Без категорії

Юрій Андрухович: Носороги в Карпатах, або На згадку

Google+PinterestLinkedInTumblr
Сьогодні 365-й день року, а мене тягне писати про 89-й. Отже, цього моменту я чекав 276 днів, що згрубша дорівнює дев’яти місяцям вагітності. І якщо я й маю за що подякувати цьому номерові 2021, який от-от розтане в небутті, то передусім за його 30 березня. Воно в ньому було, і завдяки йому він не такий уже й невдаха, як здавалося б на перший погляд.

Усе почалося колись давніше, роки тому. Нишпорячи вчергове в довідкових закамарках популярних наук про землю (географія, геологія, геофізика), я випадково (бо як іще?) натрапив на дивне словосполучення-топос – Австрійські Карпати. Не Альпи, про які всім відомо, а саме Карпати. Далі я пострибав лінками, джерелами, мовами – і впевнився, що то не фігура стилю: Австрійські Карпати як геофакт існують, хоч набагато частіше їх називають Малими Карпатами. І вони всього за якісь 40 км від австрійської столиці. «Наступного разу – вилазка з Відня», – дав я обіцянку. І потім роками її не виконував. Хоч завжди про неї пам’ятав, пише Юрій Андрухович для порталу Збруч.

Для мене Карпати – це слово-дім. Нє, я знаю, що мій дім не в самих Карпатах, а перед ними (якщо дивитися зі сходу) або за ними (якщо зі заходу). В будь-якому разі я народився й живу в такому місці, що його появу визначили саме вони, їхня невідворотна близькість. Може, тому гори – мій улюблений ландшафт, а Карпати – улюблені гори.

Якось я написав: «Карпати обдарували своєю присутністю цілих шість країн». Далі – спроба їх перелічити: Україна, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина та Румунія. Остання вмістила на своєму терені аж 60 відсотків загальної площі всіх Карпат. І з огляду на це її другою – або й головною – назвою може бути Карпатія. Хоч за бажання (в мене воно є) Карпатією можна б називати всю Центрально-Східну Європу.

Читайте також:

Юрій Андрухович: «Мені цікаво створювати трохи вигадану реальність»

Але найвищий час виправити помилку: не шість країн і навіть не сім (додамо Сербію), а цілих вісім. Останні, найзахідніші межі, географічний кінець Карпат – три наддунайські горби між Віднем та Братиславою, земля Нижня Австрія. Головна ж підсумкова подія року 2021-го – виправа на побачення з ними до Гайнбурґа-на-Дунаї дня 30 березня.

Якісь лише 40 кілометрів. Хіба до Карпат буває ближче? Нам із Фра навіть до Делятина далі. Місто Гайнбурґ, окрім Останніх Карпат, обіцяло атракційні бонуси – середньовічну фортифікацію, брами, замкову руїну Гайменбурґ, національний природний парк Donauauen (ніби крик душі всередині слова – auaue!), себто «Дунайські луки», а також віддалену дотичність леґендарного Річарда Левове Серце, якого на зворотному його шляху з палестинської провальної кампанії про всяк випадок забрав у полон місцевий герцоґ; отриманий за Річарда викуп у нечувані 100 тис. марок сріблом (щось як застава в мільярд гривень у наші часи) згодом пішов не лише на завоювання Сицилії, але й на розбудову згаданих гайнбурзьких фортифікацій. То як їх не подивитися?

Були й додаткові причини для негайної подорожі. Прогноз погоди, скажімо, свідчив, що 30 березня дає останній шанс: далі у весні почнеться брутальна, зимна, сіра, пронизлива перерва, яка, між іншим, протягнеться ледве не до самого від’їзду наприкінці квітня. Так, ловити момент! І пхатися в це вікно можливостей, поки не замуроване холодриґою.

До того ж уже за день-другий запроваджували черговий тотальний карантин, а це означало закриття всього на світі: сполучень, маршрутів, вокзалів, потягів, музеїв, кафе, чогось там ще. З усього культурного розмаїття доступними залишалися тільки цвинтарі – за умови дотримання соціальної дистанції в півтора метра. Вікно можливостей дико звужувалося. Вже й не вікно, а тіснесенька шпарина. 30 березня.

І воно не підвело. Але як це описати?

А ви зробіть це без мене. Уявіть ранковий прорив до віденського бангофу Мітте, реґіональний потяг тривалістю година з чимось, прибуття на станцію Брама Угрів (оригінал – Ungartor) і напружене роззирання навсібіч у пошуку гір – Малих, але гордих Карпат. Або мій внутрішній голос, який раптом каже, що це вони. Але вони не в сенсі гори, а в сенсі Носороги – не містечко, а таки місто, в якому ще донедавна переховувався мій герой. («У Словаччині?» – свого часу запитував один Читач. «Хтозна, може, і в Румунії», – відповідав я, не бажаючи однозначності. Аж поки ще один Читач не виснував, що в Угорщині і що Nosorogi в них вимовляють як Ношородь.)

Але це, виявляється, Австрія, Гайнбурґ ан дер Донау. Мій карколомний здогад відразу ж підтвердився юрмою мусульманок із дітьми, що з різних вуличок старого середмістя поспішали на якусь свою імпрезу до примітного барокового палацика, нині центру ісламської культури.

На інформаційному ж табло для рідкісних і поодиноких, як ми, візитерів я тут-таки серед іншого вичитав, що «в печерах і карстових тріщинах гайнбурзьких гір тут знаходили чудово збережені рештки льодовикових тварин. Найвідомішою знахідкою є скелет носорога з гори Гундсгайм.»

Тепер усе остаточно стало на місце. Передусім – ця викопна носорожача вимерлість міста, де ніхто, крім мусульманок з дітьми, вже не зустрічався.

Але якщо в моєму житті траплялося трохи раю на землі, то зокрема  й того дня 30 березня, в Гайнбурзі-на-Дунаї. Для цього слід було видертися на Замкову гору (291 м над рівнем моря) й опинитися в ідеальній руїні. І там, серед ідеально доглянутих старих мурів та ідеально розпущених весняних дерев, ступаючи ідеально доплеканим молодим травником, знайти ідеальну вісь для споглядання буття: праворуч Гундсгаймська гора (480 м) з її носорожими скелетами всередині, ліворуч – Бура гора, Braunsberg (346 м) з її кельтськими похованнями, і це, друзі мої, вони – останні на світі рештки Карпат, малі, приземисті, але прекрасні, а далі внизу – блискуча смуга Дунаю й на другому березі – заповідні «Дунайські луки», в бік яких так хочеться кричати «auaue!».

Донат
Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Реклама партнерів:  

Comments are closed.