У суспільстві завжди є провідна верства. Навіть якщо суспільство нікуди не йде й не хоче, щоби його кудись вели. Просто так диктують закони структури – де зібралися хоча б троє, хтось із них має брати на себе функцію організатора. Скажімо, посилати за пляшкою. Тим більше в суспільстві.
Кожна громада століттями вирощує собі провідну верству. При тому помиляється, набуває досвіду, створює механізми ротації, міняє еліту на нову, іноді на ще гіршу. З часом те, що називають «ситуативною елітою» (себто, набрід з пройдисвітів, самозваних пророків та «авторитетів» під’їздно-дворового типу), відступає в історичну темряву, а їхні вивчені в оксфордах та розбещені на острівних віллах нащадки формують провідну верству другого типу, так звану «злякану еліту».
Вона сита, не агресивна, проте намагається за будь-яку ціну втримати те, що награбували та видурили в народу предки. Лідери «зляканої еліти» готові до компромісів. Вони згодні віддати частину грошей і влади будь-кому (окупантам, транснаціональному капіталу, навіть власному народові), якщо їхнім кланам гарантують сите й веселе життя.
І тут наступає той принциповий момент, коли в нижчих верств з’являється рідкісний шанс перейти на нову суспільну позицію. Так колись було в Англії за часів нікчемного короля Джона, так було в США в епоху «сухого закону». В обох цих дуже різних та історично віддалених випадках існували суспільні механізми оперативного тиску на «злякані еліти». Не у всьому досконалі, але існували.
В середньовічній Англії це був парламент, а в міжвоєнній Америці – могутні профспілки. На жаль, такого механізму не знайшлося в Україні початку ХХІ століття, коли вітчизняна «ситуативна еліта» безоглядно пожирала сама себе, а перші паростки «зляканої» шукали, з ким би то домовитись про майбутнє.
Замість скоординованого наступу в Україні сталася революція латиноамериканського типу. Це коли і за спиною робінгудів, і поряд з ними стоять ті, кого щасливіші хижаки відіпхнули від корита. Себто нова хвиля кланових «авторитетів», нова «ситуативна еліта». Цикл знову почався з нуля. З тією різницею, що майбутня українська «злякана еліта» вже ніколи не фінансуватиме майданів.
Вони фінансуватимуть різноманітну тітушню, конспіративні ордени, професійних політичних блазнів, відставних шпигунів, фашистів, екстрасенсів і екзорцистів. Кого завгодно, лише не тих, хто спочатку розбуджує народну стихію, а потім не знає, що з нею робити, боїться її до спазмів у клапані, а, відтак, зашмарканий біжить по допомогу до хазяїв каси. Типу: навчіть нас розгрібати. Ті навчать, не бридливі. Але спочатку вивернуть кишені, надають по сраці і посадять на когутячу шконку.
Тому що некерована народна стихія нікому нічого не здатна гарантувати. А майбутнє будують виключно на гарантіях і домовленостях. Є лише варіанти. Американські профспілки будували майбутнє на складних багатоетапних домовленостях, пізніше оформлених як державні закони. А хто домовлятиметься з «дітьми стихії»? Хто проектуватиме на майбутнє заплакані очі, запальні співи, невиспані обличчя та вуличні двіжняки? Ну, бува, пообіцяли, ну не виконали, аля-улю, гоні гусєй…
Одним словом: був шанс, але сталося все як завжди. Приготуємося до нового акту шизо-політичного балету. В ролі нашої провідної верстви знов наша провідна верства. Звикла трясти салом лише під соло на балалайці. Як у них вийде під кантрі – невідомо. Вірніше відомо, але писати про це без китайських букофф не випадає.
Володимир Єшкілєв
Comments are closed.