Чи пам’ятаєте ви дволітрові слоїки? Я маю на увазі ті часи, коли святкувати Різдво радянська влада не те щоб зовсім забороняла, але всіма силами заважала.
То чи були в тих часах саме дволітрові слоїки, хочу я спитати. Бо сам я вже не пригадую, пише Юрій Андрухович на порталі Збруч.
Але в чому ж тоді я в ніч із 6-го на 7 січня року 1978-го тарабанив з дому до львівського гуртожитку на Майорівці святкову кутю? Точно не в літровому: було б як на нас чотирьох жалюгідно мало. І точно не у трилітровому: такий просто не вмістився б до торби. Отже, існував якийсь такий посередині між одно- і трилітровим?
А взагалі це було вперше у житті, що 7 січня я поза домом. Звісно, як і всі ми, я з раннього дитинства неймовірно любив цей перший день після Святвечора – зокрема й за його домашність. А вона зокрема випливала з того, що школа все ще стояла зачинена, на її ненависній брамі висіла колодка, вакації тривали і їх ще лишалося аж чотири (!) дні. Й останнім таким вакаційним 7 січня стало 7 січня 1977 року. Три сімки, одиниця й дев’ятка – краса краси.
Але вже за рік я був студентом-першаком, і саме на 7 січня дорогий наш деканат чи якась т. зв. навчальна частина, котресь із цих ненависних моєму студентському серцю утворень, призначило нам перший екзамен першої зимової сесії по завершенні першого семестру.
Чомусь якраз на 7 січня, до того ж на восьму ранку, коли навколо панує темрява й лютує мороз. І цей перший-найперший екзамен мав стати вже навіть не екзаменом, а таки іспитом. Його приймав наш леґендарний завідувач кафедри, якого всі ми – ні, не побоювалися, а шалено, безмежно боялися за… Тут має з’явитися перелік украй небезпечних професорсько-викладацьких рис, що його повної версії я вже зараз не витягну, але все ж згадаю такі, як прискіпливість, принциповість, безжальність і невблаганність.
Мартен Давидович був абсолютний учений і абсолютний знавець усіх наших навчальних дисциплін. Та, з якої він екзаменував нас 7 січня 1978-го, називалася логіка. Арістотель би плакав. Хто пройшов цю школу, той знає, про що я.
Читайте Юрій Андрухович: Носороги в Карпатах, або На згадку
Незважаючи на загрозливість ситуації, 6 січня пополудні я таки рвонув зі Львова додому. Не бути з рідними на Святвечір? Це гірше, ніж злочин.
Крім цього душевно-емоційного, в мене з’явився й цілком прагматичний мотив: у нашій гуртожитській кімнаті, де я на той час мешкав зайцем-нелеґалом і спав на підлозі, не було нікого, чий дім розташовувався ближче за мій, тобто забезпечення друзів-співмешканців домашньою кутею стало саме моїм обов’язком і завданням. І справою честі заодно.
Отже, я таки пропхався до якогось автобуса на Фра, де з огляду на 200-відсоткову переповненість усю дорогу простояв то на одній, то на другій нозі. Готуватися до іспиту з логіки за таких обставин видавалося проблематичним, і я зрезиґнував. Зате годині о шостій вечора я прибув до рідного міста, а ще за годину розпочався наш із батьками застільний Святвечір.
Рівно о 22-й я, зігрітий теплом родинного дому й не однією чаркою, нагодований і наколядований, зі слоїком (дволітровим?) куті в хазяйській торбі, пустився майже вимерлим містом на станцію. О 22:50 (хоч, можливо, й о 22:51) вирушав жахливо повільний Чернівці – Львів. Це той потяг, що його тягнули воли.
Шлях до Львова через Калуш, Долину і Стрий він примудрявся розтягнути годин на сім. У ньому я й почну готуватися до ранкового іспиту, планував я. Проте в загальному, де мені дивом дісталося сидяче бічне, передбачувано бракувало не лише повітря, а й світла. Точніше, його зовсім там не було тої – не забуваймо про це! – святої різдвяної ночі. Затишно стиснутий зусібіч тілами незнайомих супутників, я слушно вирішив подрімати.
Читайте Юрій Андрухович: «Мені цікаво створювати трохи вигадану реальність»
На іспит, що відбувався не в нашому головному корпусі на Підвальній, а по вулиці Драгоманова, я поїхав просто з вокзалу і за чверть восьма прибув на місце разом зі заповітним слоїком. Щоб не розтягувати всю ту екзаменаційну екзекуцію до меж абсурдності, я зголосився в першу п’ятірку і в нагороду за це витягнув білет, який у моїх очах не виглядав аж так безнадійно.
Прийнявши мої відповіді з усіх трьох питань (друге я суттєво запоров, а третє – практичне – не виконав бездоганно), схожий тої миті на усміхненого округлого Будду Мартен Давидович у притаманній йому стилістиці та притаманним йому голосом прорік: «Із першим питанням ви впоралися на відмінно. З другим, на жаль, усього лише задовільно. В задачі ж у вас не все склалося, хоч загалом ви мислили правильно. Таким чином, шляхом середнього арифметичного ви самі можете легко вирахувати свою оцінку».
Я не мушу наголошувати, що того 7 січня втрапив на сьоме небо, коли він залишав у моїй заліковій запис «добре». Якщо того Різдва мені трапився хоч один янгол, то це був він, наш прекрасний екзаменатор у де-не-де традиційно вимазаному крейдою старенькому костюмі.
Звісно, я відразу ж помчав (тут доречніше сказати полетів) до гуртяги на Майорівці, де браття-художники вже накривали сякий-такий святковий стіл в очікуванні головного пшенично-горіхово-медового компонента. Солодшого Різдва я в житті не мав. Ми так натхненно увійшли у святкування, що вже й не виходили. Свій другий іспит, з античної літератури, я завалив, не в силі згадати, що там у дідька було зображено на щиті Ахілла.
