Сьогодні 2 березня, а це означає Міжнародний день компакт-диска. Є й таке свято в календарі. рок
Рука немов сама собою тягнеться до одного з них. У моїй десь так півтисячній колекції він, мабуть, найлеґендарніший. Назва: «Рок-екзистенція 97». Рік видання: 1998. Ого! Йому ще й, виявляється, рівно 20 років. З ювілеєм тебе, мій хороший. Зараз я прослухаю тебе утрьохсоте, пише Юрій Андрухович у своїй черговій колонці на порталі Збруч.
Першим зіграє «Стоп-Степ», який зник на своєму «Дережаблі» (sic! – через два «е») так само швидко, як і з’явився. Де вони тепер? Виходить, що були часи, коли молодь відривалася не під Потапа з Настею. Та й сам Потап шпарив незлий гіп-гоп українською в гурті з Рівного. «Вхід у Змінному Взутті». Пам’ятаєте таких?
Читайте: У Франківську Юрій Андрухович перевірив шанувальників на знання своєї творчості (ФОТО, ВІДЕО)
«Мертвий Півень» одного львівського ранку не прокинувся. Хоч їх обожнювали мільйони. Й особливо «Поцілунок» на вірш Віктора Неборака. Українські ґоти в сам розквіт свого руху мали цю композицію за духовний гімн. А мені це трохи нагадувало ранній «Сure».
«So…». Про них знаю те, що кияни. Лідер-вокаліст Дмитро Петров чи то захворів, а чи потрапив у полон до якихось нищівних речовин. Але на Ютубі можна знайти їхню «Зелену казку», що її я саме слухаю. Дуже красива пісня, все ще красива. Її можна й замість колискової слухати. І така симпатична українська мова – навіть з усіма помилками, з усіма суржиковими «прокатити» і «пригає».
«Всяк Випадок» мав дуже цікаві новаторські кліпи. Я пригадую імпресіоністський «I Say». Ну, власне, з цією ж піснею, тільки в українській версії, вони тут, на диску. Потім вони грали разом зі Сестрами Тельнюк. А далі з них вийшов йогурт. Себто «Гурт ЙоГурт».
Читайте: Юрій Андрухович: Шляхи повідомлення
«Армада» – донецькі, місто Слов’янськ. Після «Рок-Екзистенції» грали на багатьох фестивалях у Росії й начебто бували там популярні. Як кажуть, свій до свого по своє. Тож українською вже, здається, не співали ніколи. Цікаво, як вони собі нині радять з усім тим ордлом.
«Брати Блюзу» з Калуша. Добротний пізній джаз-рок, що геніально починається скрипковою коломийкою. Об’їздили півсвіту, заслужили собі серйозну статтю у Вікіпедії.
«Плач Єремії», за визначенням тієї ж Вікі, став культовим, тож не прив’язуймо їх до якогось міста. Вони час від часу збігаються знову пограти на концертах до днів різних міст. А тут, у мене на диску, плачі зі «Срібним Полем» на вірш Костя Москальця. Тарасе, до мурашок. Якщо не до сліз.
Читайте: Юрій Андрухович: Не кожен той фашист, кого розстріляють антифашисти
«Океан Ельзи» з того часу створив океани пісень. Мабуть, найпродуктивніші та комерційно найуспішніші з усіх на цьому альбомі. Єдині, чия кар’єра – справді кар’єра. Що, звісно ж, дуже добре. А тоді, на «Рок-екзистенції», все ще початківці. Такі всі юні, і Хусточка з Гудімовим ще нікуди не йдуть.
«Актус» тоді ще не був ні «Гайдамаками», ні «Kozak System». Та й пісню «Червоні Вершники» про якихось комунарів та комунарок нині могли б заборонити в рідному ІНП.
«Кому Вниз» на цьому записі як суперважковаговики серед атлетів. Бо дійсно дуже потужно. «Навою» вражала тоді, як і вражає тепер.
Замикають усе це свято «ВВ» зі своєю «Гармонією». Золотий склад гурту і, як на мене, найкращий їхній час. Творчий пік.
Читайте: Нищук пропонує за держкошт екранізувати Андруховича
Кожного разу, коли я беру в руки цей альбом, радію його вишуканій цілісності. Це справжній арт-об’єкт, не гірший за раритетну вінілову платівку або ж безцінне олійне полотно. Так, полотно: шматок сірої лляної тканини, ніби клапоть старої сорочки-вишиванки, а на ньому чорне тиснення. Чиясь голова. Трохи деформоване обличчя. Андрія Середи з «Кому Вниз»? А чи й самого Степана Бандери? Всередині шляхетна картонна коперта. В ній диск і захалявна книжечка з текстами. Все, як у старі добрі безінтернетні часи. Хочеш слухати музику – будь ласкавий, збирай диски.
«Присвячується українському, ірландському, чеченському та іншим народам, що виборюють своє право на свободу та незалежність». Чудова присвята. І головне – через 20 років ще актуальніша. Український, ірландський, чеченський (як і каталонський, баскський та курдський народи) все ще на довгому шляху до своєї свободи та незалежності.
Запис здійснено під час концертів фестивалю «Рок-Екзистенція 97», 3-5 жовтня 1997 року в Києві. Звукорежисер: Влад Коломієць. Продюсування: мистецький центр «Арт-Велес».
Читайте: Андрухович виступить на Промприладі з мультимедійним проектом «Безкінечна подорож, або Енеїда»
Я не потрапив на той фестиваль. Але сьогодні це не має значення. Має значення інше: де ми тоді були, в тому 1998-му? Що тоді означало провести український рок-фестиваль? Де вони тепер, фани «Рок-Екзистенції», наймолодшим з яких нині під сорок? Хто з них ким став, а хто вже ніколи й ніким не стане? Скільки з них, наприклад, загинуло в добробатах на східному фронті?
Або ще таке. Чому в той час у нашій країні співати рок означало неминуче співати українською? Тому що рок – це протест? Українська мова – також протест. Була, є й буде.
А може, російськомовні виконавці просто не проходили відбору? Чи взагалі на нього не подавалися, бо їх притягували тільки російські фестивалі, куди вони рвалися з усіх сил і, зрештою, за 20 років кілька разів проривалися? Ні Ютуб, ні шанована мною Вікі не дають відповідей на ці запитання.
Читайте: Юрій Андрухович: Прекрасний Роман
MTV забрало зі свого логотипу слова «music television» ще вісім років тому. Літери лишились, але слова «музика» там більше немає. Журнал «Rolling Stone» починав своє життя зі слоґану: «Життя як рок-н-рол», але все це теж нещадно застаріло й вийшло з ужитку. «Рок-Екзистенція» зникла як явище, однак лишила по собі спогад про розквіт і ренесанс української нової неофіційної культури. Слухачі повиростали і змінились, а музиканти (кому пощастило) дожили до пенсії. Музика, не лише українська, остаточно стала фоном. Є Мережа, серіали й куховарство – три кити сучасної культури. Щось так чи сяк буде бренькати в машині, комп’ютері чи у дзвінку телефона. Проте це вже ніколи не буде таким екзистенційно важливим, як у році Божому 1998-му.
Comments are closed.