Погляд

Юрій Андрухович: Незакінчена п’єса для кінченого артиста

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Юрій Андрухович: Незакінчена п’єса для кінченого артиста_1

…а взяти того ж Міхалкова? Не Кончаловського, хоч і він теж нічого собі кадр, але Нікіту? Колись ми писали б його «Микита Михалков». Однак часи міняються, а з ними і звичаї правопису – особливо щодо «Великого Брата», імена якого ми тепер з респектом дедалі частіше пишемо приблизно так, як сам він їх вимовляє. Так що тепер Нікіта він, Міхалков (а мо’ й Міхалкоф?) – пише Юрій Андрухович на порталі Збруч.

Юрій Андрухович: Незакінчена п’єса для кінченого артиста_2
Портретна знимка Юрія Андруховича авторства Яни Стефанишин

Озираюся в далеке студентське минуле й ніяк не віджену ні сантиментів, ні рудиментів. Бо правди ніде сховати: будучи шмаркачем, зеленим і вельветовим, любив я фільми цього Нікіти! «Незакінчену п’єсу» любив і «Рабиню», і ще щось про Обломова, хоч на «Обломові» робилося нуднувато. А тут ще й вилазить зі своїх закамарків того Нікіти творчий вечір у зимному до мозку в кістках Ленінграді – атракціон, на який нам, п’ятьом практикантам зі Львова, так дико пощастило урвати квитки ціною з половину стипендії! (Осінь 1981-го, за рік помре Брежнєв.)

Згадка про Брежнєва тут якраз на місці: Нікіта в ті роки публічно поводився не без бравадної опозиційності (мовляв, дістала вже ця совдепія), хоч радше то була «опозиційність»: усі ж бо знали, хто в Нікіти, як і в Кончаловського, папєнька. Великий гімнотворець.

Гаразд, папєньок ми не вибираємо, і син за батька, як відомо, ні в зуб ногою.

Мені тут інший феномен муляє – якраз синівський: уже багато-пребагато років, як Нікіта бути хорошим режисером різко перестав. Так ніби взяв і відмовився. Але як це можливо? Моє пояснення брутально просте: мабуть, звихнувся від розпаду ссср – і процес пішов. І з кожним наступним роком гірше. Клінічніше.

Тут – невеличке відхилення від Нікітиної особи у зв’язку із цьоготижневою кончиною Ґорбі. Йдеться про вибір одного лише слова. Бо фінал ссср одні визначають як «розпад», а другі як «розвал». Різниці, на перший погляд, жодної. Та насправді вона велетенська, просто-таки світоглядна.

Читайте Юрій Андрухович: Гості з минулого

Хто каже «розпад», той знає, що ссср перестав існувати з об’єктивних причин – здувся, самознищився, вмер від раптової свободи. Хто каже «розвал», думає, що ссср згинув унаслідок американських таємних штучок, головним виконавцем яких став той-таки Ґорбі, їхній жидомасонський аґент. Тобто ссср мав би жити ще й жити, але його вбили вороги.

Я кажу, як ви зауважили, «розпад». І не сумніваюся, що Нікіта каже «розвал».

Тепер назад до нього.

Не маю жодного сумніву, що для нього «розвал ссср» – така ж «найтрагічніша геополітична катастрофа», як і для його теперішнього боса. А заодно й для 80 відсотків здеґрадованого дощенту населення, яке чомусь дехто вважає великим народом.

Ця совкодрочерська шизоностальґія логічно привела Нікіту у 2015 рік, коли СБУ заборонила йому в’їзд в Україну. Днями якраз можна було відзначити сьому річницю цього знаменного рішення, ухваленого дня 31 серпня. Там, щоправда, йшлося лише про 5 років, себто, формально кажучи, після 31 серпня 2020-го Міхалков знову міг нас навідувати. Але, здається, ані разу не навідав. Зате зненавидів. Остаточно.

Якщо в нас, у нашої країни, є щирі ненависники в середовищі російської творчої інтеліґенції, то цей серед найзапекліших. Як назвати міхалковську суміш монархізму з нацизмом, уже відомо: звичайний рашизм.

Хоча… В українській Вікіпедії подибуємо начебто факт, що Нікіта свого часу «підтримував українського режисера Олега Сенцова, незаконно ув’язненого в росії». І якби я не звернувся до першоджерела, то наївно вважав би, що не все так безнадійно з тою кармою. Але от вам першоджерело, пряма мова. Перепрошую, зацитую в оригіналі: «Я не могу прыгнуть выше моей головы. … Есть довольно серьезные аргументы, носящие юридический и процессуальный характер, на которые мне трудно ответить, потому что я не юрист. Ты говоришь – “отпустите его, он хороший художник”, а тебе говорят – “он террорист” и приводят тебе факты. С этим трудно спорить».

