнуть виправляти вже зараз. От хоча б і з найближчого понеділка – якраз на 20-ту річницю обраного курсу, з якого зійти – смерті подібно.
