Люди, що мають переконання, страшенно набридливі. Не встигнув нагнати одного ідейного, як інший вже лізе в двері.
Каже, що має до мене розмову. Добре, сідаємо пити каву. Маю настрій потеревенити про смак тютюнів і лікерів, але переконаний чолов’яга повертає на «актуальне». Розповідає про те, що люди «ні в що не вірять», має від цього печаль велику, пише Володимир Єшкілєв у своїй черговій авторській колонці у “Репортері”.
Я ж кажу йому: «Радій, чоловіче!». Люди нарешті ні в що не вірять. Невже дожили до такого щастя? Невже, нарешті, той народ відірвався від зомбоящиків і припинив слухати ідеологів?
Читайте Володимир Єшкілєв: Про ірраціональний розвиток
І я даю йому текст, написаний не сьогодні. Але саме сьогодні його варто згадати.
«Світ захопили власники дрібної худоби. Релігії Сили втратили своїх сповідників. На їхнє місце прийшли вчення про примирення. «Що може бути бридкішим за примирення?» – питають одне одного боги сильних. Вони ще живуть в Ашшур-бел-нірарі. Але мешканцям нашого світу вхід туди закрито. Теперішні не годні випасати священних биків бога Ашшура. І священні собакогрифи бога Шенліля їм теж не допоможуть. Ті, хто не скупався у крові ворога, не заслуговують на повагу.
Читайте Володимир Єшкілєв: Про популізм
Історія не прийняла правди богів Ашшуру. Реальна історія між сильними і хитрими обрала хитрих. Могутні руки програли швидким думкам. Так сталося. Але всі шляхи колись засипає пустеля. Нащадки переможців зациклені на дурницях. Вони збудували храмоподібні гіпермаркети і моляться там Асортиментові. Їхні діти послаблюють себе онанізмом. Вони полюбляють вчити свою куцу історію й домальовувати до неї зайві тисячоліття. Вони збирають в музеях вироби сильних і проголошують їх досягненнями тих, хто пас кіз і овець.
Вони консервують свої говірки й тішаться їхнім застоєм. Вони культивують зраду і називають її політикою. Зауваживши презирство сусідів, вони шукають ідею. Зазвичай замість неї знаходять балакучого блазня, що бадьоро цитує їм вислови інших блазнів. Це вони називають «ідеологією». Врешті-решт до них приходить нова орда. Навала людності з швидшими думками. Й зносить їхні ідеології на смітник. А їхні жінки тихо лягають під зайд.
Історія стала історією кочовиків. Лише місто Ашшур-бел-нірарі для орд невразливе. Кожна нова орда проходить крізь нього, не знаходячи поживи і розчиняється в часі та обріях. Адже в лабіринті не вдається розмістити базару. Місто не боїться повстання роботів. Позаяк сила техніки – у бажаннях її власників. А безсмертні пережили свої бажання. Місто Ашшур-бел-нірарі ніколи не оцифрують. Адже числа вичерпуються там, де вичерпано зусилля бібліотекарів та укладачів антологій. Місто Ашшур-бел-нірарі не боїться навіть забуття. Смерть не може прийти до богів двічі. Їхня велика худоба їсть траву безсмертя і дає богам срібне молоко вічності.
Читайте Володимир Єшкілєв: Про святих і грішних
Лише там пам’ятають пророків, які сходили з вершин Гіндукушу в теплі долини і розповідали про майбутнє власникам білих биків. Вони пророкували, що власники кіз, які живуть за горами, колись збудують великі імперії та запанують над світом. Власники білих биків недовірливо похитували головами. Які з тих козячих пестунів володарі і будівничі? Світ стає м’яким тільки під руками істинних воїнів й під посохами спадкових жерців. Пастухи і книжники не перемагають у битвах. І пророки йшли далі. Тепер про власників білих биків пам’ятають лише в Ашшур-бел-нірарі, місті тіней і спогадів.
Й ми навіть не можемо уявити, якими білими були ті бики».
Comments are closed.