Отак значить.

Виглядає, що підтримка Міхалковом Сенцова була насправді десь приблизно така ж, як підтримка Ісуса нашого Христа Понтієм Пілатом, тобто обмежилася ретельним умиванням рук. А я готовий був, поки не перевірив, думати, що тут коли вже не великодушність як залишок давно розпроданої «дворянської честі», то хоч би вдавання великодушності. Але не тут-то было, не до вдавання вже.

І це виразно проявилось останніми днями, коли Міхалков видав у світ чергову ненависницьку тираду – цього разу щодо української мови, що її означив «языком ненависти к россии». Ненависник, який приписує ненависть до себе тим, кого ненавидить, – клініка цілком очевидна. «И потому, если мы позволим, чтобы на нем (тобто українською, – Ю. А.) хоть где-либо преподавали, это будет катастрофа и мина под нашу историю», – лякає принишклу аудиторію Нікіта.

Але пізно. Уже «преподають» – років зі 100 щонайменше. А ви, дядьку, навіть і цього не знали?!

Який же ви, дядьку, темний!

Слова Міхалкова про «нацистський характер української мови» пролунали не де-небудь, а на відкритті чергового 44-го московського кінофестивалю, президентом якого той, уже майже як Лукашенка, є аж 23 роки. Нині фестиваль, зокрема і значними стараннями Нікіти, зовсім зійшов на пси, позбавлений міжнародної категорії і фактично пробойкотований усім порядним кіносвітом.

Тож відкриваючи врочисто цю пропащу асамблею, Міхалков може собі говорити що хоче. Наприклад, таке: «Мы – единственные в мире, кто встал на защиту тех ценностей, которым присягали наши предки».

І слово промовлено. І це слово «цінності».

Виявляється, не лише Україна їх захищає. росії теж, виявляється, про них ідеться. Виявляється, вони вдерлися в Україну зовсім не заради того, аби вбивати, ґвалтувати й мародерити, а заради «цінностей, яким присягали їхні предки».

Слово «предки» в месиджі Нікіти таке ж ключове, як і слово «цінності». Пряме проявлення тієї архаїчності, на якій усе це замішано. Воно, зрештою, й не штука бути архаїчним, коли тобі 77. У такому віці лише поодиноким унікумам вдається архаїчними не бути. Тобто все виглядало б радше нормально, якби цей злостивий пенсіонер проповідував свій культ предків десь серед няньок і санітарів у будинку перестарілих. Натомість він відкриває кінофестиваль, який колись був міжнародним, і до того ж у ролі президента цього фестивалю!

Читайте Юрій Андрухович: Поневолений час

Утім час уже тут покинути нещасного майстра культури і перейти до них, до цінностей.

Щодо тих, які захищає Україна, все зрозуміло – це цінності нормального вільного світу. Але як дефініювати цінності росії, якщо в неї вони теж, виявляється, є?

Дещо знаючись на предках Міхалкова, можна доволі точно уявити собі те, чому вони «присягали» протягом сторіч. У центрі – право сильнішого (якому принаймні здається, що він сильніший) убивати, ґвалтувати, мародерити.

Це – база, підстава, ціннісна серцевина: насильство.

Надбудовою ж до цієї бази є купа химерних конструктів: православний фундаменталізм, насолода від несвободи, деспотизм сім’ї, школи, армії, держави загалом. І, звісно, месіанство: росія вважає, що рятує світ, убиваючи його.

Але що таке надбудова, як не примарна видимість задля кращого вигляду у власних очах? «Цінності, яким присягали предки» – передусім кримінальні. Масовий злочин Бучі – от вам приклад, як працюють цінності їхніх предків.

З нашого боку цінності діаметрально протилежні, антагоністичні – в цьому й сенс війни: проти нас антисвіт із його антицінностями.

Читайте Юрій Андрухович: Самолікуванню не підлягає

Україна протистоїть цьому антисвітові на крайньому рубежі. Вона є першою з тих, кого антисвіт хоче поглинути. Вона не обирала саме такої географії, але й не може обрати для себе іншої. Що вона може – це з усіх сил не давати себе поглинути, не здаватися, не приймати неіснування. І так є, і це вéлико.

Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні