Китайська влада звеліла викреслити псів із офіційного переліку їстівних тварин, і це чи не найкраща новина останнього тижня, пише Юрій Андрухович на порталі Збруч.
Невже Китай почув і виправляється? Невже можемо сподіватися скасування цьогорічного, вже 12-го за рахунком фестивалю собачого м’яса у провінції Ґуансі?
В Радянському Союзі свого часу виплекали таке поняття, як «нові радянські свята й обряди». Зрозуміло, що це був черговий ідеологічний симулякр, покликаний добити рештки «пережиткових явищ», головно традиційної народної обрядовості. Щось у цьому сенсі тодішній системі вдалося, хоча здебільшого ні – і всілякого штибу «зльоти юних безбожників», «посвячення серпом і молотом» чи запроваджені в останні, горбачовські, роки «безалкогольні весілля» відійшли в небуття разом зі системою.
Китайське свято пожирання псів – не ідеологічне і зовсім, на жаль, не симулякр, але воно так само нове (започатковане 2009 року) і напевно є далеким генетичним відлунням «великого стрибка» і «культурної революції» з невід’ємним від них масовим голодом. Протягом десяти днів останньої декади червня на спеціально відведеній фестивальній території гине від 10 до 15 тисяч тварин. Іноді в жахних муках, бо «собаче м’ясо» звозиться на подію живцем, а забивання нерідко супроводжується витонченими показовими знущаннями, від яких, за версією організаторів, м’ясо чотирилапих робиться поживнішим.
Читайте також: Юрій Андрухович: Ну то скільки ще того життя?
Але відтепер, виходить, цього вже не буде. Виходить так, ніби Китай прислухався і почав розуміти, чого хоче Вірус. У світі стане трішечки менше зла.
Публіцистика нашого пандемічного часу схильна до зловживання деякими тут і там повторюваними фразами. Одна з них (траплялася мені вже разів з тисячу) звучить приблизно так, що цю пошесть ми, звичайно, подолаємо й життя триватиме, але то буде життя в зовсім іншому, дуже зміненому світі.
Подібну риторику я пам’ятаю тільки з часів Чорнобиля. Зрештою, нині маємо чимало подібностей із тими першими постчорнобильськими тижнями. Хіба, до прикладу, нинішнє постійне заклинання про якомога ретельніше миття рук не нагадує тодішніх закликів партии и правительства якомога частіше мити голову «милом або шампунем»? А респіратори на тодішніх і теперішніх, умовно кажучи, ліквідаторах? А їхня, як тоді, так і тепер, службово зумовлена захворюваність і летальність? А загальне відчуття смертельної загрози, в незліченні рази підсилене її невидимістю і всепроникністю? Чи пов’язане з цим інше відчуття – безпрецедентно невідомого (але й безпрецедентно катастрофічного) майбутнього?
Читайте також: Юрій Андрухович: Більше одного не збиратися
Так от – про те, що Світ Після буде цілком інший, я в такій категоричній формі вперше (і як дотепер, востаннє) почув чорнобильського 1986 року. Це було і моторошно, і страшенно. В сенсі страшенно цікаво. Так цікаво, що дуже хотілося жити – й побачити, як то насправді буде. Завдяки тій цікавості ми всі, мабуть, і вижили тоді.
Але чи те багаторазово повторене твердження справді збулося? Звичайно, кожне завтра в чомусь інше, ніж кожне вчора – це, як тоді казали, й коневі ясно. Однак коли 1986 року звідусіль проголошувалося, що «світ після Чорнобиля буде цілком іншим світом», то малося на увазі щось набагато більше, ніж рутинні (технологічні) зміни способу існування. Щось екзистенційно більше й вагоміше. Так принаймні це звучало – поважно, профетично й не без ноток залякування.
І в цьому, вищому сенсі світ після Чорнобиля справді можна розглядати як змінений: у ньому відбулося падіння комунізму й зокрема перестав існувати Радянський Союз. Ні, люди не перестали бути двоногими тваринами без пір’я, сонце не перестало сходити на східному горизонті. Але Радянський Союз існувати перестав, і це, хоч дрібниця, та приємна.
Читайте також: Юрій Андрухович: Моя остання територія
Залишається припускати, що наслідки й цього разу можуть виявитися не лише негативними. Що Автор Світу, знову привівши наш непутящий вид до межі, за якою знищення (і, зверніть увагу, не в монументальному космічному катаклізмі, не у спектакулярному вогні метеорів чи ореолі ядерних вибухів, а в доволі принизливій, пародійній версії: знищення – сказати сором! – нашими власними крапельками слини і шмарклями), що він, цей Автор, у такий спосіб насправді спонукає нас просто виправити деякі неправильні речі. А для початку просто перестати. Автор хоче, щоб ми дещо перестали.
Як радянські люди перестали не лише вірити, але й коритися радянській владі після Чорнобиля.
Як китайці провінції Ґуансі перестануть мордувати принаймні псів після епідемії COVID 19. І це їм буде зараховано, хоч цього страшенно замало.
Читайте також: Юрій Андрухович: Сеї ночі в етері
Бо у всякої країни та людини – свій довший чи коротший список того, що варто перестати.
В українців йому кінця-краю не видко, але почнімо з найлегшого. Таких пунктів поки що два:
1) перестати підпалювати суху траву
2) перестати ходити до церкви московського патріархату.
На добрий початок мало б вистачити й цього.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.