Колись воно обов’язково закінчиться, несміливо переконують деякі. Влада ж обіцяла.
Влада обіцяла 4 квітня, потім 24-те (тобто сьогодні). Тепер наш дедлайн 12 травня. Щось підказує, що відтак його перенесуть на літо, причому, щоб не міняти двічі, відразу ж на другу половину. А згодом на осінь, пише Юрій Андрухович на порталі “Збруч”.
До Різдва все точно закінчиться. Або й далі триватиме. От і прем’єр каже, що аж два роки. Але чому два, а не чотири? Він що, аж два роки прем’єром бути зібрався?
А якщо це не закінчиться взагалі? За другою хвилею настане третя, четверта, енна? Причому вже не хвиля – цунамі? А якщо це назавжди? Пандемія як перманентний стан існування?
І як це може виглядати вже за ті ж таки, скажімо, чотири роки?
Почнімо з масок. Унаслідок тотального до них звикання вони стануть незамінним аксесуаром нашого іміджу. Провідні модельєри й дизайнери світу працюватимуть над щоразу дотепнішими і стильнішими версіями. Маски підбиратимуть у залежності від форми обличчя, кольору очей та волосся, висоти і зморшкуватості лоба, випнутості набрівних кісток, вилиць і довжини носа, величини й відстовбурченості вух. А спеціальні маски для зачохлювання гіпстерських вусів і борід! Маски, в яких можна чистити зуби, курити, плюватися. Маски для дому й на вихід, маски ділові і гламурні, маски на щодень, на Великдень, на Пєрвомай. Особливою популярністю тішитиметься прислів’я «Покажи мені свою маску – і я скажу, хто ти». На цій масковій хвилі відродяться й балаклави: вони знову увійдуть у моду якраз до 7-ї річниці Майдану.
Звичка до соціальної дистанції (до речі, ніяк не можу втямити, чому її назвали «соціальною», а не якоюсь профілактичною чи вірусобезпечною) спричинить, серед іншого, явище, коли, зберігаючи й нарощуючи взаємну віддаленість, люди при зустрічі говоритимуть одне до одного дедалі голосніше. Суттєво покращиться артикуляційна виразність мовлення. Відійде в небуття вислів «Не кричіть, я не глухий!» Кричати на співрозмовника стане нормою.
Завершиться епоха селфі з більше ніж однією особою в кадрі. Відчуття гидливості при наближенні до іншої особи стане головним інстинктом.
Звичка повсюдно і повсякчас, «по сто разів на день» мити руки призведе до поступового змивання з поверхні долонь накопичуваної гомо сапієнс протягом мільйонів еволюційних літ захисної оболонки з мікроорганізмів і бруду, що, своєю чергою, стане початком нового біологічного виду – т. зв. білоручок тонкошкірих або вразливих.
Боязнь дотикатися власного обличчя прискорить занепад і відмирання тактильності загалом. Про кунілінґус чи мінет не буде й мови. А якщо й буде, то лише як про смертельно загрозливі самовбивчі практики жахного минулого.
Разом із тим звичка лишатися вдома спричинить не лише спалахи домашнього насильства, але й невід’ємної від нього ж домашньої любові, тобто позапланового спонтанного парування, що, своєю чергою. викличе демографічний вибух. Дітей, масово зачатих в умовах самоізоляції й народжених протягом 2020-2024-го років, любовно назовуть карантинками або вірусятами, а вчені демографи й соціологи оперуватимуть терміном «покоління ковідіантів»; маніфестом цього покоління пізніше стане «Ми твої, епідеміє, діти», що, своєю чергою, покличе до життя нове релігійне вірусовчення.
Звичка лишатися вдома так само призведе до різкого зростання кількості людей з боязню відкритого простору – агорафобіків. «Залишаюся вдома» стане ціложиттєвим кредом значної частини людства, а вислів «У нього не всі вдома» означатиме, що серед чиїхось домашніх є затяті порушники карантину, – і фактично стане доносом.
Навпаки – не виходити з дому якомога довше, в ідеалі жодного разу за життя, почне вважатися головною громадянською чеснотою; деякі посткомуністичні країни запровадять почесні звання заслуженого й народного домосидів республіки.
Звичка лишатися вдома й засилля всілякого штибу онлайнової самоосвіти рішуче розділить людство на дві половини, з яких одну становитимуть психотерапевти, а другу – їхні пацієнти. Люди житимуть самопізнанням, і воно виявиться найкращим бізнесом.
Міста без людей відчутно почистішають. Уже й тепер можу сказати, що таким вилизаним я свого міста в житті ще не бачив. Його ніби перенесли до якоїсь там Швейцарії: наші тротуари без таких уже звичних обгорток, зіжмаканих сигаретних пачок, пляшок по пиві, блювотиння, недопалків і плювків мають украй дивний, майже неземний вигляд. Їжаки вже й нині цілими родинами преспокійно дріботять алеями парку, тож за чотири роки дочекаємося в ньому оленів і косуль.
У недовирубані рештки зелених насаджень на місці колишніх карпатських лісів повернеться викопний волохатий носоріг целодонт.
Не тільки сайгаки й тарпани повернуться у степи українського Півдня, але й невід’ємні від них печеніги та половці.
Вище нікому вже не потрібного Дніпрогесу відбудеться демонстративне повернення у Дніпро його рідних мальовничих порогів.
Усупереч прогнозам цілковитого колапсу економіки, стане більше ніж відчутним її одужання. Виявиться, що в Україні що менше людей працює, то краще, а для стабільного процвітання й добробуту цілком достатньо продуктових базарів, аптек і таксі. Ну ще, можливо, церков і перукарень. Решта населення може залишатися вдома і самовдосконалюватися з допомогою онлайн-самоосвіти (див. вище) і порносайтів. У світі вражено й захоплено заговорять про «українське економічне диво».
Наша проблема номер один, Росія, змушена виплачувати імпортерам своєї нафти дедалі астрономічніші суми за те, що ті сяк-так погоджуються її брати, врешті збанкрутує, внаслідок чого невдовзі майже безболісно завалиться. Від цього всі на світі полегшено зітхнуть, Україна ж нарешті втратить національну ідею.
Попри засилля (особливо в соцмережах типу Фейсбука) стадного інстинкту, стадний імунітет у людства так і не виробиться.
Ніякої вакцини виробити так само не вдасться. Щиро кажучи, не дуже й хотітиметься її виробляти. Людство поступово зізнається собі в тому, що воно її не дуже й потребує, а мирне співіснування з Covid-19 має значно більше приємних сторін, аніж темних.
